Білінчуки: пам’ять про рід, що боровся й гинув за Україну (на основі матеріалів Музею війни)

Указом президента України №1010/2025 від 30 грудня 2025 року, українського воїна Ореста Білінчука-Портяка (1994–2025) посмертно відзначили «Хрестом бойових заслуг». До речі, «Хрест бойової заслуги» був найвищою нагородою Української повстанської армії, у якій воював та загинув дід Ореста легендарний Василь Білінчук (псевдо Сибіряк) (1926–1952). У Музеї війни містяться матеріали діда й онука, а також дідового старшого брата Дмитра Білінчука — представників роду, що боровся й гинув за Україну і у ХХ, і у ХХІ столітті.

---

Дмитро Білінчук (псевдо Хмара) (1919–1953) також був лицарем Бронзового хреста бойової заслуги УПА. Він був найстаршою дитиною в сім’ї, мав іще братів Онуфрія (1921–1995), Михайла (1922–2003), Василя (1926–1952) та сестру Параску (1924–2008). Дмитро провів у підпіллі 12 років починаючи з травня 1941-го року й аж до арешту 24 травня 1952 року. Його батьків, братів і сестру у 1941 році депортували до Красноярського краю з села Ільці Верховинського району, конфіскувавши все майно. Оскільки Дмитро жив окремо, то уникнув депортації, а згодом організував загін, що чинив диверсії проти совєтів. У 1942 році він також застрелив нацистського коменданта поліції Пірожека — його схопили гестапівці, але побратимам вдалося відбити Дмитра.

1943-го приєднався до ОУН, у 1944-му — до УПА. Після вишколу підстаршин у селі Космач був призначений чотовим сотні імені Івана Богуна (командував нею Юліан Матвіїв на псевдо Недобитий), а пізніше очолив сотню імені Богдана Хмельницького. З 1946 року — в охороні командира ТВ-21 «Гуцульщина» Петра Мельника-«Хмари-1». Разом з ним у червні-липні 1949 року бере участь у двотижневому рейді по території Румунії.

Рейд УПА у Румунію був зумовлений рішенням у березні 1949 року у лісах під Ходоровом на Стрийщині за участі головнокомандувача Романа Шухевича налагодити зв’язки УПА з румунськими повстанцями.

Як свідчать дослідники Віталій Манзуренко і Василь Гумнюк: «Але поки йшла підготовка до його здійснення, повстання було придушене. Рейдуючі цього не знали, бо знати не могли. Єдине, що залишалося, це трансформувати акцію в суто пропагандивну… Розпочався рейд зі села Космач 17 червня 1949-го року… Повстанці йшли до кордону з Румунією 9 днів у складі 24–25 осіб, перетнувши границю в ніч з 26-го на 27-ме червня. (…) Не обійшлося без втрат: у сутичці з прикордонниками був поранений стрілець Іваненько (Максим՚юк Іван; родом зі села Дземброня Верховинського району). Його винесли з бою Сибіряк (Білінчук Василь, до речі наймолодший брат Дмитра, котрий втік з Красноярського краю і прилучився до повстанців) та Непорадний (Дебринюк Іван, родом зі села Трійця Снятинського району). Ці повстанці (тобто Сибіряк і Непорадний) за розпорядженням командира етапували пораненого Іваненька в “тил”, тобто в безпечне місце, недосяжне для МҐБ».

У щоденнику цього рейду за 3 липня 1949 року є запис: «Вранці вояки зайшли до окраїнних хат Нижнього Вишева, де їх прийняли гостинно та нагодували. Розпочалися розмови на політичні теми, повстанці розповіли хто вони і з якою місією прибули, роздавали агітаційні матеріали — листівки, плакати, брошури. Особливим попитом користувався плакат “Сталін-свиня”. (…). Я був свідомий того, що наша пропаганда між румунським населенням скоро викличе за нами погоню румунських урядових військ».

Після румунського рейду Дмитро Білінчук став райпровідником УПА Косівського району. Важливо підкреслити, що він став фотолітописцем УПА та виготовив не менше трьох сотень унікальних знімків, негативи яких збереглися у Яворівському фотоархіві УПА (частина цифрових копій передані Василем Гуменюком до фондів Музею війни у Києві).

Коли Дмитра Білінчука заарештували, у нього, як свідчать матеріали його справи: «изъяли фотоаппарат иностранной марки Zeiss Ikon». Цей фотоапарат Дмитро Білінчук «конфіскував» у шуц-поліцая села Соколівки Косівського району в 1942-му або в 1943 році. Він опанував техніку фотографії, наразі відомо щонайменше 120 сюжетів, на яких присутній Хмара. 28 травня 1952 року через зраду окружного провідника Коломийщини Тучака Романа на псевдо Кіров Дмитро був схоплений МДБ. Розстріляний 8 квітня 1953-го в Лук’янівській тюрмі в Києві разом із Юліаном Матвіївим (Недобитим) та Дмитром Балагураком (Скобою).

Його молодший брат Василь Білінчук за втечу з заслання в Сибіру отримав псевдо Сибіряк. Був кулеметником УПА, охоронцем надрайонного проводу Служби Безпеки ОУН. Вражають фото Василя з ведмедем, якого повстанці підібрали маленьким, бо совєти вбили ведмедицю. Він його виростив і носив на собі взимку, коли той впадав у сплячку. 1952 року під час оточення боївки Хмари був захоплений у полон провідник кущової СБ Роман Тучак (Кіров). Він вивів опергрупу і на Василя Білінчука. Боячись його неймовірної сили, полонити його навіть не пробували, а просто вбили кулеметною чергою з засідки. Він загинув у 1952 році важко пораненим, прикриваючи відхід своєї боївки. Йому було всього 26 років. Того ж року у нього народився син, який стане відомим українським письменником і кіносценаристом та носитиме прізвище маминого чоловіка — Портяк, а про свого тата довідається вже в дорослому віці. Це стимулюватиме його писати про історію УПА, це стане його фронтом боротьби на полі літератури і кіномистецтва у складні 1990-і — на початку 2000-х.

Читайте також: Орест Білінчук-Портяк. Рід

Василь Портяк (1952–2019) — автор сценаріїв фільмів про УПА: «Вишневі ночі» (1992), Атентат» (1995), «Нескорений» (2000), «Залізна сотня» (2004), і багатьох інших. Його твори увійшли до антології «Українська мала проза ХХ століття». Він був номінований на Шевченківську премію у 2009 і 2017 роках, входив до Національної спілки кінематографістів України.

Василь Портяк пригадував: «Мого батька, Василя Білінчука, вбили 1952-го енкаведисти із засідки. Я носив прізвище першого маминого чоловіка, тата ніколи не бачив. У травні 1994 року, коли народився син, зробив у паспорті подвійне прізвище: Білінчук-Портяк. Сина Ореста возив на місце батькової загибелі, про яке сам геть недавно узнав — у Карпатах, на межі двох сіл, Ільці й Красник, у Верховинському районі. Малому теж записав у паспорті: Білінчук-Портяк. Після 18 років хай собі як захоче, так і обирає. Літературного свого прізвища я не міняв».

17 вересня 2025 року у Музеї війни проходив захід пам᾽яті «Війна за Україну: родина Білінчуків» у якому взяли участь мати, дружина, племінник, друзі і побратими Ореста Білінчука-Портяка.

Мати Ореста і дружина Василя Портяка Лариса згадувала про творчість чоловіка та його вплив на сина так: «Орест читав ці сценарії ще маленьким. Звичайно, що він проникався духом цим. А книжки і оповідання, які Василь писав… Він не описував там війну, він описував там людину. Війну через людину, як душа людини сприймає війну, як вона поводиться, міняє ставлення до інших людей. Оці метаморфози людської душі — вони найбільш болючі. У нього нема в книзі жодної сцени бою, одна тільки є така сцена в останній новелі… Сюжети він брав з переказів від родини, від знайомих»…

Орест Портяк-Білінчук (02.05.1994–09.06.2025) став випускником кафедри кіно- і телемистецтва Навчально-наукового інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У перші дні широкомасштабного вторгнення став добровольцем ТРО, потім долучився до «Госпітальєрів», а згодом перейшов служити до 4-ї Бригади оперативного призначення імені Героя України Сергія Михальчука «Рубіж». Він був військовослужбовцем Національної гвардії України.

28 травня, приблизно за тиждень до загибелі, на своїй сторінці він запостив допис про діда з його фото і підписав: «Діду» (честь — автор).

Після заходу у Музеї війни 17 вересня 2025 року «Війна за Україну родини Білінчуків» дружина Ореста Портяка-Білінчука Юлія передала малюнки, фото та нарукавні знаки Ореста, зміст яких вражає.

Привертає увагу нашивка нарукавна із зображенням випаленого чорного лісу на тлі вогненного сонця з написом: «Цінуй живих! Пам’ятай полеглих!». За словами Юлії Білінчук-Портяк, цей шеврон Орест купив після перебування у Серебрянському лісі під Кремінною (Луганська область): «Там були важкі бої, ледь залишились живими. Це той період, коли вони сиділи з мишами в мокрих окопах. Є фотографії з мишами… Вони не могли голови підняти, бо був шквальний вогонь, тікали якійсь звірі… а в сусідніх окопах ЗСУ вартовий заснув і їх вирізали кацапи. Загалом, Серебрянський ліс був для нього одним з найважчих етапів».

Про ці важкі етапи свідчать малюнки Ореста, які він створив під час короткого перебування вдома у 2024 році. Дружина купила йому все необхідне, щоб він малював і в такий спосіб вийшов із важкого психологічного стану, у якому приїхав з фронту додому. Зокрема, малюнок «У нього мали бути крила…», датований 27 січня 2024 року, зображує воїна, якого тягне темна істота — Смерть із перевернутою книгою з хрестом.

Малюнок «Очевидно» датований 28 січня 2024 року. На ньому зображено голову людини з зашитим ротом, яка рукою прикриває обличчя, з чорною пов’язкою на виколотих очах, із яких рясно тече кров.

Малюнок «Берегиня», створений 1 лютого 2024 року, зображує постать жінки з піднятими руками, над якою — всевидяче око і дух.

Малюнок «Khar daRakh» датований 10 березня 2024 року. На ньому зображено сплячу людину, над якою нависли чотири химерні постаті з простягнутими руками. Khar darakh — це феномен монгольської культури. Так називають стан пригніченості темними силами. Може також означати «сонний параліч», коли людина прокинулася, але деякий час не може поворухнутися. Буквально означає: «під тиском темних сил».

Юлія Білінчук-Портяк у Музеї війни розповідала: «Я пригадую розмови перед останнім виїздом під Покровськ. Це був один з найболючіших його виїздів. Всі казали: “У тебе поранення. Можеш залишатись. Не їдь!”. Орест казав: “Дуже страшно! Дуже страшно! Це вже зовсім інша війна. Це не та війна, що раніше. Дуже багато техніки! Я боюсь, але це нормально. Я їду у першу чергу за дружину, маму, своїх людей. Щоб ви були в добрі і мирі. І за хлопців. Я їх не кину. Якщо їх не буде, я просто не зможу собі цього пробачити!”. Із цим посилом Орест поїхав в свій останній виїзд. Останній виїзд — це було село Миколаївка, де Орест загинув, коли їхав на евакуацію побратимів».

Це було 9 червня 2025 року, а 10 червня на своїй сторінці у фейсбуці його подруга з дитячих років поетка і ветеранка Олена Герасим’юк написала: «Найкращий з найкращих. Він ЗАВЖДИ ВИЖИВАВ, абсолютно завжди, щоразу був поранений, але виживав. Пів року тому вийшов один з шести, всі інші загинули. Вбили сьогодні вранці під час евакуації побратимів. Орест Білінчук-Портяк, син Василя Портяка, онук легенди Української Повстанської Армії — Василя Білінчука, псевдо Сибіряк. Позивний взяв на честь діда, якого вбили із засідки росіяни 10 на одного. Отой упівець з ведмедем — то саме він. Весь рід знищили росіяни дощенту, просто всіх, цілі покоління знищують. Братику, дякую за все, ти був найкращим, найріднішим, найдобрішим моїм другом з самого дитинства. Орест Васильович Білінчук-Портяк 2.05.1994–9.06.2025.

Тепер весь рід зібрався разом. За життя вони не бачились через росіян, які вбивали і вбивають. Герої гинуть, рятуючи інших. Честь».