У спокійних умовах людські суспільства собі спокійно еволюціонують і йдуть до все більшої індивідуалізації, до зростання цінності окремої особистості. Цей процес нам цілком звичний, він добре відображається в культурі, яку ми споживаємо: більшу популярність мають фільми і книги про Особистість — не про Колектив. Але війна, явище хтонічне і протилежне спокою, повертає нас до цінностей давнини. Бо, на жаль чи на щастя, подобається нам то чи ні, але людина є істотою соціальною. Самітництво — явище нове, складне, і все ще погано вивчене. І війна вертає нас до потреби належати до спільноти — сім’ї, родини, громади. Команди, групи, підрозділу. Бо так, як правило, легше та ефективніше. Кіношний міф про воїна-одинака-суперпрофі у реальному житті досить рідкісний, і більшості доведеться задовольнитися роллю не героя/геройки, а частинки дечого важливого; людини, що добре робить свою роботу.
Індивідуалізм сучасності добре гармоніює з моїм характером, з вихованням, яке мені дали («Дивись за собою, ти відповідаєш за себе!» — наголошувала мені мама, коли я була незадоволена поведінкою друзів, хотіла попліткувати, піддавалася чийомусь впливу). Звісно, я вчилася вибудовувати стосунки з іншими людьми, але це були люди, яких я сама обирала; та й робочу діяльність я собі таку підібрала, щоб поменше було командної праці. Тому колективні взаємини, з якими я зіткнулася в армії, були для мене як випробуванням, так і новим, цікавим предметом для спостережень. Доводилося вчитися ладнати з людьми конфліктними та агресивними, травмованими та упередженими, наркозалежними та лудоманами… Моє щастя, що таких не було надто багато, але ті, що були, залишили незабутні враження і досвід. Також доводилося певною мірою йти на компроміси із собою: бо, якщо у до-армійському житті з кимось я би ср*ти на одному полі не сіла — то в армії все змінилось. А що було найскладніше — це спостерігати, як колективність в армії переростає свою здорову версію — розумну і людяну — і мутує у щось моторошне, таке, де люди стають сходинками, піщинками, статистикою. Але хочеться згадати щось більш нейтральне; історії, які були моїми віхами у розумінні всіх цих явищ.
…Коли я підписала контракт із ЗСУ, був вівторок. Весь тиждень я чемно ходила на шикування, виконувала поставлені мені задачі і намагалася адаптуватися до нового життя. У п’ятницю нашу роту — мій новий колектив — зібрали на нараду. Коли ми повсідалися, зайшов ротний і:
— Цих вихідних вся рота залишається в частині. Подякуйте Д. та Е., яких на минулих вихідних ВСП зловило набуханих.
Я відчула досаду, бо планувала доробити якісь справи, які тепер доведеться відкласти хтозна на коли. І здивування, бо такого роду «виховні заходи» були для мене незнайомі: як ви розумієте, в дитинстві мені щастило на адекватних дорослих. І от, треба було дожити до 23 років і піти до війська, щоб мене тут пробували навчити «колективній відповідальності». Згодом подібне траплялося часто: відміна відпусток усьому підрозділу через те, що якийсь Вася вирішив із відпустки не вертатися і чкурнути за кордон; або жінок не пускали на бойові, бо якась бійчиня зарекомендувала себе поганим чином. Чи мало то якийсь ефект? Так, всі відчували гіркоту, розчарування і зневіру більшою мірою, ніж зазвичай. Чи мало це якийсь виховний ефект? Я не помітила, бо, як правило, у колективу нечасто бувають важелі впливу на винуватця, а самі винуватці рідко обдаровані емпатією настільки, щоб їх хвилювала доля решти підрозділу. І від нових порушень це не вберігало.
…Поки я намагалася впоратися із досадою, ротний потримав паузу і продовжив:
— Але дівчат я відпускаю. Після наради пишіть рапорти і можете їхати.
Після цієї фрази мої почуття зовсім розділилися: перш за все, я зраділа, що всі мої плани знову актуальні. Але я одразу зловила на собі не надто щасливі погляди хлопців, почула жарти про «а як же гендерна рівність?» — і засумувала. Не знаю, чи наш ротний хотів задіяти принцип «розділяй і владарюй», чи просто проявити галантність, але завдання «влитися в колектив на рівних» він мені не полегшив. Це й так задача із зірочкою: до новобранок традиційно упереджене ставлення навіть із боку інших воячок, бо мізогінні установки з голів виходять повільно. Наприклад, в якомусь підрозділі є умовні Вася та Василина. Коли спіймають із випивкою умовного Васю — ну що ж, Вася аватарисько, «задули» Васю і забули про то. Коли Вася щось зробив не до ладу — ну рукодуп Вася, та й по всьому. Але варто тільки напитись/напартачити Василині – стоїть рев: «Понабирали в армію бабів, всі вони прастітутки, нічого не роблять, тільки бухають і гроші отримують». Найгірше з такого узагальнення те, що умовна Ганнуся з цього підрозділу, яка віддано працює та не п’є навіть у відпустці, чомусь зазнає репутаційних втрат через паскудну поведінку Василини — на відміну від умовного Сашка, на якого ніколи і не глянуть криво тому, що умовний Вася напився.
Друга історія, яка підсвітила мені армійську колективність, вже була на позиціях, десь через пів року після підписання контракту. Моя перша ротація на Схід. Звичайно, що я намагалася бути ідеальною воячкою, наскільки то було в моїх силах, і виконувала свої обов’язки, до яких входило чергування на спостережнику. І, власне, все було як зазвичай цього раннього ранку — ми з моїм напарником прийшли, поміняли хлопців, поспостерігали, присіли, взялися кип’ятити воду на пальнику. Коли почало сіріти, задзеленчав тапік. Нас попередили, що йдуть «гості». Голос тапік-мена, С., був якийсь схвильований. Я ще здивувалася, чого б це, бо «гості», що піднялись до нас через десять хвилин, були нам усім добре знайомі — снайпери, які до нас час від часу заходили.
— Слухайте, як у вас зі спостереженням унизу? — запитав старший зі снайперів, В.
Ми з напарником перезирнулися.
— Ну, в нас теж є графік чергування там. На кухні сидить людина, відповідає на тапік і рацію, і заодно за обстановкою дивиться.
— Не знаю, хто там за чим дивиться, — заговорив молодший, К. — Але сьогодні ми прийшли, і, чесне слово, хвилин десять ходили вашою позицією, волали: «Є хто живий?» Зарулили в якийсь бліндаж, а там автомати висять при вході…
— …Він ще захотів пожартувати з ваших, і забрати ті автомати, — докинув В.
— Але ти мусив такий прикол зіпсути! «То непорядно, то непорядно». А бути довбограями — порядно?
— Коротше кажучи, — закінчив В. — Втомились ми кричати і лазити, і нарешті знайшли ту вашу кухню. Чоловічок, який там сидів, дрімав у навушниках. Коли нарешті вдалось привернути його увагу, то ми сказали, аби передав «наверх» про наш прихід. Бо, знаєте, якось не дуже хочеться отримати кулю від своїх, коли йдеш на позицію. Слухайте, вам дійсно щось треба зробити з тим чергуванням «унизу». Пáскуді з того боку навряд чи зайдуть, бо треба мимо вас пройти, але із села можуть навідатись до вас. Ждуни якісь, чи просто п’яні підлітки — різниці нема, всяко закінчиться фігово.
Поки снайпери розповідали, я відчувала, як ніби провалююся під глинисту, суху донбаську землю. Сором гаряче обпікав вуха і шию, хоч, пам’ятаю, ранок був холодним. Якась — ще цивільна — частинка мозку намагалася підказати, що безвідповідальність бійця С. — не моя вина. Але решта мозку розуміла, що, оскільки ми всі могли постраждати, то і відповідальність, виходить —спільна. Звісно, коли я прийшла зі спостережника, то накинулася фурією на бідолаху С. в надії щось змінити у його дубовій голові; і, здається, він більше не ламав дров. Але моя тривожність зросла, бо тоді я надто чітко усвідомила, що ти можеш старатися, як можеш, вчитися нічого не провтикувати — але цього завжди буде мало. Я збагнула, наскільки величезна розкіш — люди, з якими можна розділити відповідальність, довірити спину — і дякую долі за кожного і кожну з них.
