«А зорі над Майданом такі ж, як на прапорі Європи». На малюнку біля цих слів Кіт Інжир гріється біля бочки під час Революції Гідності. Це сторінка з моєї «Української абетки Кота Інжира», де літера Є — це Європа. Проводжу зустріч із чотирикласниками у Львові.
— Діти, що таке Революція Гідності? Що відбувалося на Майдані? — запитую.
— …Люди вийшли й узялися за руки?
— Ні, діти, то день Злуки, — каже вчителька. Про Майдан їм теж розповідали, але малеча розгубилася.
— …А, знаю — студенти прийшли вмирати?
Для нас це життя, для них — уже історія, яку доведеться вивчити.
Розказую, що була на Майдані з першого дня, як і мій мальований герой. Що Кота Інжира я зображала на касках, він виступав з плакатами «Всі виходьте на Майдани, бо в Європі марципани!» та «Пташечко Беркут, лети сюди, з тебе тут зроблять котлетку!». Що особисто тепер знаю декого зі студентів, за яких після побиття тоді вийшла вся Україна. Що виявилося дуже символічно — серед них талановиті українські поети Ігор Мітров та Єлизавета Жарікова, обоє потім пішли до війська.
Ця розмова про Майдан — нагода вкотре нагадати учням, що війна триває не з лютого 2024-го. Дехто з моїх юних читачів народився вже після окупації Криму та вторгнення на Донбас.
Нещодавно я запитувала малюків на Харківщині, чи знають, хто такий Шевченко. Знають — поет, був на засланні. А хто знає, чому Тарас Шевченко був на засланні?
— Він погано писав про радянську владу? — припускає найсміливіший.
Сміємося разом, у цьому щось є. Той самий ворог.
Мої зустрічі з «Абеткою Кота Інжира» зазвичай нагадують мікс інтегрованого уроку з патріотичного виховання та культурологічного стендапу. Організатори з «Хартія Хабу» дуже влучно назвали подію — «Українські символи». Бо кожна літера — про важливу сторінку української історії чи культури. Тут В — волонтерство, а Т — тризуб.
Коли запрошую знайомих на презентацію цієї книжки, часом чую чемне: «Дякую, моя дитина вже вивчила літери». Абетка ж бо. Але ця абетка — не так щоб вивчити літери, а радше щоб вивчити, хто ми. Вікових обмежень і спрощень не робила навмисно — адже вважаю, що про найважливіші речі треба говорити змалечку. А будь-яку серйозну тему можна доступно подати через котиків.
Абетка — це спосіб композиції книжки, де я зібрала важливі малюнки з Інжиром за алфавітним принципом. Її підтримав Український інститут книги за програмою найкращих патріотичних видань для дітей, а вийшла вона у видавничому центрі «Академія», на енциклопедіях якого я росла.
Мріяла зробити її дуже давно. Але під час повномасштабної війни виринуло відчуття, що не можна більше нічого відкладати. Час робити важливі великі проєкти, здійснювати давні мрії — завтра таке непевне. Я назвала її за зразком «Української абетки» улюбленого графіка Георгія Нарбута. Свою абетку він завершити так і не встиг. Це теж було уроком, хоч Нарбут і зробив чимало для молодої української держави — як-от намалював банкноти та поштові марки УНР, був серед засновників Української академії мистецтв, — та прожив усього 34 роки. Я відкрила для себе Нарбута ще в дитинстві, в художній школі, й звідтоді палко люблю. А скільки років у незалежній Україні його абетка не перевидавалась! Я дочекалася її лише декілька років тому, вольовим рішенням видавця Савчука. Чи це книжка для дітей? Вона для всіх. Як і «Абетка Кота Інжира».
Російський військовий корабель горить у ній уже на літері А. Кіт Інжир ловить бичків — символ Бердянська — і задоволено спостерігає, як палає ворожий корабель в Азовському морі. Малювала зі справжнього фото. Думаю: куди взагалі дивиться російська пропаганда, чому про таку книжку досі не було ефіру на ворожих телеканалах — мовляв, чого ці бандерівці дітей навчають?
До презентації я випадково поставила цю картинку з морем без підпису. Щоразу запитую дітей, що на ній зображено. Сумно, але багато разів молодші школярі не могли назвати. Географію ще не вивчали, тож не завжди розуміють цей зв’язок: українське море на А — Азовське. Вперше я це помітила у школі на Львівщині. Ба більше, сама ще ніколи не бувала на Азовському морі й мрію туди потрапити. Тому говорити про окуповані українські території, на мою думку — важливо понад усе. Ми не повинні випускати їх ані з голови, ані з серця, ані з мови. Поки вони у нашій мові — вони наші. Доки про них говоримо — готуємося до їхнього повернення.
Тому на літеру К у моїй абетці — саме Крим, а Крим — це Україна. На яку букву поставити Київ, довелося думати. Як і Львів, бо Л — це любов і цитата Григорія Сковороди, «Любов виникає з любові». Укласти «Абетку» — це був іще той виклик. Тому Києву дісталася літера Й — і зобразила я князів-засновників міста. КиЙ, Щек, Хорив та сестра їхня Либідь, котрі співають «Як тебе не любити, Києве міЙ». Одного разу я обмовилась і замість «князів-засновників» сказала «князів-забудовників» Києва. А що на фоні — краєвид лівого берега, на якому навіть у війну ростуть нові висотки, то виявилась символічна обмовка. Львову ж дістався Ь і підпис «Львів — місто див».
А літерою Х став Харків — Місто книжок і свободи. Так я назвала і свій виступ з «Абеткою» на фестивалі «Літературний ярмарок», який відбувався у серпні, в «Єрмілов центрі», якраз на Площі Свободи у Харкові. Цей малюнок має особливу історію — я створила його у квітні 2022-го. Тоді у Рівне евакуювали багато книжок із Харкова — столиці українського друкарства, яка перебувала під постійними нещадними обстрілами. Друзі-волонтери попросили створити плакат для підтримки харківських видавництв — і його повісили в книгарнях Рівного. Там Кіт Інжир закликає: «Підтримай Харків, купи книжки харківських видавництв». По центру я зобразила один із символів міста, культовий Держпром, викладений з книжок. Минуло три роки, і я показую цей малюнок у Харкові. Дуже відповідально та щемко.
Символічно, що вже на самому фестивалі, в команді якого я пишаюся бути, Кіт Інжир вигадав нове гасло — «Це наша земля, тут наші книжки». Благодійний Фонд Сергія Жадана, який проводить «Літературний ярмарок», зібрав на фестивалі кошти на нові українські книжки й передав їх бібліотекам та молодіжним центрам Харківщини.
І це важлива частина боротьби — відстоювання нашого культурного простору. Адже його намагається знищити той самий ворог, ще від заборон писати й малювати. Бо де не буде української книжки, залишиться сама російська пропаганда й тікток.
А Україна — це Європа, як ми знаємо з Майдану і з «Абетки Кота Інжира». І до Європи ми ненастанно наближаємося. Євроінтеграція відбувається невпинно і всупереч усьому. Нещодавно в одному львівському магазині одягу побачила незрозумілий цінник: «360». Замало, як на таку сукню, думаю. Виявилося, ціни в євро.
— А що, ми вже перейшли на євро? — запитую продавчиню.
— Помножте собі, курс ходить, нам незручно кожен раз переписувати, — відповіла клієнтоорієнтована пані.
Але мене ця відповідь тільки потішила. Бо незалежно від того, що собі думає Європа щодо вступу України до ЄС, цей клаптик у середмісті Львова вже самовільно приєднався до єврозони. Для мене це такий іронічний символічний збіг до річниці Майдану. Бо Україна свій вибір зробила.
