Що відбувається, коли у жанрі, який обіцяє втечу, безпеку й фантазію поза політикою, зʼявляється романтизація росіян? Випадок віральної екранізації роману Heated Rivalry Рейчел Рід так і проситься на розмову про межі жанру, а також доводить дещо парадоксальне: навіть найменш на позір співвідносні з політикою жанри не є аполітичними, якщо створюються без огляду на політичну реальність. У цьому тексті спробуємо розібратися з цими питаннями.
Чому варто поговорити про це саме зараз
До їбліту — книг із приємно передбачуваними сюжетними лініями, очевидним розвитком персонажів та великою кількістю відвертих сцен — можна ставитися по-різному, а проте говорити про нього доводиться, бо він, як і все інше на світі, — політика. Хоч поціновувачі «справжньої» літератури за кожної можливості соромлять читачів їбліту, апелюючи до деградації сучасної культури, творення та читання еротики триває з глибоко доінтернетних часів і є беззаперечним світовим трендом сьогодні. Наразі ж, певно, не залишилося жодного серйозного видання з розділом «Культура», яке б не написало про екранізацію книги Heated Rivalry (тут і далі — «Запекле суперництво»).
Але почнімо зі знайомства з авторкою — канадською письменницею Рейчел Рід. У 2018 році вона починає серію книг Game Changers, яку розвиває і досі. Книжки набувають шаленої популярності. Частково це заслуга авторки, частково — тренду саме на хокейний їбліт (і гетеро- і гомоеротичний): ще у 2021 році на таких платформах, як Wattpad і Yahoo зауважили, що кількість історій під тегом hockey romance збільшилася на 300%.
Тим часом під час пандемії від нечитуна страждає канадський режисер Джейкоб Тірні, тож починає слухати аудіокнижки Рід. Захоплений, він вирішує екранізувати другу книгу серії, і авторка, на його щастя, не проти. Так Тірні стає натхненником, сценаристом, режисером і продюсером — рівень контролю над проєктом, яким може похвалитися не кожен.
Офіційна обкладинка серіалу. Джерело: Rotten Tomatoes
І от, у 2025 році канадська мережа Crave починає стрімінг. Продукт без надмірних очікувань ліцензує HBO Max. Серіал виходить на екрани фактично без жодної попередньої реклами. Бюджет був обмежений, та й історія вже мала яку-не-яку підтримку. Однак «Запекле суперництво» нетипово швидко починає набирати перегляди. Як повідомляє The New York Times, за перший тиждень серіал зібрав близько 30 мільйонів хвилин перегляду, а до фіналу сезону, коли вийшла шоста серія, цей показник зріс удесятеро — до понад 324 мільйонів за тиждень. «Це, безперечно, сенсація, про яку говорять усі», — так прокоментували успіх у HBO Max, де вже повідомили, що серіал подовжили на 2 сезон.
Відтак, Хадсон Вільямс і Коннор Сторрі, актори, які зіграли головні ролі, буквально прокидаються знаменитими: від жодних помітних досягнень — до появи на Golden Globes ведучими однієї з номінацій, запрошення на найбільші ток шоу й навіть участі в Олімпійських іграх факелоносцями.
Попри таку глобальну популярність, до нас долинає хіба скупий відгомін цього шаленства. Та й українською Рід не перекладали. Можна, звісно, припустити, що українські видавці не звернули увагу на спортивний ЛГБТКІ+ їбліт, але ні. На ринку він є, є й україномовні шанувальники жанру. Усе значно банальніше: протагоністами є двоє професійних хокеїстів — канадець японського походження й росіянин. А відтак, маємо справу з новою «Анорою», — оскароносною драмою 2024 року про бруклінську стриптизерку, яка закохується у сина російського олігарха, — тільки значно простішого штибу. І розмови про виміри романтизації росіян, глобальний ескапізм і українську чутливість уже не оминути.
Феномен «Запеклого суперництва»
«Запекле суперництво» — історія двох амбітних хокеїстів. І японо-канадець Шейн Голландер, і росіянин Ілья Розанов — найяскравіші гравці своїх вигаданих команд. Абсолютно різні за характерами й стилями гри, вони — ідеальні суперники. Зрештою, саме так їх і розкручують ЗМІ. Якщо Шейн — ідеальний хлопчик із синдромом відмінника: спокійний, урівноважений, дисциплінований, то Ілья — такий собі bad boy: агресивний, імпульсивний, закритий, схильний до деструктивної поведінки. «Ворожнечу» підтримують фани, колеги, батьки. Усі переконані, що хлопці не прагнуть нічого більше, ніж знищити один одного на полі. От тільки ніхто не знає та не має дізнатися, що насправді вони таємно бачаться — і триває це все фактично 10 років, аж до 2017.
Загалом історія для ТБ не оригінальна, адже було безліч інших досить успішних проєктів, що працювали в полі ЛГБТКІ+ репрезентації та брали за основу один із найпопулярніших тропів — enemies-to-lovers. З нового — хокейні декорації, бо, на відміну від баскетболу чи всіх можливих видів тенісу, хокей досі не мав якогось свіжого й настільки популярного втілення на екрані. Ну і, звісно, відверті сцени — словосполучення «хокейні декорації» вжите недарма, адже досвід перегляду екранізації їбліту — софтпорно з короткими перервами на спортивні змагання та незграбно написані діалоги. Однак обурюватися нíчого — такі закони жанру, який обирає читач. Та перш ніж розбиратися, що тут справді не так, важливо зрозуміти, за що серіал аж так обговорюють.
Акторський склад серіалу. Джерело: інстаграм Конора Сторрі
По-перше, прихильники стверджують, що «Запекле суперництво» — революція у репрезентації досвіду загроженої іншості в гіпермаскулінному гетеронормативному середовищі професійних хокеїстів. Це, на думку багатьох, дуже вчасна розмова у США, зокрема через посилення гомофобії та трансфобії на державному рівні. Та й загалом, хоч у професійному спорті й робляться кроки на підтримку квір-спортсменів, до справжньої інклюзивності дуже далеко, тож спортивні ліги, зокрема й у Канаді, повсякчас звинувачуються у rainbow washing — показовому використанні ЛГБТКІ+ символіки задля іміджу й прибутку, а не з бажання підтримати спільноту. Звідси й перші шпичаки критики до серіалу — мовляв, красива картинка, яка має мало спільного зі справжніми викликами гравців, які продовжують уникати й боятися розповсюдження інформації про свою сексуальну орієнтацію серед товаришів.
Інший напрямок дискусії — репрезентація кохання двох чоловіків. Не нещасного. Не того, де хтось наприкінці обовʼязково помирає від СНІДу. Із життєвими перешкодами, — куди ж без них — але вітального. Такі речі західну аудиторію дуже тішать. От тільки ЦА їбліту — жінки. Авторка історії — жінка, яка фетишизує дуже конвенційно привабливих, багатих юнаків, хоч режисеру-гею цей незручний момент і вдалося трохи підправити. Аби не здавалося, що глядачі зібралися дивитися історію двох привілейованих молодиків, поміж пристрасними сценами встигаємо послухати про дискримінацію, з якою можуть зіштовхнутися в Північній Америці вихідці з Азії, а також пожуритися, як важко квір-росіянам у власній країні, де гомофобія — частина державної політики й законна причина для переслідувань — встигаємо, але тема, як то кажуть, не розкрита.
Існує ще третій — найпринциповіший — вектор дискусії. Проте тут зробимо невелике інтермецо й поговорити про рецепцію серіалу росіянами.
Русофільський дискурс довкола «Запеклого суперництва»
Щодо серіалу висловилося досить багато людей, оскільки міжнародні медіа взялися висвітлювати гомофобію у путінській Росії та допитувати росіян про долю Ільї та ставлення його батьківщини до квір-ідентичності.
Проте дізнатися, що серіал росіянам дуже сподобався, неважко. Це зокрема засвідчує оцінка 8.5/10 на «Кинопоиске» та кількість оцінок, а саме 41 000 (станом на 27.01). Медійників, здається, здивувала така увага до серіалу. Одразу кілька ресурсів згадало 2022 рік, коли Путін підписав закон, згідно з яким під заборону потрапляла вся так звана ЛГБТКІ+ «пропаганда», а також подальші заходи зі зникненням Вайлда з книгарень, «Горбатої гори» — зі стрімінгових сервісів, арештом працівників гей-клубів тощо. І саме через жорстокі обмеження росіяни начебто змушені дивитися «Запекле суперництво» через VPN, ВКонтакте, Телеграм і піратські сайти — такий собі тихий бунт проти системи.
Певна, що подолання таких незручностей, аби подивитися серіал, справді може вразити звиклих до авторського права медійників, проте в будь-кого, достатньо добре знайомого з тим, як працює споживання контенту у Росії і так званих пострадянських країнах, яким не вдалося вийти з-під її впливу, цей тихий бунт викличе хіба що скепсис, бо з переслідуваннями це має значно менше спільного, ніж здається. Україна ж бо почала масово призвичаюватися до того, що за музику, кіно, книги й серіали потрібно платити тільки після того, як під заборону потрапив ВКонтакте, а Телеграм і досі лишається приводом для нових дискусій. Відтак, значно більш інформативною була б спроба порівняти статистики піратських переглядів «Запеклого суперництва» й будь-якого іншого популярного за кордоном серіалу, знайомство з яким не загрожує арештом. Окрім того, важко повірити у благородний тихий бунт, коли у тому ж топі «Кинопоиска», куди щасливо посилаються англомовні медійники, фігурує серіал «Ландыши» (оцінка: 8.2, кількість оцінок: 125 000), відомий як «СВО-мюзикл», а в рецензіях вибухають радістю, що русофобію подолано, бо росіян нарешті не зображують поганими.
Усі опитані росіяни стверджують, що «Запекле суперництво» — поступ у зображенні проблем російської квір-спільноти. «Це не просто казочка про двох закоханих хлопців. Це серйозна соціальна драма», — коментує враження від серіалу анонімна росіянка. «Жодному іноземцю навіть приблизно не зрозуміти [цей серіал], не зрозуміти, чому [Ілья] знову й знову повертається до Москви навіть тоді, коли не хоче», — говорить інший. Олі ж, що «втекли з Росії у 2022 році через опресивний клімат [курсив — мій, А. К.] й адвокатують права ЛГБТКІ+ росіян, визнають важливість шоу».
Так випливають три важливі висновки:
- персонаж-росіянин автоматично робить будь-який контент «серйозним», навіть звичайний їбліт, і стратегією «вкидування» російських лексем, мотивів і алюзій активно користуються всі, хто прагне «поглибити» чи «ускладнити» свій публічний образ або образ продукту, який створюється, — це, до речі, стосується й іншого проєкту Тірні, комедії «Троцький», де досить плаский підлітковий сюжет «витягує» тільки те, що головний герой чомусь уявляє себе Львом Бронштейном;
- пласт проблематики, який додає персонаж-росіянин, автоматично стає ексклюзивно російським простором думання, начебто незрозумілим решті глядачів — так, можливо, цього не прагнули ані авторка, ані режисер, однак щойно продукт потрапляє у російське медійне поле, відбувається певне узалежнення від пояснень російського споживача як єдиного можливого носія тих характеристик і досвідів, про які йдеться в продукті;
- медіа не вбачають звʼязку між скрутним становищем ЛГБТКІ+ спільноти й війною в Україні, дозволяючи й далі розмивати цей звʼязок: не дбаючи про причинно-наслідкові відношення фактів у власних текстах та інтервʼюючи «політичних біженців», які навіть за кордоном продовжують уникати в публічній, часто анонімній комунікації з міжнародними медіа таких слів і словосполучень, як «війна» чи «переслідування на ґрунті ненависті й гомофобії», а значить — навіть не починають справді боротися за зміни у власній країні.
Окремої згадки потребує роль російської мови в серіалі. Її багато. Коннор Сторрі мусив практикуватися, аби звучати якомога питоміше — і вже отримав багато компліментів, особливо від росіян. Та річ навіть не в цьому: когось вразив безперечний професіоналізм, а когось, як і будь-яку людину або цілі їх групи з комплексом меншовартості, потішило, що харизматичний актор популярного серіалу доклав зусиль, щоби промовити без акценту кілька речень. Річ у тому, як використовується російська.
Ілья Розанов. Джерело: Crave
Особливо памʼятною видається сцена, де Ілья сидить у московському підземному переході й плаче в трубку Шейнові: завершилося поховання деспотичного й такого, знаєте, типового русского батька, якого хлопець ненавидів, а ще він побився з братом Алєксєєм, який пʼє та доїть гроші із зіркового Ільї… Душу Ілья виливає російською, якої Шейн не розуміє — і ми знову в ексклюзивному просторі з досвідами, які вдається висловити лише російською, із до кінця незрозумілою Шейну сімейною драмою, бо Ілья, зберігаючи таємниче амплуа, загалом обирає про неї майже не розповідати — навіщо, хіба це можливо зрозуміти? Хай там як, саме ця сцена виглядає квінтесенцією синдрому «таємничої російської душі» — свідомого відмежування від не-росіянина через самоекзотизацію, самоочуднення та відмову пояснювати неуникні культурні розлами, що виникають унаслідок цих дій. Як результат — єдиноможлива відповідь, що полягає в мовчазному прийнятті й домислюванні через надінтерпретацію та самобичування, до яких схильні чутливі люди, що зіштовхуються з викликом нерозуміння.
«Я писала Heated Rivalry у 2017–2018 роках — задовго до жахливого вторгнення Росії в Україну, хоча, звісно, не до початку фашистського режиму Путіна. І хоч Ілля Розанов є російським персонажем […] його стосунок із батьківщиною складний. Я не вважаю, що ця історія є поблажливою до Росії, і зрештою Ілля тікає з неї, щоб жити вільно як бісексуальний чоловік у Канаді. Я точно не хочу створювати враження, що захищаю чи вихваляю путінську Росію, тому що повністю підтримую Україну […]», — поділилася в грудні з блогом «Антоніна» Рейчел Рід.
Але десь на фоні все одно грає група «Тату» (не жарт). І ніякої політики. Принаймні свідомої — от у це легко віриться. А проте що може бути гірше, коли ти пишеш їбліт? Бо його імпліцитна політичність — третій вектор дискусії.
У чому секрет популярності їбліту?
«Називайте це як хочете. Захоплення. Цікавість. Якась чакра непристойності, що раптом прокинулася зі сплячки. Жінки у всьому світі дичавіють через двох вигаданих хокейних зірок. І я в цьому — з ними. Можливо, нам був потрібен цей альтернативний всесвіт — безпечна відстань від навали гнітючих заголовків», — пише одна з американських глядачок у своєму блозі. І це чудово описує тих трьох китів, на яких тримається їбліт: сексуальну політику, ескапізм і безпеку.
Мені вже випадало міркувати про феномен романтичної рецесії — розрив між тим, як і чого бажає сучасна жінка, й тим, в які рамки її затискає суспільство. Адже у світі, де панують війни, гендерне насилля, путінізм, трампізм (і багато інших -ізмів), а також загальне повернення до «традиційних патріархальних цінностей» із притаманними їм репродуктивним тиском, стосунки без насилля, гендерно обумовлених ієрархій та токсичної маскулінності, що потребує постійної валідації, — радше фантазія, аніж реальність. Цьому, до речі, вже придумали назву. Аж дві. Гетеропесимізм і гетерофаталізм.
Чому ж жінкам подобається їбліт, і зокрема гей-їбліт? Бо це — така сама фантазія, де, однак, немає жодних згаданих проблем, бо й жінок там, власне, немає. Є привабливі чуйні чоловіки, які вміють висловлювати почуття. Чоловіки, впевнені у своїй маскулінності. Необтяжені всілякими гендерними ієрархіями. Нічим насправді не обтяжені — і передовсім місією транслювати цілісний квір-досвід, адже то теж була б політика. Рівні професіонали й рівні коханці. Ідеальні фізично, майже давньогрецькі напівбоги. Тож порівнювати себе так само нема з ким. Такий собі простір ментальної та фізіологічної свободи. Повний ескапізм. Світ, написаний жінками для жінок, адже статистично їбліт — жанр саме жіночого письма, у той час як порно, з яким його повсякчас порівнюють, — простір чоловічої фантазії. Відповідно, різниця є, і вона — у безпеці, навіть довірі до авторки, яка, імовірно, й сама «рятується» письмом. На сторінках цих книг можливо все: не існує забороненого кохання, якщо воно визначене долею, чи обмежень, які б не подолали персонажі, охоплені пристрастю; жінок потрібно завойовувати, чоловіки вміють проявляти свою любов через вчинки, не існує сорому й табу, якщо є згода, всі зрештою щасливі. За законами ж жанру, читаючи на совість зроблену книжку, ми отримуємо те, що пообіцяв автор: імʼя вбивці, якщо це детектив, який-небудь артефакт — якщо фентезі, багато хорошого нетрігерного сексу — якщо їбліт. А якщо не отримуємо — то щось у формулі працює не так.
І це «щось не так» — саме росіянин. Бо росіянин, який говорить з екрана в 2025 році щось на кшталт «Мені потрібна перемога. Я хочу знищити Сан-Франциско», одразу підтягуючи сцени реальної жорстокості у текст, який обіцяв ескапізм, відірваність від похмурих новинних заголовків і щасливий секс, — нагадує детектив із величезною зачіпкою, що виявилася зайвою та нікуди не привела. Репліки про те, що росіяни не червоніють, сцени з обвішаними ордєнами міністрами, Сочі, московські хороми, сором, бо програв Латвії, тату з ведмедем на грудях (так, у книзі й таке було), 2014 врешті-решт — усе це сьогодні не просто не сексуально для великого прошарку суспільства, а й глибоко травматично. І знати це не важко, якщо читати новинні заголовки, від яких має рятувати їбліт. І знати це необхідно, якщо хочеться писати їбліт, який імпонуватиме читачам із однаковими сексуальними фантазіями, а не паспортами.
Зрештою, кейс із «Запеклим суперництвом», певно, здатен підважити саму можливість ескапізму. Що, як будь-яке, навіть короткочасне, відʼєднання від магістралі, якою несеться теперішній світ загрожує відірваністю від реальності й поринанням у сон — дещо хворобливий, до певної міри невивершений? Чи все насправді значно менш серйозно, і фетишизація — просто інший вид реакції на те, що хтось займається постійною самоекзотизацією, і річ тут не в любові до росіян, а в тому, як виглядає російськість у фантазіях людей, недотичних до російськості реальної? Як тоді пояснювати, що навіть фантазування в час небезпеки — політичний акт?
Хотілося б, аби українки мали можливість обговорити це з кимось іще, окрім одна одної. Та натомість випадає хіба дивитися новий серіал із Емілією Кларк, де Холодна війна, Москва й інші атрибути росекзотики. А ще спостерігати, як Франція ломиться на фільм про Путіна із Джудом Лоу. А ще пояснювати у тредсі, чому росіянин у художньому фільмі сьогодні — не те саме, що фільм про Nazi German. І всі спроби ескапізму — невдалі.
