Ще не було кривавого Водохреща 2014-го. Не було ще смертевбивства на Майдані Незалежності 20 лютого. Був початок січня. Київ. Майдан. Барикада навпроти Головної пошти, яка перекриває Хрещатик. У вузькому проході брат зіткнувся з жінкою, яка наче навмисне зачепила його плечем. Це стало приводом (дослівно – поштовхом) до розмови. Жінка зізналася: вона спеціально приїхала з… Москви у Київ на Майдан, щоб самій пересвідчитися в певних речах, які не дають їй спокою. Можна сказати, вивчає ситуацію. Включене спостереження. Вона – політологиня, викладачка університету. Назвімо її Н. Н.
«Я тривалий час міркую: чому Україна така особлива? Ваші люди поводилися і поводять себе, скажімо, з часу “помаранчевої революції”, зовсім не як пострадянські. Це настільки дивовижно! Я запитувала про це багатьох українців, та жодна відповідь не задовольняла мене цілком». Саме так жінка пояснила мету свого приїзду на Майдан, розпитуючи багатьох, хто перебував там. Науковий і людський інтерес. Ось так їй трапився і брат.
— А що, якби Росія напала на Україну? – запитала допитлива Н. Н.
— Будемо битися з Росією. Захищати Україну. Як інакше?
Ще раз: це був початок січня 2014 року.
Ця пані професорка Н. Н. довірливо залишила братові свою візитівку. Там зазначалися дуже, справді дуже поважні посади та звання. І – електронна адреса.
Коли я про це довідалася – моя журналістська натура підштовхнула написати листа москвичці. Там я дала собі волю, хоча трималася в межах певної пристойності. Висловила, хай коротко, все, що думаю про те зловісне тиранічне утворення, яке споконвіку приносило на мою землю тільки горе, біду, нещастя, смерть мільйонів. Звісно, повідомила, звідки знаю її адресу, нагадавши про несподіване знайомство з братом. І «напророкувала» майбутнє цієї сусідки-тиранки, спираючись на відому казку авторства «солнца русской поэзии» – про «старуху у разбитого корыта». Мала вже подібний досвід: свого часу надіслала листа академіку РАН Дмітрію Ліхачову, такому начебто витонченому культурологу, такому світочу російської філології, який мав прямий стосунок до фонду культури СРСР.
Ще з постанням в Україні Руху за перебудову цей високочолий інтелігент, котрий ще студентом потрапив як політв’язень у Соловецький концтабір, на всі заставки застерігав українців від відокремлення, від незалежності – інакше нашу республіку чекає звиродніння, бо ж відпадемо від життєдайного джерела високої і великої російської культури з її людинолюбним пафосом.
Хто я така проти цього пана? Моя наївність зашкалювала. Та знала: не матиму спокою, поки не напишу Дмітрію Сєргеєвічу листа. І зроблю так, щоб він таки потрапив йому до рук. Достеменно, звісно, не знаю, чи потрапив. Але використала більше можливостей, ніж їх надавала тодішня «почта СССР». Ось у тому листі я вперше згадала ту старуху-росію, патологічно жадібну «владичіцу морєй», яка рано чи пізно мусить опинитися біля «разбітого корита» своїх агресивних намірів і вчинків. Як пише британський історик Норман Дейвіс, «усі імперії гинуть від нестравлення».
Мій електронний лист тоді, 2014-го року, таки дістався адресатки Н. Н. Здивувала її миттєва відповідь. І вона була адекватною. Принаймні, в мене жодного сумніву не лишилося: людина на нашому боці.
Спеціально не стежила за життям і діяльністю цієї жінки-науковиці. Та якось 2024 року її ім’я виринуло на одному пристойному сайті. Це було інтерв’ю. Прочитала його не просто з цікавістю, а навіть із трепетом: нині карколомні метаморфози з людьми навіть пристойними трапляються часто. Це інтерв’ю свідчило: журналіст спілкується із цілком притомною людиною, яких там, на Росії, лишилося, мабуть, на пальцях однієї руки. Знову не стрималася: відшукала в надрах пошти електронну адресу Н. Н. і написала їй (українською), нагадавши епізод на барикадах Майдану. Згадала як привід інтерв’ю. Відповідь не забарилася:
«Конечно, я помню этот эпизод и Вашего брата. Чего я действительно не понимаю, это почему в моей стране живут такие твари. И почему их так много. Это государство в России я больше своим не считаю. Чем быстрее эта Россия останется у разбитого корыта, тем лучше будет для всего мира. Я вам желаю всего самого хорошего. Вы извините меня, мне стыдно за то, что происходит, за ваши страдания».
Так дослівна відповідь цієї людини, котра, я так зрозуміла, нині не живе на Росії. З лютого 2025 року ця науковця визнана міністерством РФ іноземним агентом.
Не хочу, щоб ці рядки сприйнялися як захист так званих хороших рускіх, яких так нищівно й аргументовано уже тривалий час викриває знана художниця-росіянка, Катерина Марголіс, що мешкає у Венеції. Їх, притомних «хороших рускіх», які визнають злочинну агресію росіян щодо України, такий мізер, що абсолютно не може йти мова про критичну масу, яка б могла боротися за демократичну Росію, котра – в принципі – неможлива.
Є два основоположні критерії для визначення реальних «хороших рускіх»:
- ставлення до агресії Росії супроти України;
- ставлення до деколонізації народів Росії, що століттями поневолювала й поневолює їх, знищує їхні мови і самобутні культури.
Але історія, про яку я згадала, повчальна бодай у тому сенсі, що видається мені дуже важливим: навіть у дикому, варварському світі існування росіян можна мати власну думку, власний тверезий погляд на події. Щоправда, із тією власною адекватною думкою абсолютно неможливо жити в болотному багні щоденної брехні і облуди. Це загрожує позбавленням волі, а то й смертю.
