«Кава 12:30 в Коло в четвер ( з присутністю спеціального гостя)». Таке повідомлення прийшло мені сьогодні вранці на мій додаток Signal. А все почалося не так давно, коли група моїх торонтських друзів, які досягли поважного пенсійного віку, вирішили зустрічатися щочетверга на каву в кав’ярні, розташованій у серці українського району, десь близько її головної артерії Блур Вест Вілидж. Зрештою місцем зустрічі стала кав’ярня «Коло» на вулиці Джейн неподалік перехрестя з Анет.
Уже якийсь час я планував приєднатися до шанованого товариства, але врешті-решт це Нестор під час відвідин книгарні моєї дружини вирішив мене додати до групи в «Сигналі», сказавши при цьому: якщо матиму час і настрій, то мене будуть раді бачити серед «старих» знайомих і друзів — без «жодних зобов’язань». Нестор у цих контактах був ключовою особою, бо це він сорок років тому переконав мене, що варто «обрати свободу» в Канаді і став моїм офіційним спонсором у імміграційному процесі. Це великою мірою завдяки йому я познайомився з українським світом Торонто, а в ньому — з новими знайомими, які з часом стали моїми друзями. Покоління Нестора, Тараса, Романа, Адріана, Євгена, Зеника — це генерація українців, народжених в Канаді на початку шістдесятих батьками, які прибули сюди дуже молодими людьми, будучи вихідцями з повоєнної східної Європи. Майже всі вони пройшли в Канаді через систему українських суботніх шкіл і — що, може, важливіше — через український скаутський рух «Пласт», який їх сформував, а дружби, що почалися тоді, тривають і нині. Усі реалізували себе як фахівці і, що головніше, як чесні й відкриті люди.
Нині ми досягли поважного віку nomen omen «нестора». Будучи в цілком гарній формі, ми хочемо регулярно зустрічатися з друзями за кавою чи обліпиховим чаєм. Виявляється, нам досі є, що одне одному розповісти, а що часи зараз виняткові, то й виняткових тем не бракує. Спектр щотижневих справ, що потребують обговорення, дуже широкий, від спогадів з часів юності до аналізу актуальної політичної ситуації.
Наші четвергові зустрічі нагадали мені знамениті «четвергові обіди», які влаштовував останній король Речі Посполитої Станіслав Авґуст Понятовський.
Усе почалося 1770 року. Це тоді «король Стась» заснував свої «четверги», взоруючись на паризькі літературні салони. Відтоді щочетверга між третьою після полудня і шостою вечора елітне гроно, що складалося виключно з чоловіків, сідало за круглий, пишно накритий стіл у Королівському замку, а пізніше — також у палаці в варшавських Лазнях. Гості — їх ніколи не було більше 12 осіб — приходили на особисте запрошення короля. Під час “четвергів” дискутували не лише про літературу й мистецтво, але й про актуальні політичні події. Це під час цих регулярних зустрічей вони підготували історичні документи, які мали послужити для відкидання претензій Пруссії, Австрії й Росії щодо території Речі Посполитої. Як нам відомо, ці зустрічі не надто допомогли і невдовзі Річ Посполита опинилась у руїнах, а сам король, який у приватному житті був коханцем цариці Катерини II, опинився у «королівському засланні» у Санкт-Петербурзі. Станіслав Авґуст Понятовський більше не покидав Росії. Жив у Петербурзі, іноді бував у Москві, коли на царський двір його запрошував наступний цар, Павло I. Король помер, несучи на собі одностайну зневагу своїх земляків, але засновані ним четвергові зустрічі в дусі просвітництва збереглися як гарна ідея. Наші «некоролівські» зустрічі не мають історичного виміру і таких же амбіцій, але розуміння і відчуття пульсу історії для нас, нащадків вихідців із України, залишаються незмінно важливими.
Буває так, що на наші зустрічі ми запрошуємо гостей з України, які приїжджають у Торонто. Це зазвичай наші знайомі з часів, коли частину нашого професійного досвіду ми віддавали служінню, живучи і працюючи в Україні. Тоді у нас є можливість зануритись у нюанси й мандри українського життя у цей надзвичайний час.
Коли ми вичерпуємо важливі теми тижня, ми завжди можемо продовжити розмову в більш філософському дусі, скажімо, переповідаючи історії, які люди передають одне одному в наш час. Можемо поговорити про історії, які на перше місце виводять людську духовність на тлі модерністичної редукції, постмодерністичної релятивізації й метамодерністиного розламу. Звісно, якщо в цьому колі друзів-пенсіонерів ми спільно вирішимо, що це саме те, що нам зараз потрібно.
Бажаючи того чи ні, ми творимо нову традицію, ймовірно, важливу тільки для нас, але хтозна, може, колись хтось із молодших згадає «коло» літніх чоловіків і жінок у кав’ярні «Коло» за четверговою кавою чи чаєм, і саме тому я так радію, коли в моєму «Сигналі» з’являється повідомлення: Кава 12:30 в Коло в четвер (з присутністю спеціального гостя).
