Є одна безпомильна ознака, що тобі час завершувати тренування у спортзалі. Ні, це не м’язова втома і не кріпатура. Це фраза: «Шановні відвідувачі, наш зал працює на власних резервах, будь ласка, використовуйте воду ощадливо». Вона завжди означає одне: вода у місті, чи принаймні на Лівому березі, зникла, а в залі її лишилося на кілька годин. У цей момент дві третини людей сходять із доріжок і прямують до роздягальні. Правила життя сьогодні прості і ясні: мий голову щоразу, коли маєш таку можливість. Навіть якщо мив напередодні ввечері. Навіть якщо не хочеться. Навіть коли ліньки. Тепер ніколи не знаєш, коли і наскільки надовго зникне вода.
Із пральною машиною складніше: для неї потрібна ще й електрика. Я починаю цю колонку 31 січня, у день великої аварії у системі, коли водночас зникли вода та електрика, а в багатьох ще й тепло. Зупинилося метро у Києві та Харкові. Два береги столиці знову роз’єднані, та нині я почуваюся значно впевненіше, ніж у 2022-му, коли блекаути видавалися несподіваною катастрофою, а не очікуваною незручністю. Просто інакше організовуєш життя. Просто підлаштовуєшся під умови. Так, сьогодні я встала о четвертій ранку, аби запустити прання — і це було напрочуд мудре рішення.
Часи кризи змінюють не лише горизонт планування чи глобальні цілі: вони впливають на дрібниці тут і зараз. Так, раніше температура їжі не була визначальним фактором її цінності. Тепер же, заходячи у кав’ярню, обираєш гарячіший напій, а не той, якого хочеться просто зараз. Між салатом і супом вибір ще очевидніший: суп буде теплий, а це важливо, коли опалення відсутнє, а стовпчик термометра ледь доліз до -15. У часи загроженості шукаєш простоти, тепла і підтримки — на всіх рівнях.
Тіло швидко звикає до нових умов і підлаштовується. Без світла раніше лягаєш спати, однак і раніше прокидаєшся. Зранку відсуваєш усі штори, аби зимове сонце бодай трохи прогріло квартиру. Ввечері запинаєш завіси, щоб не дати теплу піти. Провітрювання стає актом хоробрості, а спальник — річчю найпершої потреби. Знаходиш по всій квартирі свічки, подаровані друзями ще років 10 тому, і всі йдуть у роботу. Тепер свічка — не сувенір для створення інстаграмних світлин, а вкрай практична і цінна річ: тепло і світло водночас.
Побут в такі періоди також змінюється: до кожної, навіть найдрібнішої, дії додаєш часовий запас. Тепер почистити зуби — це вже не 2 хвилини, а 5–7. Зробити собі чаю — не менш як 10, якщо воду ще й треба нагріти. Помити голову — ціла пригода. Та й навіть спуститися або піднятися без ліфта — це довше. На дорогу з Лівого берега на Правий закладаєш зайві 40 хвилин, тримаючи у пам’яті ймовірність, що можеш взагалі не доїхати, якщо метро стане. Домовляючись про зустріч, наприкінці додаєш топос: «Якщо вдасться доїхати», «якщо все буде добре», «орієнтуємося поки так».
Життя в панельці у такі часи — це завжди лотерея, але чомусь у неї ніколи не виграєш. Весь лютий я не знала, без чого ми прокинемося сьогодні: без світла (звично), води (незручно), тепла (дуже теплий светр оголошено інвестицією року). На щастя, є газ, а отже, завжди можна нагріти воду. Пляшки під ковдрою остигають повільно, а кішка не остигає взагалі, тож взяти у ці часи з притулку собі друга — чудова ідея, всім раджу. Друзі закупили собі електроковдри, які довго тримають тепло, але в мене вони викликають ірраціональний страх: раптом щось станеться, поки я спатиму? Хоча на вулиці лютує найхолодніша зима десятиліття, у місті стало більше пожеж. Влучання дронів, згоріла проводка, залишені без нагляду свічки — щодня знаходиться робота для рятувальників. На одній світлині зафіксували, як гасять вогонь на якомусь високому поверсі у -16: додолу падає вже не вода, а льодяна крихта. Ця погода стає викликом для всіх, і я вперше розумію, чому наші предки так раділи весні. Це не романтичне почуття: «Яка краса, все квітне», ні. Це цілком поясненна радість від того, що ти вижив за екстремальних умов.
Цього лютого у телеграм-каналі Віталія Кличка з’явився список будинків, яким через пошкодження ТЕЦ не вдасться повернути опалення аж до кінця сезону. Поки список вантажився на комп’ютер, тривали найдовші 30 секунд у моєму житті. Там немає нашого будинку, але є будинок близьких друзів, які були змушені переїхати у Львів щонайменше до квітня: інакше їм просто не вижити. Панорамні вікна у підлогу та елегантна спальня у лоджії квартири перетворилися із вдалих дизайнерських рішень на суттєвий недолік: і тепло легко втрачається, і шахеди особливо небезпечні. Красива, створена з любов’ю домівка — тепер холодне покинуте місце. Чи лишається вона при цьому рідним домом? Звісно, просто тимчасово цей дім — місце небезпеки. За кілька тижнів після відключення нам таки дали тепло. Втім, того дня зникла вода. Часом здається, що звичні для інших вигоди — японський сад каміння для нас: чогось одного точно не буде.
Окремою місією стає підтримка тварин у цей холод. Я закуповую насіння соняшника у промислових масштабах, на вихідних ходжу наповнювати годівнички біля озера, коти біля нашого дому завжди нагодовані завдяки небайдужим сусідам. Якщо мені холодно всередині непрогрітого приміщення, то як синичці по той бік стіни? Взимку «пташині групи» у фейсбуці напрочуд активні: люди фотографують, хто до них прилетів, діляться порадами, чим краще пригостити пернатих у холод (поки перемагає несолоне сало, це ж Україна). У холодні зими тварини підходять ближче до наших домівок: хтось зазнімкував лисицю просто в місті, а далі в стрічці сумна чорно-біла світлина: браконьєри вбили оленя з найгарнішими рогами.
Кожного ранку обмінюємося у чаті новинами за ніч: що в кого є, до кого можна прийти помити голову чи зарядити ноут. Питаю в друзів про графіки відключень, які на ділі не збігаються з реальністю. «Так розбомбили нашу ТЕЦ», — спокійно відписує приятель. «Але ж у нас щодня розбомбили ТЕЦ», — відповідаю. «Однак такого ми ще не бачили», — каже подруга і кидає фото, на якому величезний навіть не стовп, а сніп вогню. Щойно вдень дають світло, запускаю пралку, ставлю всі павербанки на зарядку і вмикаю ноут у розетку. Пралка не встигає викрутити білизну, але ноут зарядився. Це вкрай оптимістичний сценарій.
У центрі всі заклади поділилися на ті, де можна замовити гарячі напої у відключення, і ті, в яких ні. Вдовольнятися холодною колою у -10 — таке собі задоволення. Дивовижно, як швидко ми звикаємо до базових зручностей і як буває боляче відпускати свій теплий бульйон. Втім, містяни швидко перемикаються з теми «Кляті росіяни розбомбили нашу теплоінфраструктуру» на тему «Кляті росіяни беруть участь в олімпіаді під нейтральним прапором» і «Клятий МОК дискваліфікував нашого скелетоніста за намір виступати у шоломі пам’яті». Про шолом, на якому зображені атлети, що були вбиті Росією під час вторгнення, можна було почути на вулиці, у кав’ярнях, в метро, в супермаркеті. Пам’ять — це активна дія, і дії Владислава Гераскевича привели до того, що про наших спортсменів говорять по всьому світу. Впродовж кількох днів ця тема навіть гарячіша за графіки від ДТЕКу.
Я закінчую цю колонку у передостанній день зими. Відключення стали коротшими, на вулиці — легкий мінус, що переходить у легкий плюс. Київ нагадує величезну ковзанку, якою обережно пересуваються старші люди і сміливо ширяє молоде покоління. Кольори досі чорно-білі, а ввечері, перед заходом сонця, все набуває відтінку сепії, як на картині «Зимовий пейзаж з фігуристами та пасткою для птахів» Пітера Брейгеля Старшого. Та в супермаркетах продають цибулини гіацинтів і перші несміливі тюльпани, бабусі з крамом знову виходять на вулиці, а на залишках льоду посеред річки дедалі менше рибалок. Це весна, а отже, нам вдалося перебути ще одну зиму. Перші два роки я сподівалася, що це остання зима війни, але тепер достеменно знаю: ні, не остання. Та навіть зараз є приводи для радості: ми тут, ми разом, ми впораємося.
