«Пітон та інші хлопці» — це дві повісті (титульна для годиться названа романом) і шість оповідань. У єдиний текст ці твори не збираються, мало скидається на те, що книжка планувалася як концептуальна збірка. Гучний минулорічний дебютний роман Павла Шикіна, здається, вимагав якомога скоріше видати другу книжку. В технічному плані вона — крок назад для автора. Але, попри видавничий гін, друга проза Шикіна — таки цікава, а місцями дуже влучна, і завдяки їй спосіб, у який мислить цей автор, можна дослідити ретельніше. Читацького часу точно вартують щонайменше одна повість і одне з оповідань — на них здебільшого і зосереджуся.
«Пітон» — формально студентська повість. Підзаголовок твору, «Роман зі з’явами» — дещо саркастичний. Якщо роман трактувати не як жанр, а як синонім «загравання», то з’яви мають місце: головний герой у наркотичному отруєнні побачить кілька одкровень і переживе (чи не переживе) кілька інсайдів (чи сильно вони йому допоможуть, не питайте). Загравання з містичними досвідами — чек.
Місце дії — гуртожиток на белебні, який голосно переказує вітання «Сталінці» Олеся Ульяненка (в другій книжці Шикіна впливи Ульяненка видно більше, але якщо вже надихатися, то найкращими, правильно ж?). Час дії — кінець листопада 2013 року, вечір морозної п’ятниці.
Геник на прізвище Ющук має прізвисько Пітон — хлопці в гуртожитку нагородили, бо їсть великим шматками, заковтуючи їжу, і завжди ту їжу має стараннями матусі з села. Ще Геник потайний і флегматичний, та й статура у нього відповідна — білий, гладкий, довготелесий. «Він їм, бач, не допомагає, а йому самому хто допоможе?!» — свій девіз по життю юнак нам озвучує вмить і безапеляційно його триматиметься. Геник родом з Осокорова, що на пагорбах між річками й болотами. Сільська молодь розподіляється по двох школах — елітній «Надії» з поглибленим вивченням філології та звичайній середній «безнадії» (красива деталь, ну!). Геник закінчував другу школу, але там було розкішне футбольне поле, завдяки чому та школа завжди перемагала «Надію» в спорті, хоча Геник іще той горе-спортсмен. У «Надії» вчиться головний Геників суперник, Єгор Бугай — батьки заможні, сам розумний, красунчик, іще й атлет нівроку. Тепер вони поруч і в місті, складають один одному конкуренцію — точніше, Геник продовжує змагатися з Єгором, про що той, здається, і не в курсі. Змагання відбувається, зокрема, за увагу Оксани — з Єгором вона відкрито зустрічалася, а з Геником, який її сталкерив, мала таємний роман.
Оксана обожнює Tokio Hotel — відсилок на їхню «Кімнату 483» в повісті більш ніж достатньо. Але Оксана в любовному трикутнику між Єгором і Геником, яка весь час апелює до рокгурту, заснованого братами-близнюками, — це не просто красиво. Ще симпатичніше, що фанати гурту самі себе звуть Aliens`ами. На історію Геника, Оксани та Єгора, в якій Геник є сліпою копією Єгора, ці «чужинці-прибульці» накладаються ідеально. Страшенно задушлива, інцестуальна атмосфера маленького села — це найкращі сторінки в «Пітоні». Причому метафора «інцестуальна» часом береться втілюватися дуже буквально (скажімо, Геник втрачає цноту з однією з численних коханок батька, вчителькою німецької мови, скориставшись татусевим презервативом, — і з кожною новою деталлю гротескність цієї історії посилюється), але втримується на межі доброго смаку.
У п’ятницю ввечері з черговою торбою від мамці (яка все життя працювала в «общєпітє», і її котлети відгонять шкільною їдальнею й казенним харчем) Геник потрапляє до компанії сусідів по гуртожитку, ті наливаються алкоголем із деякими добавками й пригощають тим Геника. Хлопці повернулися з Майдану (Геник вважає Майдан дурнею і понтами чуваків із промитими мізками) і кажуть, що привели з собою дівчину, яка чисто за ідею спить з усіма задіяними в революції. Зараз із нею — ого який сюрприз — Єгор, а потім може і Геник застрибнути на перепихон. Уже цієї миті ми розуміємо, що в кімнаті Оксана, а все, що намололи про неї п’яні хлопці — брехня, і вони відверто глузують із Геника, але цього не розуміє сам Геник… Ясна річ, нічим хорошим усе це не закінчиться.
А знаєте, на кого вчиться Геник? Він буде гідромеліоратором, болота осушуватиме. Це сарказм, якщо що. І вийшла б до істерики смішна повістина, чесно кажучи, якби в останній її третині Геник, переживаючи глюк за глюком, не почав проговорюватися, яким насправді було його життя в селі, що він собі вигадав, аби витіснити погані спогади, й що з ним роблять ті спомини, повертаючись. Воно все ще смішно, конечно, але це той ніяковий сміх, коли не знаєш, як реагувати й чим зарадити чужій незручній біді.
На певному етапі за столом п’янюча й обдовбана молодь зразка 2013-го починає політичні дебати. Говорять правильні речі, верифіковані досвідом 2020-х (жарти про Зеленського тоді неможливі, зате зараз — прошу). Але в тих направду нудних розмовах, бо чули їх не раз, є один тривожний момент. До них кожен герой «Пітона» говорив від «я», а тут, у цій розмові, вони починають говорити від «ми». «Ми добилися того, чого хотіли», — кричить юнак, згадуючи Помаранчеву революцію: йому тоді було років вісім. «Нашим дітям доведеться виходити на нові протести», — підхоплюють його бездітні неодружені товариші. «Наші батьки народилися в совку, а з нами Україна відродиться», — просторікують малята, народжені наприкінці 90-х, не підозрюючи, що слово в слово повторюють своїх однолітків кінця 80-х. Ок, хто ці «ми» в бухих прокламаціях? Хто їм Гекуба? Хто вони Гекубі? Ксюха в тріпах бачить на граніті Майдану, точніше, замість граніту — плоть, котру терзають птахи (прометеїв такий тріп). «Ми і є та плоть», — підхоплює п’яний чувак у гуртожитку…
Єдина людина, яка тримається, довго тримається за «я», відкидаючи й блага, і виклики приналежності, — якраз той герой, котрий викликає найбільшу зневагу в сюжеті: власне, Геник. Пітон, який не може визнати високої місії, що випала на долю його генерації, та саме він найдовше говорить від «я». Ця тема — «пітони» нічого не роблять, коли мають щось зробити, за що вигрібають першими: не дія, а бездіяльність є злом, тобі, юначе, дана свобода волі, то будь вільним зробити вибір, — ця тема дуже очевидна, поки не звертати уваги на те п’яне «ми». Єгор пояснює: «Невже ти не розумієш, що ми стараємося заради тебе у тому числі? Бо хочемо луччої жизні для нас усіх». «А хіба ми до того погано жили?» — уточнює Пітон, який цієї миті відмовляється від «я», яке йому делегує Єгор, і так само починає говорити від «ми». Тоді основне послання повісті злегка нюансується і тепер звучить так: детермінізм константніший за волю. (Чомусь у мене відчуття, що наші прозаїки 2020-х всмак начиталися Гайдеггера перед сном і тепер бачать погані сни.)
Онейроприйоми — сни, видіння, галюцинації, візії, — як уже можна виснувати з двох книжок прози й поезії Шикіна, є наразі його магістральним прийомом. Опис снів і галюцинацій — третина «Пітона», і з ними легко перебрати, навіть якщо убезпечити себе в анотації згадками про «психоделічний роман». У снах герої проявляються, сни рухають сюжет, стан сновидіння часто-густо збігається з процесом помирання і підміняє його. Це не тому, що письменницький арсенал Шикіна обмежений, аж ніяк. Саме ця техніка — снопис, візіонерське одкровення — дуже суголосна принципам і проблемам його художнього світу.
Шикін пише — і то дуже відверто — світ, який переживає гостру кризу. Його герої закинуті в цей світ (так, я свідомо використовую омаж «Нудоті»), переживають гостру кризу віри й водночас добровільної відірваності від чогось, що є більшим за них. Накидатися і глючити для них — це квазірелігійні практики, ба навіть містерії. Це спосіб подолати кризу, а точніше — здійснити переступ: зробити щось неприйнятне, що шокує, але й звільняє. Одне з видінь Пітона — зґвалтування, скажімо, надто реалістичне, як для фантазії. Участь у революції, як її рефлексує п’яна компанія і містифікує вгашена Оксана, — це ті самі містичні практики, за допомогою яких виправити світ-без-віри не вийде, а от добровільно покинути його і тим трансформувати реальність — запросто. Герой другої повісті збірника накидається транквілізаторів, бо втратив ціль життя (купити квартиру), галюцинуватиме, в такому стані втопиться й у такий спосіб перетвориться на Святого Христофора. Про такі трансформації я зараз говорю.
А фінальне оповідання збірника — «Підпілля» — зроблене настільки схоже на «Пітона», що виглядає його віддаленим коментарем.
Спочатку йде конкретна ситуація, цілком міметичне письмо: світ у нормальних пропорціях. Та раптом він міняється, стає гротескним і фантасмагоричним, умови змінилися — і мусять мінятися (або померти) герої. Така сама історія, як «Пітон», але результат для світу інший. «Підпілля» — березень 2022-го в Києві, до якого підступають росіяни. Троє молодих чоловіків роздають гуманітарку: вони не планують мобілізуватися, вони корисніші на «економічному фронті», «не народжені для війни». За підказкою сусідів стукають у квартиру, де живе самотнє літнє подружжя. Тим нічого їсти, тож хлопаки згрібають усе, що бачать і що ще є в супермаркеті, й приносять старим. І поступово дід, котрий не говорив і ледь стояв, починає вбирати стрій УПА, заводить хлопів у криївку, що її охороняє ще з тих часів, до них приєднуються його мертві товариші, й тепер усі разом відстрілюються від росіян. У старого позивний Чорнокрил. По радіоприймачу в криївці передають наказ боротися до останнього. Цю байку розказує побратиму кулеметник-доброволець Костя з позивним Чорнокрил.
Бачите? Те саме «ми», ті самі майже релігійні досвіди, містичні щонайменше. Але «ми» тут стало символом: спонтанний образ пнеться стати символом у Шикіна всюди, де тільки можна, його треба пильнувати й пильнувати.
Його світи — це ілюзії, не синонімічні грі, але й не протиставлені істині.
Молоді люди граються — у революцію, у війну, у «тата-маму», у «як у дорослих» — і часто заграються. Найсумнівніший текст у книжці — оповідання «С.К.» (значить «смерть кацапам»). Окуповане село, двоє хлопчаків — Валєрка з восьмого класу і старший на два роки Кіндрат — мають план, як убити росіян, які зайшли в село і ґвалтують місцевих жінок. Малі викрали автомат і гранату й домовляються про порядок дій. Кіндрат апелює до комп’ютерних ігор і кіношок, вони планують захопливу гру. Ясно, що обоє гинуть. До тих зі своїх героїв, хто плутає ілюзію з грою, Шикін безжальний. Тому в його прозі мало хто доживає до фіналу, природно.
А тепер уявіть студентську повість от із таким бекграундом… Кажу, ж цікава і місцями доцільна книжка (видавничі гріхи якій хай відпускає сам автор).
Книжки, схожі на «Пітона»:
Інтонаційним малюнком нагадує історії про розгублену молодь Анатолія Дністрового — «Пацики» і «Тибет на восьмому поверсі», скажімо, — але хоче здаватися прозою Ульяненка. Спроба писати генерацію, котра внутрішньо вже готова до бунту, але ще не розуміє вповні, на кого скерувати своє невдоволення — тут сіро-чорні вайби з заходом на територію химерної прози «Депеш мод» Сергія Жадана і «Культу» Любка Дереша. Поколіннєвий роман, котрий осмислює історію України як низку криз і вікових переходів, уже був писав Павло Коробчук у «Ключових клапанах». Глобальна ж тема розчарованої молоді, яка втрачає ілюзії, щоби тут-таки набратися нових, не менш руйнівних, відбивається в «Поколінні джинсів» Дато Турашвілі.
