У мене з ним стосунки нормальні: я знаю, чого від нього вимагати, а чого не просити про всяк випадок, бо схалтурить або збреше. А от чого від нього чекати в далекому майбутньому, я не знаю, й мені не соромно, бо найдосвідченіші філософи та фахівці з інформатики пророкують цілком протилежні речі. Одна річ зрозуміла: Штучний інтелект неодмінно стане зброєю в інформаційній війні, точніше, вже став. Не колись там, а прямо зараз.
Потужний аналітик і журналіст Ігор Семиволос у недавній публікації про російську стратегічну культуру констатував серед іншого новий етап коґнітивних воєн: за активної допомоги ШІ противник прагнутиме завалити брудом інформаційний простір, засипати нас хмарою згенерованих повідомлень, які можуть суперечити одне одному, бо їхня мета не переконати, а розгубити. Сюди додається те, що Семиволос називає «семантичним мародерством»: привласнити загально визнані поняття, надавши їм протилежного змісту: антифашизм, захист, допомога, цінності. Суто за Орвелом «війна — це мир». Жонглюючи сенсами, можна досягнути не просто дезорієнтації, а паніки. Не маючи змоги відфільтрувати інформацію, ти не можеш ні на що покладатися, не можеш нічому вірити.
Те, що за порєбріком криворукі, надто в сенсі технологій, не має нас обманути: маючи дешевий резерв живої сили та все ще величезні фінансові ресурси, вони можуть компенсувати якість кількістю, як робили скрізь і завжди. Тим більше, що надскладні мовні моделі не потрібні, можна обійтися всім доступними сервісами, які, до слова, не вони винайшли, — і тут скомуніздили!
Це найнагальніша, проте всього лише одна з небезпек, пов’язаних із віртуальним розумником, які на нас чекають і під час, і після закінчення війни. Базові передумови для них позначилися досить давно. Тут я дозволю собі знову послатися на свою недавню книжку, де тема викладена трохи більш розлого. Отже 7 червня 1962 року оглядач газети «The New York Times» Волтер Саліван запустив у світ вираз «інформаційний вибух». Тоді, ще до появи масових комп’ютерів, інтернету й решти смаколиків, якими ми сьогодні тішимося, було визначено, що кількість інформації в світі збільшується на 30 % на рік — це не просто експонента, це справді ядерна експонента, але то ще були квіточки: зараз обсяг збільшується щороку в 2-3 рази.
Оскільки більшості читачів, як і мені, неуявна цифра в 3-5 петабайтів (5◊1015) нічого не скаже, повернуся до більш зрозумілої точки відліку. Одна середня книга «важить» у середньому 1 меґабайт, це якщо без картинок, у Бібліотеці Конгресу США зберігається 30-40 мільйонів книг, у звичайній великій книгарні — 40-50 тисяч назв. А нормальний середній читач за все життя може освоїти приблизно 3000 книжок. Тобто людина задовго до буму інформаційних технологій підійшла до межі своїх природних когнітивних можливостей. Ізраїльський філософ Юваль Ной Гарарі та британський журналіст Пітер Померанцев визначають наш час як «добу надлишку інформації», яку ми не маємо шансів логічно осмислити, сформувавши на її базі логічну картину світу. Потік на те й потік, що він несе плавця за довільною траєкторією, справжні новини, правдиві дані, вартісні думки неможливо виокремити серед випадкових повідомлень, уривчастих тверджень, спекуляцій, розваг, розіграшів тощо. Це мимоволі породжує коґнітивний розлад, магічне мислення, моральний релятивізм, пошук простих рішень і сурогатних авторитетів. Ми ще не врахували неминучі цілеспрямовані впливи, й кремлівська пропаганда — лише їхня частина.
Чинити цьому опір на рівні спільноти марно, кожен приречений шукати порятунку сам-один. Можна заборонити телеграм — знайдуться обхідні шляхи й альтернативні платформи, либонь не в Північній Кореї живемо. Тож краще не забороняти, а допомагати виплисти кожному окремо, вчити інформаційної гігієни. Так, це повільно, часом нудно, не завжди ефективно, однак ми ж навчилися грамоти, зовсім неписьменних не спостерігається, тому варто включити навичку протистояння ентропії до віртуальної «тривожної валізки» як одну з передумов виживання, особистої безпеки.
Модні зараз курси медіаграмотності дозволяють давати собі раду з брехнею, однак завдання полягає в тому, щоби відпочатково обмежити її надходження в особистий простір. Тут є декілька простих, якщо не універсальних, то досить практичних рецептів, і ні, це не цензура.
По-перше, коли сировини забагато, щоби її переробити на щось поживне, мені варто погодитися на розподіл праці. Якщо я не фермер, я не буду сам молоти пшеницю й випікати хліб, хіба що в порядку хобі. Розумніше в інтересах якості та економії часу доручити частину пізнавального процесу окремим уповноваженим (мною, споживачем) агентам. Розумію, що професійна преса себе скомпрометувала, й не лише в нашій країні. Але ніхто мене не зобов’язує здаватися на милість всій пресі, досить обрати одне-два видання, які відповідають моєму набору цінностей, щодо доброчесності яких у мене немає особливих підозр і де в принципі передбачається процедура перевірки, факт чекінґ. Це не означає, що я беззастережно споживатиму з їхніх рук усе, що мені пропонують, але певний розумний мінімум гігієни я собі забезпечив. Нагадаю цитату з американського російськомовного письменника з ризько-київським корінням Алєксандра Ґєніса, який свого часу публікувався в Тижні: «…Програвши інтернету, газета [ідеться про його улюблену газету, все той же «The New York Times»] порозумнішала й тепер не так ділиться інформацією, як з а х и щ а є від неї читача, вона відбирає та відкриває найважливіше». Тут кожне слово на вагу золота. Історичний девіз NYT — «All the news that’s fit to print», тобто «Всі новини, які заслуговують бути надрукованими». Раніше його розуміли як недосяжну для інших повноту й поінформованість, величезну машину з видобування новин і думок, тобто наголос робився на слові «всі». Тепер варто змістити акценти й зосередитися на слові «заслуговують»: мені не згодовуватимуть зайве, сумнівне, заздалегідь дурне.
Газета (канал, станція) як сепаратор і фільтр. Уже легше. Я, звісно, можу піти в глуху оборону, заявивши, що «всі вони брешуть», «усі продажні», «всі працюють на Офіс, олігархів, опозицію, Вашинґтонський обком тощо» — мені ж гірше. Вибір джерела — не шлюб на все життя, «доки смерть не розлучить нас». Зрештою завжди можна підгледіти результати рейтингів довіри, відсутності маніпуляцій тощо — вони складаються незалежними експертами (якщо ви їм самим довіряєте), регулярно публікуються й доступні широким масам. Як варіант — часом заходити на все той же «Нью-Йорк Таймз», «Телеграф», «Економіст» — просто так, щоби звірити годинник. Кому важко, ШІ у поміч.
По-друге, й це нібито створило якраз найбільшу проблему нашого часу: крім традиційних видань, телеканалів, радіостанцій є соціальні мережі та блогери, частина яких теж є професіоналами. Мережами теж треба вміти користуватися. Ніхто не забороняє ніж на тій підставі, що ним можна порізатися. Чайник може ошпарити, пічка спричинити пожежу, автівка збити пішохода. Обережно поводитися з лезом і вогнем дитину навчають років з трьох, а до того від неї ховають небезпечні предмети. Ми всі тут дорослі, варто надолужувати. Бездумно гортати фейсбук або інстаграм — це не медитація, це такі інтелектуальні чипси, те, що американці називають junk food. Гамбургер не винен, що у вас зайва вага й проблеми з печінкою. Розумію, що для багатьох гортання стрічки стало замінником спілкування в реалі, не таким травмонебезпечним, не таким емоційно витратним. Підсіли. Тож треба якщо не дієту, то бодай контроль за споживанням.
Ідеться не лише про фізичний час, який ми приділяємо мандрам мережею, тут конче потрібен маршрут і сепарація. Якщо є можливість, налаштувати свою стрічку так, щоби в неї потрапляли тільки перевірені співрозмовники. Не кидатися на яскравий заголовок у ютюбі. Обмежити себе переглядами або прослуховуваннями тільки тих, із чиєю думкою ви апріорі рахуєтеся. Чужі рекомендації — до уваги, але в карантин. І максимальна персоналізація! Я не готовий спілкуватися з ноунеймами, як не бажаю слухати міркування таксиста про світові фінансові ринки, хіба що він інвестиційний банкір, а таксі — це в нього так, для задоволення. Авжеж, подекуди розмови в купе з випадковими попутниками суттєво розширюють горизонт, але ж не щодня! Анонімна інформація не просто токсична, вона не є інформацією!
І тут центральний пункт мого порядку денного: будь-яка інформація тільки тоді інформація — не в математичному сенсі, а в тому, в якому ми вживаємо це слово щодня, — коли в неї є автор. Цю думку вперше висловив фізик і філософ науки Майкл Поланьї, автор геніальної книжки «Персональне знання», на жаль, у нас ще не перекладеної: будь-яка форма знання, навіть суто фактичного, містить у собі особистісний додаток, приховане персональне підтвердження. До прикладу, якщо підручник каже, що «сила струму в провідниках прямо пропорційна напрузі», це речення містить у собі ще й особисту згоду автора підручника: мовляв, я солідарний з цим спостереженням, вважаю його фізичним законом і беру на себе відповідальність розповсюджувати далі це знання. У кожному висловлюванні є суб’єктивне ставлення автора, в кожному! Комунікація передбачає суб’єктність. Якщо я переказую комусь плітку, почуту від сусідів, я сам під нею підписуюся. Навпаки, коли я повідомляю: «з анонімних джерел стало відомо…», я даю зрозуміти: це для вас вони анонімні, а я знаю, про кого йдеться, вам не скажу, але можу за них поручитися. І потім на мене посилатимуться: не просто сорока на хвості принесла, а кореспондент «Суспільного» дізнався, що… Так воно працює.
Чи не помічали ви, що, ставлячи вподобайку під тим чи іншим постом у фейсбук або інсті, ви робите це… залежно від аватарки — й не тому, що хочете комусь зробити приємно? Точнісінько та сама фраза знайомої вам людини має інший зміст, ніж від особи ноунейма. Не дивно, бо ви підсвідомо оцінюєте не лише ці слова, а й суму попередніх слів того самого дописувача, й це формує необхідний контекст, дає зрозуміти «що хотів сказати автор цим твором». Не кажучи про репутацію: репутація, ступінь довіри підказує вам, чи варто взагалі вчитуватися, а, може, ну його нафіг.
Подекуди важить не так ім’я конкретного автора, як бренд, під яким він виступає. Бренд, який дозволив промовляти від його імені й делегував частку свого авторитету. Я журналіст «Українського тижня», я представник руху «Чесно», я кореспондент Associated Press. Бренд — теж ім’я, тільки колективне. Можуть бути й будуть підробки, самозванці, фейкові акаунти, зламані сторінки, це все супутні видатки. Головне, що ім’я — електронна перепустка в мій особистий інформаційний світ, немає перепустки — гуляйте. Блокування або ігнорування анонімних повідомлень має стати для кожного базовою навичкою, це як мити руки перед обідом.
Повністю захиститися від рою отруйних комах, згенерованих мовними моделями, навряд чи вдасться, однак звести шкоду до прийнятного мінімуму цілком реально. Важко залишитися зовсім сухим у зливу, але це не привід виходити з дому без парасольки.
