А чи варто говорити? Взагалі щось говорити, писати, знімати, малювати? Тут відразу кілька запитань в одному. Чи варто говорити, якщо ти не впевнений, що твоя думка чогось варта? Чи варто говорити, якщо підозрюєш, що нахабно претендуєш на часточку чийогось безцінного ресурсу — на увагу тих, кому зараз не до тебе? Чи варто говорити, якщо тебе не чують? Зізнаюся, саме формулювання лукаве, надто для тих, для кого говорити й писати — фаховий обов’язок і водночас спосіб підтримання кволого добробуту. Але проблеми це не закриває.
Днями я заліз на чужу територію в прямому й переносному сенсі: поділився в соцмережі міркуваннями стосовно недавніх драматичних, але дуже-дуже далеких від нас подій у дуже-дуже далекому штаті Міннесота. Йшлося про вбивство, про всяк випадок нагадаю, федеральними агентами чи то демонстранта, чи то перехожого, що вступився за жінку. Дозволив собі висловитися тільки тому, що в доступних мені публікаціях не зустрів згадок про декілька важливих супутніх обставин, про контекст і передісторію, хоча наколупати всі ці подробиці в мережі можна було, як тепер кажуть, в один клік. Наколупав. Такого «успіху» в кількісному вимірі я ще не зазнавав: сотні темпераментних опонентів, тисячі лайків — не те, про що я мрію в принципі й зокрема от сьогодні, але показово. Ясна річ, відсотків п’ятдесят відгуків були від фейкових співрозмовників із порожніми профілями — мережеві реалії ніхто не скасовував, — але були й безпосередні реакції живих людей.
Довелося знову вкотре пересвідчитися, що в умовно нерегульованому публічному просторі жодні аргументи не працюють. Жодні. Ти не маєш шансів переконати будь-кого будь у чому. Твоїх міркувань не чують, уточнень не читають, посилання на факти ігнорують. Те, що це робиться агресивно, з переходом на особистості, не має ні дивувати, ні ображати — така вже нині мелодія життя. А от змістовний зріз комунікації змушує чухати потилицю: це так саме сьогодні, на межі «останніх часів», чи так було завжди, а нам здається, що ми унікальні?
Що ж, залежить, як розуміти «сьогодні». Ще десять років тому Великий оксфордський словник (Oxford English Dictionary) визнав «словом року» словосполучення «пост-правда» (post-truth, у моїй передостанній книжці про це цілий розділ, даруйте за рекламу). Лексикографічна біблія англомовного світу визначила його як «обставини, за яких об’єктивні факти є менш значущими для формування громадської думки, ніж апелювання до емоцій та особистих переконань». «Обставини» в цьому разі — делікатне позначення звичаїв, що склалися, загальновизнаної норми, атмосфери. Сам по собі концепт «постправди» не означав заперечення існування правди як такої, а лише сумно констатував її неактуальність для значної частини наших сучасників. Тобто «постправда» — не відсутність правди, а нехтування нею.
Новиною є не синдром як такий, а чіткий його діагноз: ну нарешті. Переконання замість знань, упевненість замість фактчекінґу — такі особливості людської поведінки спостерігалися й сто, й п’ятсот років тому. Якщо і є тут щось нове, то це лише контраст між усталеними процедурами розуміння й нечуваними раніше можливостями перевірки чи самоперевірки. Можна залізти в десятки енциклопедій не встаючи з крісла, можна скачати терабайти документів і відеосвідчень, можна звернутися до всіма визнаних авторитетів. Я чому обрав відносно (відносно?) дрібний привід для таких широких узагальнень? Бо локальний і коротенький за часом епізод протистояння в колись улюбленій країні був надійно зафіксований і потужно медіатизований. Достовірність фіксації ніким не піддається сумніву: ось кадри з різних ракурсів, ось ідентифіковані учасники, ось процедурні рамки, ось юридичний, адміністративний, історичний, політичний і навіть демографічний бекґраунд — досить даних, щоби скласти два й два. Виявляється, так не працює.
Працює, навпаки, відомий феномен так званого підготовленого сприйняття (= перцептивної готовності). Ми бачимо тільки те, що готові побачити, й інтерпретуємо побачене тільки так, щоби воно вкладалося в нашу картину світу. Якщо моя картина відповідає світогляду стародавніх греків, за спалахом у небі я побачу гнівний рух Зевса, якщо ж вона сучасніша, то впізнаю збитий «шахед». Якщо я схильний співчувати порядку денному Республіканської партії в її нинішньому вигляді, для мене постраждалі в Міннеаполісі — передусім ліваки, які вийшли захищати зайд і нероб, чинячи опір федеральним агентам, і мене важко буде переконати в протилежному. Якщо ж радше орієнтуюся на демократів, я ненавидітиму вчорашнього спекулянта нерухомістю, що вперто впроваджує елементи фашизму й, швидше за все, ігноруватиму реальні проблеми з мігрантами, злочинністю, паразитуванням, бюрократією, анекдотичними перегинами воукізму разом із «фріпалестайнством», які він нібито обіцяє виправити, хай і кривими руками. Сумістити ці дві оптики вкрай важко, а дискусії відбуваються в режимі «сам дурак», у чому я й переконався.
Власне, для таких висновків не треба було звертатися до сюжетів на протилежному кінці планети. Те саме відбувається під носом, просто в нас преса не така прокачана й правові механізми не такі відшліфовані, ну й політес не відпрацьований, — а так те саме. Спробуйте в якомусь темпераментному товаристві завести мову про Ющенка чи Порошенка, зачепити Притулу, Шабуніна, Стерненка — отримаєте такі сто вісімдесят градусів, що жодному Евклідові не насниться. Коли вже йдеться про якісь окремі особливості саме новітнього часу, радше є сенс звернути увагу на спрощення як спосіб буття. Спрощення теж було завжди, але було природним, і про це не здогадувалися. Сьогодні ж, як було сказано вище, за мінімального бажання ти можеш за п’ять хвилин — а з практикою й за три — отримати не просто повне досьє з будь-якого питання, а й детальні пояснення та інструкції «як для дебілів», навіть до ШІ не ходи. З одного боку, з другого, з третього, в профіль, в глибину. А тобі нудно чи лінь, ти запрограмований на короткий вердикт, «на відчепись». «Барига». «Бджоляр». «Грантоїд». «Зелебот». «Соросятко». А опонент твій — м…к, а крім того він пише «кав’ярня», а правильно українською «каварня», і фемінітивів не вживає (або навпаки, вживає). І причина не в стресі, не у відключеннях і не вигоранні, а у відсутності бажання зупинитися, вслухатися. Така вже звичка, протокол дій за замовчуванням: раптом щось не по-моєму — «мене це бісить!». Усі повторюють: «критичне мислення, критичне мислення». Як на мене, перш, ніж починати мислити критично (що на практиці здебільшого сходить на прискіпування до другорядних деталей), варто навчитися просто мислити.
Так, звичний світ розвалюється на очах. І ні, життя саме собою не побудоване на розумних засадах. Тільки кожен окремий із нас у кожну окрему секунду здатен надати йому сенсу. Тому говорити й писати, звісно ж, треба. Можливо, не гнатися за обсягами кліків і вподобайок, а для початку апелювати до вужчих кіл. Зійти з трибуни й відключити коменти для сторонніх. Споріднені душі знайдуться самі собою. Ми пишаємося своїми горизонтальними зв’язками, часто-густо плутаючи їх із кумівством, а незле би навчитися культивувати розуміння хоча би між людьми однієї групи крові. Не шукати зрадників серед друзів і союзників, а кучкуватися на базі певного набору цінностей і, перепрошую сто разів, естетичних уподобань, теж працює. Забути до пори про заклики до широкого суспільного діалогу, добре усвідомлюючи, що в наших широтах «широкий» автоматично означає «срач». Рухатися до порозуміння вузенькими мікросоціумами, напрацьовуючи навички слухання, й у такий спосіб потроху розширювати майданчик. І, в усякому разі — не сперечатися з упоротими. Взагалі не сперечатися — й без того є чим клопотатися, про кого дбати, кого ненавидіти. Прикрутити обурення, ним не зігрієшся. Опанувати себе й залишити пошук ворогів СБУ і НАБУ. Ну хоча б до березня.
Нелюди намагаються нас розсварити, роблять це гібридно, технологічно й наполегливо — не даруймо їм такого задоволення. Ну є ж у нас на кожному кроці приклади дивовижної солідарності, взаємодії, витримки. Якщо вже зовсім несила — випити валер’янки чи адаптолу. Сходити у філармонію на Моцарта. Принести комусь зайвої кави у пункт обігріву. Я знаю, ми можемо.