Зараз мій друг Михайло парковий. Так в Охтирці називають комунальників, які збирають сміття в парках і скверах – робота, погодьмось, із тих, які сприяють пізнанню людей загалом і співвітчизників зокрема.
Коли він згадує про свій не дуже вдалий 16-річний вчительський стаж, то це для нього привід повторити деякі з тих міркувань, які особливо дратували його останню директорку.
Дітей, вважає він, треба або любити, і не як-небудь, а безтямно, або… ну, знати міру. Тоді ти будеш вдалий педагог. Хто безмірно, той їх відчуває, і за це вони охоче його слухаються. А знати міру – значить дещо добре розуміти, а саме їхню первісну людську природу, далеко не бездоганну.
Так і з дорослими, впевнений він, і навіть з народами. Свій народ, мовляв, треба або дуже любити, або…ну, ви зрозуміли – тоді у стосунках з ним у вас теж буде все в порядку.
Та директорка на всіх нарадах наполягала, що дітей треба любити тільки безтямно. Сама, звичайно, терпіти не могла ні їх, ні підлеглих вчителів.
Загалом я згоден з Михайлом. Любов – то таке. Не всяка вона розумна, і не всі діти дурні. Так що все ж надійніше, мабуть, дивитись на Неньку спокійно, тобто трішки відчужено – тоді ти, як це не дивно, зможеш побачити її привабливішою, ніж яка вона в очах того, хто з підсвідомою насолодою страждає від її вад.
Ну, взяти хоча б ставлення моїх охтирчан до вождів. Ніякого ставлення нема, тому що вождів для Охтирки ніколи не було, нема і зараз. Для неї – значить для всієї України. Таке ось моє узагальнення. Може, скажете, був вождем Мазепа? Чого заманулось… Хмельницький? І так до самого Щербицького. Чи той, що зараз в кабінеті №1? Не вождь він навіть для його теплих прихильників (гарячих не знаю). Я не зустрів ще такого прихильника, який би вороже ставився до противника. На їхні стосунки це ніяк не впливає. Ніяк. Ну, який то для тебе вождь, якщо тобі не кортить дати ляпаса другу, котрий його не цінує?
Відсутність потреби у вождях, здається, обіцяє Україні може й дещо нуднувате, але не пусте майбутнє.
А те, що вона не виправдала пекельних пророцтв 2019-го року? Пані Пахльовська, наприклад, тоді оголосила, що в Україні здійснилась «внутрішня окупація». Про «окупантів» сказала, що це «клони-мародери-януковичі, значно небезпечніші, бо молодші і хитріші». Вони, мовляв, не будуть торгувати територіями – вони їх можуть віддати Росії «просто задарма».
Такими оцінками і прогнозами майже одночасно відзначились всі відомі західноєвропейські знавці України. Оксана Єжи-Янівна Пахльовська, мабуть, найвідоміша із них, принаймні, в Україні. Професорка в Римському університеті, завідує кафедрою українознавства. Непохитність таких оцінок і прогнозів, треба думати, надихала Кремль не менше, ніж рапорти його власних агентів, а з іншого боку стримувала Захід в його намірах миттєво покласти на свої країни помітний тягар допомоги українцям.
Варто нагадати, що Україна не виправдала й інших сподівань тієї ж дослідниці, які не відповідали очікуванням Кремля. «Єдину запоруку її (України — авт.) повернення до демократичного шляху» вона вбачала в діяльності такого «класичного гуманітарного інтелігента», як співак Вакарчук. «Він, – казала, – сам по собі магніт для порядності. Тому в його команді справді нові люди, справді молоді експерти, справді патріоти, але патріоти сучасні, з масштабною візією світу. Цей новий тип патріотизму рятівний для України».
«Класичного гуманітарного інтелігента» в політиці скоро не стало, а Україна тим часом визнала своєю українську мову. На «сучасних патріотів» з їхньою «візією світу» не звернула уваги, а їхню мову таки прийняла. Це вона зробила навіть не дуже свідомо, я б сказав: у побутовому порядку, під впливом того, як повернулось загальне життя-буття. Раптом зникла потреба у всьому російському, в мові перш за все. Це виглядає чимось неймовірним, якщо мати на увазі, як далеко зайшло всебічне зросійщення України. Але що було, те було, а що після того відбулось, те відбулось. Хтось усміхнеться, а я скажу, що це стало однією із причин того, що «клони-мародери-януковичі» врешті-решт не наважились віддати Росії країну, яка їм довірилась.
Між іншим, Росія (в особі її освіченої верхівки) визнала російську мову своєю всього якихось двісті років тому, навіть менше. Коли службовці російських посольств у всьому світі отримали наказ надсилати свої депеші до Санкт-Петербурга виключно російською мовою, це викликало в них подив і розгубленість. Перший російський філософ Петро Чаадаєв написав свої «Философические письма» французькою. Нею він доводив, що історичне призначення Росії – показати світові, як не треба жити. Пушкін відзначив гарний переклад цього опусу на російську.
Із неочікуваного, думаю, не тільки мною – невгамовна самодіяльність в Україні часів війни. Це я про ту, яку називають художньою. Свого часу я поділився з громадою своїм дослідницьким висновком, що кожна третя жінка в моїй Рябині, читай – в Україні, чаклує, а кожна четверта пише вірші про Ворсклу і любов. Наразі в мене склалося радше протилежне, також дослідницьке, враження: кожна третя пише вірші про Ворсклу й любов, і лише кожна четверта чаклує.
Що маємо в Охтирці? Театральний гурток «Асорті», театральну студію «Мальви», хореографічний колектив «Сувенір», «Мистецький клуб «Сокіл»,
«Український клуб Охтирки», «Мистецьку резиденцію «АртКуземин» і це не все.
Репетиції, репетиції, вистави за виставами. Одна із них недавно пройшла під назвою «Червоне – то любов, а чорне – то журба». «Це була,– пишуть про себе, – щира зустріч поетів двох громад, Великописарівської та Охтирської. Поезія звучала, як розмова сердець. Єднаючи людей словом і теплом».
Велика Писарівка – селище на самому кордоні з Росією, колишній мій райцентр. Мешканців в ній майже не залишилося, воно зруйновано, всі заклади переведені в Охтирку, більшість людей включно з поетками і поетами теж тут. Слово «переведені» всі, звичайно, знають, але вживають більш, так би мовити, сучасне і значне: «релоковані».
Так, ми тепер такі – релоковані. «Ми жили, – підсумовують поетки і поети минулий рік. – Писали вірші, грали в театрі, мандрували, відкриваючи для себе невідомі сторінки Охтирщини, волонтерили, допомагали нашим захисникам». Згадують текст останнього Всеукраїнського радіодиктанту: «А ми будемо жити цікаво – всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою».
Нездоланна бурсацька пишномовність сьогодні мене зачіпає чомусь менше, ніж завжди.