У 27 років корінний криворіжець Сергій Жеребило вже керував підрозділом на Інгулецькому гірничо-збагачувальному комбінаті. Потім працював в управлінні підприємства, виконкомі Інгулецького району міста та зрештою очолив цей район. А з початком повномасштабної війни залишив роботу посадовця й приєднався до Сил Оборони. У Збройних Силах пройшов шлях від солдата до заступника командира окремого штурмового батальйону «Арей», яким став у 2022 році. А з 1 січня 2026-го, коли «Арей» трансформувався в полк, — відповідно, заступником командира полку.
— У 2022 році в людей була розгубленість, хтось боявся і тікав. Я розумів, що тікати нікуди, треба щось робити — для початку гуртувати людей, — згадує у розмові з Тижнем заступник командира полку «Арей» Сергій Жеребило. — З інгулецькими хлопцями ми побігли на Херсонщину. Спочатку козакували, були вільними бійцями, а потім на правий берег річки Інгулець зайшли 60-та й 17-та бригади. Питали нас, хто ми. Відповідали, що ми група «Херсонський напрямок». А хто старший? І так до мене приклеївся позивний «Херсон».
— На початку повномасштабного вторгнення за вашої участі з окупації врятували багато людей. Як це відбувалося?
— Ми ще не були штатним військовими, хоча хлопці з мого житлового масиву Інгулець мали досвід в АТО. Але коли Збройні Сили штурмували ворога й звільняли перші населені пункти, такі як Краснівка і до Пригір’я, й ще палала земля, люди потребували допомоги. Ми тоді були просто партизанами, тому робили що могли. Маючи підтримку гірничозбагачувальних комбінатів і керівництва міста Кривого Рогу, залучали техніку, копали окопи, укріплювалися.
Багато людей були під окупацією в Архангельському і Великій Олександрівці. У березні ще було холодно — то сльота, то морози. Люди, хто мав змогу, тікали через річку, й ми з місцевими фермерами евакуйовували їх. Потім хтось у мене запитав, чи знаю я, скільки ми вивезли людей. Понад півтори тисячі! Це була щоденна робота. Багато було й хворих, яких ми допомагали переправити через річку, ховали їх, накривали брезентом у причепі трактора та їздили понад річкою, ніби виконували якісь сільгоспроботи. Потім розміщували цих людей у Кривому Розі. Також займалися евакуацією загиблих.
— Тоді ворога вдалося зупинити фактично на підступах до Кривого Рогу…
— Було багато цивільних екскаваторників з водоканалу, з гірничозбагачувальних комбінатів і тепломережі, з приватних підприємств, які копали капоніри й окопи, поки наші танки стояли в кілометрі за ними. Один копає, другий слухає виходи ворожих снарядів. Тільки вихід — одразу з екскаватора в ту яму й стрибали. Нам таки спалили два трактори, але, на щастя, всі залишилися живі. Це були справжні мужики. Ще нас залучили на відновлення вузла зв’язку на елеваторі в Білій Криниці. Там нас Нацгвардія прикривала. Це було наше перше бойове завдання, досить складне, але комусь треба було робити цю роботу. Я вже тоді був командиром інженерно-саперного взводу, сержантом. Це був квітень-травень 2022 року. Тоді ми вже були знайомі з Македонцем — командиром полку «Арей» Олександром Грищуком. Вони з хлопцями були біля Білоусова. А ми — трохи далі, під Великою Олександрівкою. Та по нас вже й снайпери стріляли, ми ганяли ДРГ і нас ганяли теж — то була зовсім інша війна, ніж зараз. Ще не мали сталої лінії фронту, не мали стільки дронів, іще можна було багато де ходити ногами…
— Чи важко було з кабінету голови району міста потрапити в бойові умови?
— Кривий Ріг — це 126 кілометрів. Південна частина — масив Інгулець, 40 тисяч населення. Поруч — гірничозбагачувальний комбінат із великими резервами води, бомбосховищами, галереями.
У ворога був план захопити масив Інгулець і відрізати від Кривого Рогу. Якби, не дай Боже, в них вийшло закріпитися на комбінаті — їхня арта діставала б до центру міста. Це була б друга Буча, бо тоді наступали буряти.
Ми зробили багато роботи, щоб цього не трапилося. Люди виходили — будували блокпости, розливали коктейлі Молотова в гаражах. Нам вдалося зупинити ворога на підступах до масиву Інгулець. Три спроби в них було: спочатку з лівого флангу заходили ДРГ — їх витісняли. Потім з правого. Ще нам погода дуже допомогла. Асфальтовані дороги заміновані, а в полях — грязюка по шию. Інгулець вдалося відстояти.
Тоді мені довелося перегорнути попередню сторінку свого життя. Почати все з нуля — від солдата до командира взводу, — об’єднати людей. Ти можеш робити роботу на сто відсотків, якщо в щось віриш. А ще — коли віриш у людей, а вони в тебе. Тоді буде результат.
— Як відбувалося формування тоді ще батальйону «Арей», а зараз — полку?
— Тактична група Македонця мала назву «Арей». Це були добровольці, вони вже виконували бойові завдання. Мій взвод робив специфічну роботу. Ми познайомилися на Херсонщині, з першого дня стали фактично братами. Затим уже довелося з вільних козаків стати реєстровими. Ми з хлопцями провели загальні збори. Я вступив у перший батальйон 129-ї бригади ТрО, пояснював хлопцям, що ця війна не на один день, тому треба забезпечення, соціальні гарантії, якщо, не дай Боже, щось із кимось станеться. Олександр всіх зібрав і запропонував увійти до бригади ТрО. Нам запропонували створити свою стрілецьку роту. Це був травень 2022 року. Так почався офіційний шлях «Арея». Потім була директива про створення 7-го батальйону в бригаді. Наша рота вже тоді мала успіхи, тому вирішили створити батальйон на нашій основі.
Це було як в старі козацькі часи. Ми зібралися гуртом, обирали, хто буде командиром і заступником. Хлопці голосували. Так у серпні 2022-го ми стали стрілецьким батальйоном. Набирали людей: тоді це переважно були добровольці — з Кривого Рогу, Запоріжжя, Миколаєва.
Формували батальйон і паралельно виконували завдання на Херсонщині. Безпосередньо брали участь у звільненні Херсона. Наприкінці 2022-го звільнили багато населених пунктів, відтіснили ворога до Дніпра. Два місяці утримували берег річки навпроти Енергодара. 31 грудня отримали бойове розпорядження вийти на Запорізький напрямок — район Варварівки та Гуляйполя. Виконали бойове завдання без втрат і 7 березня отримали задачу переміститися на Донбас, до Новосілки. Довго готувалися. Спочатку вели оборонні дії, а 8 червня пішли у наступ. Наш напрямок — Велика Новосілка, Нескучне. У нас дуже непогано там усе вийшло: відтіснили ворога майже до Старомлинівки Волноваського району спочатку зі 108-ю бригадою ТрО, потім з 35-ю бригадою морської піхоти.
У 2023-му ми зустрілися з сильним опором ворога. До того, коли ми їх давили, вони тікали.
Було декілька спроб штурмувати Нескучне. Дві бригади не впоралися. Ми підійшли трохи хитріше — і в нас вийшло. На жаль, із втратами, але мінімальними. При тому це були «вагнера», які чинили жорстокий супротив. Ми проламали славнозвісну лінію Суровікіна, наробили багато шкоди ворогу…
Згодом нас перекинули на правий фланг до Старомайорська. Були тяжкі бої в посадках. Після місячного відновлення нас залучили до спеціальних завдань Головного управління розвідки — спочатку в Білгородській області. Ми захопили село Козинка. Це був цікавий досвід: ми вперше десантувалися з гелікоптера. Закохали в себе ГУР, бо показали, що можемо.
Потім як пожежна команда стримували ворога й латали діри в обороні на Запоріжжі. Далі — знову спецоперація з ГУР на Харківському напрямку. Тоді ми вже були окремим штурмовим батальйоном, окремою військовою частиною. Під час Курської операції нас знову прикомандирували до 129-ї бригади, і ми пішли в наступ: тяжкі бої, складна операція. Але ми вистояли й виконали роботу. А навесні 2025 року після недовгого відновлення нас повернули на Харківщину виконувати спеціальні завдання. У серпні — знову на Донбас, обрізати виступи під час прориву ворога, який просунувся майже на 20 кілометрів.
Читайте також: «Все буде Україна – такий мій девіз» – командир полку «Арей» про війну, штурми й контрнаступ
— Чим вам запам’ятався цей період на Донбасі?
— 8–10 жовтня відбили найбільший штурм біля Володимирівки. «Арей» штурмонув і зачистив два населені пункти, ворог зібрався з силами й пішов у потужний наступ — спочатку двома мотоциклетами з піхотою, а потім 21 одиниця бронетехніки з десантом. Великий бій був. Але ми відбилися й знищили всю ту техніку й особовий склад.
Ми вже були в складі штурмових військ. Так доросли до полку. А зараз у «Ареї» вже сім батальйонів.
— Що змінилося після того, як «Арей» став полком?
— Полк — це вже інша робота, інше планування, вже не тактичні завдання, а стратегічно-тактичні. Зараз на фронті у нас три ротно-тактичні групи, від Сумської до Запорізької області. Набираємося сил для виконання завдань усім полком.
Найбільша цінність нашого полку — те, що ми всі разом донині. Один за одного з 2022 року. Тут ніхто не будує військову кар’єру, тут мотиви інші. Добровольчі підвалини лишилися від батальйону до полку. Так само й людські стосунки, без армійських «застьогів».
Не певен, що є підрозділи, які від початку повномасштабної війни утрималися гуртом і з командирами, з якими розпочинали. Та боротьба триває, й попереду ще багато роботи.
Читайте також: «Маневр плюс підтримка» – для чого об’єднують штурмові батальйони й Інтернаціональні легіони
