Немолодий, відомий не тільки в Охтирці лікар спокійно каже: скрізь, а не тільки в медицині, все робиться по знайомству, а що не по знайомству — те краще б не робилось ніяк. Словом «знайомство» він об’єднує все — і блат, і кумівство, і підкуп, і те, що називається «корупцією».
Разом з тим він визнає, що людям, і йому зокрема, властиво перебільшувати все погане і применшувати все гарне. Тут ми з ним не зовсім звично для себе починаємо згадувати чесних, яких кожен знав і й знає. Такі були і трапляються навіть у поліції, прокуратурах і міністерствах — скрізь, не виключаючи й деяких університетів.
Із чесних складаються два гурти. До першого належать ті, що живуть ніби не усвідомлюючи своєї порядності, як кольору волосся, і тому не виставляють її напоказ. Зазвичай то люди «розумової праці». В лапки цей вираз потрапляє сам собою звідтоді, як сподобався його визнаним представникам на кшталт Шопенгавера. У другому гурті бачимо майстрів на всі руки — від слюсаря до кулінара і, можете уявити, сантехніка. Така людина цілковито усвідомлює свою винятковість і вголос пишається нею. Те, як відверто вона вимагає захоплення її чеснотами і відповідними подвигами, звитягами і досягненнями, мені, наприклад, подобається як ніщо інше. Поет, наприклад, чи художник змушений такій людині заздрити, бо не здатний так відверто жадати визнання.
І бачити роботу, ба навіть творчість чесних — таке ж задоволення, як слухати гарну музику. Охтирка — повторюся, бо є нагода — схиблена на ремонтах квартир. Невістку старі так, бувало, не вибирали, як зараз покупці квартиру «після ремонту». Попит на майстрів величезний, а натрапити не тільки на гарного, а й на чесного — справжнє щастя. Одного такого знаю. Дивлячись на його роботу, розумієш, що значить вираз «майстер на всі руки». Щоб одному впоратися з квартирою, треба вміти все: сама тільки сантехніка вимагає неабиякого хисту. І коли цей майстер розказує про свої досягнення, про хибні смаки замовників і перемоги в суперечках із ними, що потребує неабияких окремих здібностей, — я майже плачу-ридаю від задоволення.
Отже. Спільноту чесних складають умовний професор і умовний сантехнік. Що залежатиме від обох у післявоєнній Україні? Зараз важко сказати, та, скоріш за все, мало що. Такі, на жаль, не прагнуть опинитись у лавах будь-якої старшини — від сільської до столичної. А ще не мають особливого бажання виходити на демонстрації та пікети, пнутись на трибуни: на різних зібраннях вони мовчать. І не тому, що такі вже скромні, а тому що їм нецікаво. Своєрідний егоїзм. Певною мірою через них, як і зараз, гроші матимуть більше ваги, ніж закон. Не треба при цьому гнівити Бога. Закон щось значить завжди, інакше люди не були б людьми. Але в українському випадку він значив, значить і значитиме менше, ніж гроші.
Як вони, тобто гроші, почуватимуться — наскільки впевнено? Ще те питаннячко! У відповіді на нього постає вся картина видимого майбутнього. Яку силу матиме підприємництво, щоб не відкуповуватись, а відбиватись від здирників-податківців, митників, слідчих з прокурорами і суддями? Що ще стримуватиме апетити нових-старих «слуг» усіх рангів? Наскільки незалежним, пильним, невтомним буде газетярство? Воно ж, за його походженням і призначенням, для того передовсім і існує, щоб показувати все, що хтось намагається приховати: будь-яка установа, фірма, а особливо уряд. Які будуть можливості у мисливців «на все погане», чия зброя — публічне слово? Тобто: скільки справжньої свободи буде в країні? Якщо її буде більш-менш достатньо, щоби не зовсім паралізувати їх, то «слугам» справді перестане щастити. Один непідкупний і вмілий, але захищений свободою службовець у якійсь обласній прокуратурі самою своєю наявністю здатен завдати немало клопоту всім, хто там насолоджується життям.
Скільки зайвих контор та їхніх повноважень буде скорочено? Чи варто на це розраховувати? Здається, не дуже. Чому? Тому що переважна більшість населення уголос і мовчки вимагає не свободи для бізнесу і зашморгу для бюрократії, а покарань для злодіїв. По-друге — оздоровлення Неньки мало хто уявляє. Все ще… А інколи думається, що, може, це і назавжди. Як подивишся на бюрократію Європейського Союзу, як зітккнешся, буває, з нею — з тим, наприклад, яких помістків для фермерських свиней вона вимагає і як стежить, щоб дірочки в них були не якогось, а «законного» діаметру…
Тоді й промайне крамольна думка, що може бути щось навіть рятівне в тому, що в Україні досі одночасно діють і закон, і гроші. Закон для тих, хто буде не в змозі «купити» чергового інспектора, котрий на догоду ЄС завітає для перевірки свинячого (якби ж тільки) нужника. А гроші — для тої меншини, у якої їх буде вистачати «на все». Стихійний розподіл капіталу зупинити пробують споконвіку і скрізь, та життя своє знає і бере.
Для мене тут головне — щоб нажиті непосильними трудами гроші залишались в Україні й працювали на неї, а не лежали під диванами і в льохах. А тому — дайош анонімні банківські рахунки! В деяких країнах таке колись було, та не встояло перед народною заздрістю. Ніде в світі. Так він, світ, чорти б його взяли, розраховує подолати відмивання грошей. Чого захотів… А в Україні ну так кортить хоча б помріяти про диво анонімності, і не якої-небудь, а повної! Ага. А коли б на неї вистачило українського ж розуму і рішучості, тоді мої дві руки піднялись би до неба за те, щоб кожному, хто не віднесе вкрадені гроші в банк — довічне ув’язнення.
Чомусь думається, що до моїх двох рук приєднались би й руки згаданих чесних, бо ті люди менше, ніж решта, отруєні заздрістю. Якщо мова знову про них, то в окремий гурток треба, мабуть, зібрати правдолюбців-викривачів. Від звичайного, хоча і рідкого, чесняги викривач відрізняється тим, що йому треба, щоб крадіями, хабарниками, здирниками і схематозниками були геть усі навколо. Гнівом на них він насолоджується не менше, ніж усвідомленням власної бездоганності. Пошуком доказів, звичайно, не переймається, бо не знає, що це таке.
У колгоспі моєї Старої Рябини не було зборів, на яких не галасував би Михайло Прийма. Хазяїн з нього був такий собі, колгоспу від нього теж було небагато користі, зате ніхто не вмів і не смів так гучно і довго лаяти начальників, передовсім голову. Той усі збори починав так: «Мишко тут? Гаразд. Тобі першому дати слово чи під кінець накричишся?».
Але й від Мишка може бути — та й буває — деяка користь. Адже природа будь-якого галасу така, що він не залишається непоміченим, а це, теж за забаганкою природи-матінки, хай якось і на щось та впливає. Не було б того Михайла, то голова колгоспу почувався би трішки спокійніше, і колгосп, сам про це здогадуючись, ставився до нестримного Прийми спокійно-поблажливо.
А краще за всіх суть свободи слова завжди розуміють її вороги. Душитель по-своєму цінує вільне слово навіть більше, ніж той, із чиєї горлянки воно вилітає.
