Після 2022 року в європейській політиці з’явилося слово, якого десятиліттями намагалися уникати, — «війна». Його вживають у стратегічних документах, промовах президентів і звітах оборонних відомств. Європейський Союз дедалі частіше говорить про «спільну оборону», «стратегічну автономію» та необхідність готуватися до великого конфлікту. У стратегічних документах ЄС, у виступах політиків, у промовах військових дедалі частіше з’являються формулювання про «високу інтенсивність», «довготривалі конфлікти» та «підготовку до найгірших сценаріїв».
Але за цією риторикою постає просте й незручне запитання: чи готова Європа не просто говорити про війну, а реально її вести?
Відповідь спробували дати автори «Дорожної карти до спільної оборони Європи». Цю білу книгу підготувала група європейських дослідників, пов’язаних із брюссельським Центром досліджень європейської політики (CEPS) та аналітичною платформою Charge Research. Це не офіційна стратегія ЄС, а policy paper, адресований професійному колу ухвалювачів рішень у сфері безпеки й оборони від Європейської комісії та Європейської служби зовнішніх дій до Європейського оборонного агентства, профільних комітетів Європейського парламенту й національних оборонних відомств країн ЄС.
Важливо аналізувати його, щоб розуміти, куди рухаються внутрішня дискусія, стратегічне планування та рамки допустимого мислення брюссельської бюрократії.
Автори працюють у логіці інституційного реалізму, намагаючись відповісти не на запитання «якою Європа хотіла би бути у війні», а «якою вона здатна стати, не ламаючи чинної політичної архітектури». Саме тому документ є показовим і водночас тривожним. Він вказує, що навіть після повномасштабного вторгнення Росії в Україну війна в ньому залишається сценарієм, а не вихідною умовою, і ці мовчання говорять не менше, ніж запропоновані моделі.
Чи готується Європа до війни, яка може на неї чекати, або Розмова про оборону без розмови про війну
Війна Росії проти України стала для Європи шоком, але не переломним моментом у повному сенсі. Вона зруйнувала ілюзії про «вічний мир», однак не знищила інституційної інерції, що формувалася десятиліттями.
Війна Росії проти України не стала для ЄС екзистенційним зламом. Вона радше оголила межі того, що Європа здатна робити в умовах реального воєнного тиску.
І хоча після 2022 року в Європі нарешті стало прийнятно говорити про війну, між визнанням війни як можливості й готовністю до неї пролягає прірва. Європа почала мислити війну на рівні текстів, але досі не зробила її базовим припущенням у політиці, економіці й суспільному договорі.
Європейські документи останніх років, зокрема так звані «білі книги» та дорожні карти зі спільної оборони, демонструють цікаву особливість. Її причина, як на мене, — екзистенційна сутність Європейського Союзу, який історично сформувався як система уникання жорстких рішень. Саме це сьогодні стає його слабкістю. Тому в цих документах багато йдеться про управління, координацію, процедури та інституції. Чітко простежується амбіція зменшити фрагментацію, оптимізувати закупівлі, створити спільні інституційні механізми. Водночас ці тексти написані мовою управління.
Ключова проблема полягає в тому, що Європа намагається підготуватися до війни, не руйнуючи логіки миру. А в реальності війна цю логіку просто знищує.
Саме тому в подібних документах нічого не сказано про війну як таку — про масову мобілізацію, втрати, тривалі кампанії, руйнування економіки та політичну ціну силових рішень.
Читайте також: Реквієм за Європою? Чи час Європі стати суб’єктом серед хижаків
Натомість ЄС пропонує кілька моделей поглиблення оборонної співпраці: від обмеженої координації закупівель до майже федеративного управління оборонними спроможностями. Але всі ці моделі мають спільну рису: вони створені для світу, де війна — крайній сценарій, а не базове припущення.
На жаль, російсько-українська війна продемонструвала, що війна в Європі — це реальність. І ця реальність вимагає не лише стратегій, а й здатності діяти швидко, жорстко і часто всупереч усталеним політичним компромісам.
Де саме Європа не готова і до чого тут НАТО?
Найбільша проблема Європи — не відсутність ресурсів, а нездатність конвертувати їх у військову силу в стислі терміни. Європейська оборонна промисловість фрагментована, національні інтереси часто переважають спільні, а процеси ухвалення рішень залишаються повільними.
Навіть після 2022 року нарощування виробництва боєприпасів і техніки відбувається надто повільно. Війна в Україні показала, що у разі великого конфлікту запаси Європи вичерпуються за місяці, а не роки.
Окрім того, однією з найбільших ілюзій європейської аналітики є уявлення про Росію як про статичну загрозу. Насправді ж за останні роки Росія пройшла болісну, але ефективну адаптацію. Вона перебудувала економіку під війну, наростила виробництво боєприпасів, змінила тактику, навчилася діяти в умовах санкцій і технологічних обмежень. Її армія зазнала втрат, але набула досвіду, якого в Європи немає. Європа ж намагається «наздогнати» Росію в мирному режимі. Це принципово асиметричні процеси. Противник, який воює, завжди адаптується швидше за того, хто лише готується.
Читайте також: Вартість російської агресії: рахуємо збитки, яких зазнав світ
На відміну від Росії, Китай не є безпосередньою військовою загрозою для Європи в короткостроковій перспективі. Але він є фактором, що радикально змінює глобальну конфігурацію.
Потенційний конфлікт у Тихоокеанському регіоні означатиме перерозподіл американських ресурсів. У такій ситуації Європа ризикує залишитися на периферії стратегічних пріоритетів Вашингтона.
Для Європи це означає вікно вразливості. Якщо Росія діятиме синхронно з Китаєм або скористається моментом, європейська система безпеки буде перевірена на міцність без американського «парасолькового» захисту. І саме тут стає очевидно: нинішній рівень підготовки ЄС до такої ситуації недостатній.
Друга проблема — це управління. ЄС досі не має єдиного центру військового командування, здатного діяти автономно від НАТО. У кризовій ситуації це означає або параліч, або повну залежність від США. І саме тут виникає стратегічна пастка, в якій Європа готується до війни, спираючись на припущення, що Америка завжди буде поруч.
І тут виникає фактор НАТО. У європейських дискусіях НАТО часто присутня як самоочевидний фон. Альянс ніби гарантує, що всі найгірші сценарії залишаться теоретичними. Саме тому питання спільної оборони ЄС подається як доповнення, а не як альтернатива. Це стратегічна помилка.
НАТО— це передусім політичний союз, ядром якого є США. Його військова ефективність критично залежить від американських розвідданих, логістики, командування і, зрештою, ядерного стримування. Без США НАТО перестає бути тим, чим його уявляють у Брюсселі.
Третя проблема — це Америка, яка з «константи» перетворилась на «змінну». Ще 10 років тому сумніви щодо надійності США як гаранта європейської безпеки сприймалися як маргінальні. Сьогодні це здається малоймовірним. Внутрішня політична турбулентність у США, зростання ізоляціоністських настроїв і стратегічний фокус на Китаї змінюють баланс.
Для Європи це може означати, що у разі великої війни США можуть бути залученими не повністю або на власних умовах. І це не лише питання України чи Східної Європи.
Читайте також: Як Гренландія може опинитися під контролем США?
Сценарій конфлікту навколо Гренландії, який іще нещодавно здавався екзотичним, дедалі частіше з’являється в аналітичних колах. Арктика стає зоною стратегічного суперництва, й інтереси США та Європи там не завжди збігаються. Якщо Європа не має власної військово-політичної суб’єктності, вона ризикує опинитися не лише без захисту, а й без права голосу.
Четверта проблема випливає з третьої і називається «ядерна кнопка». Будь-яка серйозна війна з Росією неминуче містить ядерний вимір. Ігнорування цього факту не робить його менш реальним.
Європейська система безпеки після Холодної війни була побудована на простому припущенні: ядерне стримування забезпечують США. Французький арсенал залишався національним, британський — тісно інтегрованим в американську систему.
Сьогодні це припущення більше не є стабільним. Якщо США скорочують свою присутність чи концентруються на Азії, Європа опиняється перед незручним вибором: або вона визнає власну ядерну вразливість, або починає серйозну розмову про колективне стримування.
Тож, зважаючи на всі ці фактори, Європа досі не відповіла на базове запитання: вона готується воювати всередині НАТО чи на випадок, якщо НАТО не спрацює? І поки що відповіді виглядають як спроби не відповідати взагалі.
Україна як стержень європейської оборони
Ще одним слабким місцем Європи є не армія чи промисловість, а суспільна готовність до війни.
Європейські демократії не говорять зі своїми громадянами про втрати, мобілізацію і тривалі конфлікти. Політична еліта боїться цієї розмови, бо вона руйнує електоральний комфорт. Україна тут є незручним дзеркалом. Вона показує, що війна виграється не лише технікою, а й готовністю суспільства платити ціну.
Тож один із найбільших парадоксів європейської оборонної дискусії — маргіналізація України в стратегічному мисленні. Її розглядають як об’єкт допомоги, буфер або фронтир. Але при цьому уникають говорити про досвід України в частині мобілізації ресурсів і побудови економіки, заточеної на військові потреби.
Насправді ж Україна — це найбільший у Європі полігон сучасної війни і водночас носій унікального досвіду. Без інтеграції України в європейську систему оборони всі розмови про готовність до війни залишаться теоретичними. Україна має не лише армію, загартовану у війні з Росією, а й розуміння сучасного поля бою: від дронів і РЕБ до мобілізації економіки та суспільства.
Тож кооперація з Україною — це прагматичний інтерес Європи для її виживання. Спільне виробництво озброєнь, інтеграція українського ВПК, навчання та обмін доктринальним досвідом можуть радикально підвищити реальну боєздатність ЄС.
Що ще можна встигнути зробити?
Сьогодні Європа не готова до великої війни ні з Росією ні в умовах глобального конфлікту за участі Китаю, ні тим паче сценарію стратегічного розходження зі США. Вона ще має шанс підготуватися, але він обмежений у часі.
І перший крок — цілковите усвідомлення проблеми та її коректне формулювання. Він полягає у визнанні простого факту: війна — це нова норма. І в цій нормі виживають не ті, хто краще планує, а ті, хто швидше діє.
Конкретні кроки, без яких розмови про оборону залишаться порожніми, виглядають так:
- Перехід від добровільної координації до обов’язкових рішень у сфері оборони. Без цього ЄС не зможе діяти швидко.
- Радикальне прискорення оборонного виробництва з довгостроковими контрактами, а не кризовими закупівлями.
- Створення реального військового командного рівня ЄС, здатного діяти автономно, а не лише в межах НАТО.
- Інтеграція України в оборонне планування Європи вже зараз, а не після формального вступу.
Тож нині для Європи питання полягає вже не в тому, чи хоче вона бути військовою силою. Питання в тому, чи може вона дозволити собі нею не бути.