Серед емігрантської письменницької когорти, що зродилась у міжвоєнні часи, спостерігався не лише героїчно-бойовий захват, а формувалась ідея самовдосконалення. Подібні ніцшеанські риси волі до могутності передбачали також урівноваження настановами, які не формували б слухняного виконавця, а підважували б екстатичні захоплення у світі суворих ідеологій і вчили б зважувати національні здобутки та втрати. Тобто йшлося про твори, що позначали розважливу позицію, а не поле засліпленої боротьби. Тож автори, чия творчість стояла в одному ряду з Ніцшевою філософією життя та гідна зватися літературою життя, безперечно, були. І ця історія про одного з них.
Улас Самчук народився у селянській родині у 1905 році в Дермані на Волині, що перебувала під владою Польщі. Навчався у Тилявській церковно-парафіяльній і Дерманській вищій початковій школі (1917), а після закриття польською владою українських учбових закладів — у приватній Кременецькій гімназії (1921). У 1923 році він долучився до «Просвіти», кооперативного руху і лав Української Військової Організації (УВО). З метою навчання у Київському університеті, намагався перейти кордон (1924), але невдало. Пів року просидів у тюрмі. Був мобілізований до польського війська (1927), звідки дезертирував у Німеччину, аби знову на три тижні потрапити до буцегарні. Звільнившись, познайомився зі студентом Германом Блюме, чия мати Ґерманіна фон Лінґельсгайм заопікувалася ним. Слухає лекції в університеті Бреслау (1928/29), вивчає філософію Ніцше, друкує переклади в «Літературно-науковому віснику». Згодом у книжці «На білому коні» (1954) зафіксує такі спогади:
Ціла епопея пережитого, двадцяті роки, програна війна, господарський бурхливий розвій, моря рекламних світел, студентство, каварні, лекції професора Ганса Кюнемана про «Фавста» Ґете і «Так говорив Заратустра» Ніцше…
Воліючи повернутися в Україну, Самчук вирішує звернутися до совєтського посольства в Берліні, просячи посприяти його переїзду до СССР. Утім отримує відмову (1929), а тому виїжджає до Праги, де наводить контакти з ОУН і з емігрантами: Донцовим, інтегрального націоналізму котрого так і не поділяв, Ольжичем і Телігою й іншими. Відвідує лекції у Карловім і Вільнім українськім університетах (1929/31), одначе повної освіти не здобуває. Пише та публікує романи. На теренах створеної Карпатської України (1938) до самої угорської окупації працює референтом пропаганди Українського Національного Об’єднання. Відтак їде у Відень і Прагу. Після розколу в ОУН схиляється до мельниківського крила, щоправда, намагається триматись осібно. У 1941 році вирушає в Україну. Обирається до Української Національної Ради в Києві. Стає першим редактором рівненської газети «Волинь», яка виходила під наглядом нацистської пресслужби, що зобов’язувало його позитивно згадувати режим і картати за підтримку більшовизму євреїв. Якщо пізніше його думка щодо нацизму зміниться докорінно, то у той період Самчукові публікації радше нагадували статтю «Европа» від 1 лютого 1942 року:
Точиться боротьба за першенство у світі, за абсолютну перевагу, за повну і необмежену свободу. Боротьба европейців, боротьба свобідних за перевагу, боротьба людей за те, що Ніцше назвав «надлюдиною»… Бути европейцем це значить бути і українцем… А коли хтось боїться боротьби, той все одно її не уникне з тією тільки різницею, що перший підляже і перший буде знищений.
Нацисти його заарештували за надмірні прояви самостійності та заклик українства плекати волю до могутності, а не ставати потолоччю. З притаманною Ніцше зневагою до пасивного натовпу Самчук у статті «Нарід чи чернь?», яка вийшла у київській газеті «Українське слово» 9 листопада 1941 року, пише:
Величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою ніщо інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це безлика, без’язика юрба.
З огляду на всі ці гримаси долі, він обирає долю емігранта. Переміщаючись від Берліна до Ваймара, і далі на Захід, отримує статус переміщеної особи (DP), принагідно керуючи Мистецьким Українським Рухом (МУР) (1945), у межах якого поволі спадає дискурс волюнтаризму на користь цінностей модернізації. Він і сам уже готовий підважити провокативну роль філософії Ніцше, як це занотовано у книжці «Планета Ді-Пі: нотатки і листи» (1979):
Зрештою, тяжко сказати з певністю, чи це спеціально дана нам кара Божа, чи може «досконалість», яку ми осягнули, йдучи своїми дивовижними історичними й ідеологічними шляхами. Був же Ніцше духовним батьком сучасного Чингіз Хана?
Прибувши до Торонто (1948), Самчук доживає в Канаді решту життя, яке обірвалось у 1987 році. В атмосфері політичної поляризації його постійно супроводжували труднощі з провадженням літературної діяльності. В якийсь момент йому навіть довелося влаштуватися прибиральником. У СССР його прозвали колаборантом, а в осередку націоналістів про нього склалася думка, як про ідеолога мужицтва, що відмовився від елітарності. Намагаючись прояснити ситуацію, у мемуарах «На білому коні» Самчук напише:
Я прекрасно розумів, що мої аргументи, у таких випадках, ніякі аргументи, що тут не логіка, а психологія, але я не мав сили повторювати знані трафарети про «вибраних» і «сильних», знаючи прекрасно, що це лишень порожні фрази. Що ж залишалося? На думку мого компадра Олега Ольжича, залишалося одне: боротьба. Таки підбір кращих! Джунґлі, ніцшеанство, сталінізм, нацизм, донцівство. Цього, мовляв, вимагає життя… Тут щось далеко не те. Це ніяке ніцшеанство, а це скорше кочубеївство, махнівство, і хтозна які ще прикмети нашої гордої козацької раси, але про це годі тепер говорити.
А на закид Олени Теліги відповідає так:
дозвольте також комусь помилятися. Чого можете вимагати від такого вродженого селюха-гречкосія, як ваш шановний слуга. Мені відома діялектика героїзму — «доба жорстока, як вовчиця»… І Ніцше, і Гітлер, і Сталін… І навіть Ганібал… Але що я зроблю, коли в моїй крови так мало того динаміту…
Не намагаючись аналізувати докладно геть усю літературну спадщину Самчука, зосередьмося суто на ніцшеанстві, позаяк у його творчості цей аспект увиразнюється доволі часто, хоч і змінюється. Для прикладу, в автобіографічному романі «Кулак» (1931), події якого перенесено у добу Другої Речі Посполитої, ще простежується героїчна тональність. Автор оздоблює його ніцшеанським епіграфом, який і стає кодом у подальшому прочитанні:
Я дуже щасливий, що поставив проти себе все хоре та добродійне. Ф. Ніцше
Ба більше, вже на початку зустрінемо пасажі, що вельми збіжні з прологом із «Так мовив Заратустра», де чути звернення до сонця-світила, а по тому викладається вчення про надлюдину. Дещо подібне читаємо й у Самчука:
Дуже, велике світило заливало й пражило тупе оточення золотистим водоспадом нестриманого проміння. Пити його, а не вдихати. Сміятися до нього сильним надлюдським сміхом…
Протагоніста твору, Лева Бойчука (метафора лева нерідко подибується у філософії Ніцше), вирізняє селянське походження та воля до могутності:
В похід на місто. Перемогти його й підпорядкувати своїй волі… Вперед до могутности, до слави!
Спершу героєві припала до серця ліва ідеологія. Втім, опинившись у в’язниці та наслухавшись самовидців імперського більшовицького режиму, він кардинально змінює своє ставлення до нього. А після виходу з тюрми налаштовується на підприємницьку діяльність. У цьому йому допомагає оспівана Ніцше самодостатня сила та самоперевершення:
Від першого дня, коли став свідомо жити, до цього часу, коли починає свій виразний і власний життьовий шлях, збиралася його сила, снага, воля й тепер якось нараз скупчилася в один порив та не дає йому спокою. Він чує в собі дійсно неймовірну силу. Думки його течуть виразно й він бачить та знає, що його шлях перед ним. Треба тільки вперто над собою попрацювати.
Отже, Левові властиві чільні атрибути Ніцшевого вчення (ризик і небезпека, сила, свобода, могуть і бажання, боротьба, чин, скерованість на майбутнє, подолання ненависті останньої людини, її байдужості тощо):
Ризикувати, підприймати, відкривати нове — це наше завдання! Моя філософія вести світ до кращого. Я прагну бути чинним, я хочу вести себе, володіти собою, бути вільним і бути сильним. Ось мої бажання. І я мушу це все вибороти! … Треба йти вперед, треба діяти, треба бути сильним серед буревіїв… Тепер якраз треба втриматися на поверхні. Довкола стільки ворожнечі, ненависти… Це ж бо перший паросток того великого будучого цієї країни. Це росте щось велике й небезпечне.
На додачу, в образі свого героя Самчуку вдалося відтворити бодай і провокативні елементи філософії Ніцше, до яких варто зарахувати, по-перше, мізогінію:
— Мене ті жінки заженуть у гріб!
— І заженуть! Так брате! І заженуть. То, знаєш, такі бестії, про які навіть Ніцше не снив.
А, по-друге, провокативність, яку бачимо в афоризмі 185 «Ранкової зорі»: «Треба знищити жебраків, адже прикро подавати їм, але прикро й не подавати». У варіації Самчука це звучить так:
На запити чому Лев мало жертвує він відповідав: Жертвую скільки можу. Ненавиджу принципово тих, що жертвують і тих, кому жертвують.
Щоправда, поодинокі тези Ніцшевого вчення виголосили й інші герої роману, для прикладу, художник Юрій Павловський. Але це лише посилює задум автора:
Найцінніше, що дістала людина в спадщину від віків — можливість боротьби. Дух боротьби обновляв й буде обновляти все до чого торкнеться. Інакше смерть!
Проте на перешкоді Левового задуму стоїть ідея колективізму, носіями якої лишаються деякі його колишні приятелі. Та, зауважмо, що не тільки тут, а й у наступних творах Самчука, неявно простежуватиметься думка, суголосна з ідеологією хліборобства В’ячеслава Липинського. Так і змагаються між собою надлюдські сильні особистості та слабкі, себто вражені ресентиментом:
дрібненькі люди, мов хробачки, точать силу таланту, шарпають його напружені нерви. Ні. Їм не ходило
про його «спасіння», про його «збереження». Їм ходило про стягнення його з того місця, куди мали намір самі піднятися, але через безсилля ледачість і нездарність не досягли.
Але звернімося до роману «Юність Василя Шеремети» (1946/47), в якому на першому плані знов опинилися деталі біографії, а в передмові наголошено: «хочу бути літописцем українського простору». Таким чином, автор оповідає про становлення людини з ідентичністю українця. Вона синтезує різні компоненти рідної культури заради її майбутньої повноти без утрати головного стрижня. З твору можна дізнатися про складові цієї повноти — це читання молодого Самчука, бо за маскою головного героя, швидше за все, ховається саме він. І перш за все, увагу привертає те, що в переліку лектури згадується невдалий переклад основного твору Ніцше. Цікаво, якою доступною для нашого літератора мовою було перекладено цей твір — українською, польською, російською чи якоюсь іншою?
Це були Ніцше, Дізраелі, Муруа. Англійські класики йшли впереміж з російськими декадентами. Були то переклади перських поем чи перекази про Конфуція. Василь Шеремета все то брав, все вкладав до свого мозку… Ввечері падає дощ, горить нафтова лямпа, на столі лежать підручники, Іванов, Лєсгафт, коментарі Овідія… Пара книжок замішані до цієї колекції, а між ними поганий переклад «Так говорив Заратустра».
Імʼя Ніцше в романі зринає не лише у зв’язку з його творами й ідеями. Хай як дивно, та деколи це покликання на його зовнішність, яка, судячи з усього, була знайома лише найдопитливішим. А порівняння німецького філософа з очільником Речі Посполитої засвідчило, що Самчуку могла бути відома родинна легенда про буцімто польське походження Ніцше:
У школі повно весняного руху. Хтось підмалював Пілсудському вуса. Вони були опущені вниз, мов у Ніцше, але наповнений весняними поривами ентузіяст мілітаризму надав їм подобу кайзера Вільгельма Другого.
А проте, повернімося до теми сильних особистостей і їхнього світогляду. Автор, обстоюючи специфічну хутірську міфологію, здійснює переоцінку цінностей і розважає про старий світ, який відходить, і новий, який от-от прийде. Так, у першому романі трилогії «OST: Морозів хутір» (1948) укотре спостерігаємо господаря, цього разу вже з Наддніпрянщини. Властиво, у хаті Григора Мороза збираються його діти, котрі, зважаючи на різноманітність ідеологічних орієнтацій — монархічну, більшовицьку, соціалістичну, анархістську, націоналістичну тощо, сперечаються про свої ідентичності — російсько-імперську, малоросійську, традиційно-хліборобську, українську самостійницьку. Скажімо, Петро і Сопрон ведуть розмову, в якій перший окреслює силу української ідентичності та вказує на могилу Шевченка, порівнюючи її з динамітом. Але невідомо, чи знає Самчук про те, що Ніцше теж іменує себе динамітом. Утім, якщо це збіг, то він удалий:
А що ти зробиш, наприклад, з тією могилою, що отам у нас над Дніпром? Там лежить динаміт, і спробуй його порушити.
Тимчасом канівський учитель і директор школи, старорежимний Афоген Васильович, анонсує сентенцію питомо ніцшеанську, згідно з якою, революція — це повстання рабів, а отже, ресентимент:
Революція — це окрема, зовсім окрема річ. Її люди — також окремі люди. Це плебс… Це ті, що їх не можна вложити в форму… І я вам сьогодні цілком признаюсь: я революції не терплю. Вже французька революція робила на мене брудне вражіння.
А згодом і прямо покликається на німецького філософа:
кожне затаєне почуття, як і, за словами філософа Ніцше, кожна правда, може бути отруйним.
Видно, теза про «отруйну істину» для Самчука є вікопомною, бо він її знову вкладає в уста носієві геть інших ідеологічних поглядів у другому романі трилогії «OST: Темнота» (1957), де викриває соціальний експеримент у СССР і згубні наслідки масового терору (голодомор і табори). Йдеться про політрука Злотника, котрий і промовляє до письменника Андрія Мороза:
Ніцше, цей буржуазний прихвостень, казав же, що замовчані правди стають отруйними…
А вже в останній частині трилогії «OST: Втеча від себе» (1982), знову-таки, з огляду на біографію, Самчук описує дилему вибору: еміграція чи совєтська система — переродження чи сервільне життя. Символічним транзитним пунктом у нове життя для героя твору є перебування у німецькій культурній столиці — Ваймарі, де зосереджено центри видатних дієвців, у тому числі й Архів Ніцше:
Сюдою, ви ж знаєте, проходили і Ґете, і Шилер, і Ліст, і Ніцше і бозна ще хто з тих вибраних до сонму безсмертних з їх натхненними мислями правд людських, але ті он нищівники, що мигом виривались з-за гаю з різкими звуками їх механізмів, зводили все до ницости… В атмосфері відчувально вітали звуки, слова, мелодії. Ліст, Ваґнер, Ніцше, Косіма… Ресторан, видно, функціонував лиш теоретично, як згадка минулого, в його стінах все ще вітають духи Ваґнера, Косіми… Можливо, вони сиділи на цих ось самих місцях… і говорили… Цікаво про що говорили? Музика. Очевидно. А, можливо, це був Ніцше. Сердитий, насуплений, брови віялом, пив чорну, як сажа, каву і громив добродійства. «Я дуже щасливий, що поставив проти себе все хворе та добродійне», мав він сказати. І цікаво чому?
Певна річ, у ці моменти Самчук мав відчувати щось подібне до того, що спочував і Ніцше, коли прощався зі своїм колишнім кумиром — Рихардом Ваґнером, адже прагнув стати собою:
Палимо старих божків, творимо нових. Мечемось. Тікаємо від себе, шукаємо себе…
Ці часи Самчук описує також у спогадах «П’ять по дванадцятій: записки на бігу» (1954):
5 березня [1945]… О третій вставання, пішки, під місяцем, до Ваймара, безнадійне чекання. Хаос, руїни, люди, речі, всі нації, військова контроля. Потягу на Берлін нема… Гаразд. Їдемо на Ляйпциґ, я вже в азарті подорожі, будь-що-будь. По дорозі, у Наумбурзі, рідному місті Фридриха Ніцше, тривога.
Прикметно, що в містечку, де минуло дитинство Ніцше, Самчука заскочує тривога. Не ясно, це душевна тривога чи повітряна. Мабуть-таки, повітряна, війна ж-бо… Тож опинившись на іншому континенті, Самчук уже міг із полегшенням видихнути й обміркувати світ «волі до влади», з якого, нарешті, вирвався:
О ви, філософи «небезпечного життя», що їх ми стільки за останні роки наслухались, о премудрий Ніцше, могутній Муссоліні, епохальний Гітлере! О геній геніїв, Сталіне! О Европо, з твоєю «волею до влади». Є ще одна велична сила, що ми її, по своїй слабості старечій, перестали відчувати. Це — певність. Певність себе своєї незламної, людської, свідомої волі. І ще — свободи. Свободи, як основного елементу буття. Ми не боїмось наших нових завойовників з Америки, ми їм коримось добровільно, свідомо, з переконанням і гордістю. Вони — люди Свободи, і та їх чарівна сила безпосередньо переходить і на нас. Ми вже з ними!
Але хіба ж міг він тоді знати, що не мине й століття, як загроза від імперії так і не зникне, а ті, на кого можна було покладатись у повоєнні часи, нині вже й самі силкуються перекроювати світ?
З усього цього випливає, що Ніцше для Самчука залишався ключовою фігурою світогляду та художньої творчості. Позаяк ім’я філософа та його вчення постійно відлунює у романах і спогадах літератора. З одного боку, це мислитель, який заряджає силою віталізму, з іншого боку, котрого ніколи не варто сприймати буквально, бо його думки — не приписи, а заклики ставати суб’єктами самостійного розмислу.
