Колишній американський шпигун пише про російські каверзи і загрози. Чому лише зараз?
Обізнаним читачам варто сховати ламкі предмети, перш ніж починати нову книжку колишнього співробітника ЦРУ Шона Вісвессера про російську розвідку, на яку я за кілька тижнів напишу детальніший відгук. Внесімо ясність: я не жбурляв свій примірник «Шпигунські методи, тактика і брудні прийоми» (Tradecraft, Tactics and Dirty Tricks) через усю кімнату, обурюючись фактологічним помилкам чи відсутності логіки. Вісвессер — досвідчений знавець Росії, одружений із литовкою. Хоч він, звісно, не розкриває подробиць своєї роботи, із книжки зрозуміло, що він вербував російських розвідників, керував цими агентами, а також за складних і небезпечних умов допомагав ловити тих, хто намагався шпигувати за США та їхніми союзниками. Книжку написана цікаво (а також скромно, що нетипово для цього фаху); вона насичена курйозними історіями і глибокими думками. Сподіваюся, продасться великим накладом.
Але вийшла ця книжка із запізненням у 35 років. Наприкінці 1991 року, коли Вісвессер ще вчив російські дієслова, Радянський Союз мучився в агонії, а демократи, що були при владі або наближені до неї, проґавили свій мізерний шанс на розпуск КДБ. «Меч і щит» Комуністичної партії, яка забезпечувала впровадження брехні й масових убивств, що були основою радянської системи, пережив бурю, щоб служити новим господарям. Так само й бандитська військова розвідка ГРУ.
Однак, засліплений щедрістю й жадібністю водночас, Захід здебільшого не вірив, що нова Росія, яка тепер нібито стала демократичною країною з ринковою економікою, колись стане ворогом або загрозою. Попередження від мешканців колишньої радянської імперії сприймалися як наслідок «посттравматичного стресового розладу».
Вісвессер, як і чимало інших співробітників розвідки, знає, що Холодна війна насправді ніколи не закінчувалася, а лише поновилася в іншому вигляді. Однак, незважаючи на всі свої операційні тріумфи впродовж трьох десятиліть, в усіх розвідданих, які Вісвессер і його колеги надсилали своїм політичним керівникам, незмінно повторювалися ті самі помилки. У нас була комісія Гора-Черномирдіна за президентства Клінтона, співпраця Буша-Путіна у боротьбі з тероризмом, «перезавантаження» Обами. Утім, і європейські уряди були не кращими.
Події, які свідчили про справжню природу Росії, ігнорувалися. Можновладці в Брюсселі, Парижі, Берліні, Лондоні й Вашингтоні не осягнули значущості першої і другої Чеченських воєн (1994–1996 і 1999–2009); вбивств журналістки Анни Політковської і колишнього агента ФСБ Александра Литвиненка 2006 року; філіпіки Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки, кібератак на Естонію (обидва випадки 2007 року) й багатьох інших «тривожних дзвіночків».
Наші політичні лідери також не усвідомили, що Росія загрожує не тільки своїм сусідам і критикам, а й безпеці наших власних демократій. Вісвессер слушно пише про використання Росією «активних заходів» для підриву довіри до виборчої системи під час президентських виборів у США 2016 року і для «підігрівання розбрату» шляхом поляризації американської політики у питаннях раси, релігії, класової ієрархії і політичних поглядів. Знову книжка летить через усю кімнату. Хіба США не мають легендарної розвідки, із належними методами і впливовістю, яка мала б викривати ці диверсії? Напевно, хтось міг би якось зупинити такі руйнівні атаки.
Щоразу, як США і союзники вживали заходів для протидії, стримування й обмеження Росії, це було запізно й замало. Наслідком стала війна в Україні: спочатку з частковим вторгненням 2014 року (його значення знову недооцінили), а потім з повномасштабним вторгненням 2022 року. Мільйони загиблих, скалічених, травмованих і тих, хто втратив близьких, — не тому, що Росія була сильною, а тому, що Захід був слабким.
Шпигуни — одержимі секретністю. А краще б зосередилися на тому, щоб хтось до них дослухався.
