Зараз буде трохи сімейних спогадів, може, комусь буде нудно, тож вибачайте, я попередив. У батька в Софії був приятель Міхаіл Століца, не знаю, чим він займався в еміграції, а до того в Росії вів світське життя. В нього була сестра Маріна Століца, яка до революції тримала в Петербурзі салон і вважалася модною поетесою. Відтак Міхаіл Євґєньєвіч був знайомий з усіма тодішніми популярними літераторами. На початку серпня 1914 після оголошення війни Німеччині почалися німецькі погроми. Громили передусім німецькі магазини, а визначити їх було неважко: на вивісках зазвичай писали не лише групу товарів, а й прізвище власника. В натовпі православних, які щойно потрощили чергову торгову точку з неправильною назвою Століца раптом побачив уже тоді відомого поета Маяковского. Століца його зупинив: «Помилуйте, Владимир Владимирович, Александр Македонский, конечно, герой, но зачем же стулья ломать?» Майбутній співець революції відмахнувся: «Вы ничего не понимаете, тут дело принципа» — і побіг далі трощити. Це потім Маяковскій стане пацифістом, але зруйновані магазини, контори, фабрики, приватні будинки, навіть дачі (діяли за адресними довідниками) це не відновило.
Хвиля антинімецьких виступів прокотилася цілою імперією й тривала з різними загостреннями, залежно від ситуації на фронті, пару років, доки не зникли фізично об’єкти збудження. 18 (31) серпня 1914 року Санкт-Петербург перейменували на Пєтроґрад (утім Єкатерінбурґ не чіпали). Готувалася депортація мешканців німецьких колоній у Харківській губернії за підозрою в симпатії до противника, руки не дійшли. Ближче до кінця року почали лунати заклики відмовитися від різдвяної ялинки як звичаю, запозиченого з Німеччини. Бути німцем стало небезпечно. Рідний брат моєї прабабусі на хвилі тренду терміново взяв прізвище дружини: був Дмітрій Іосіфовіч фон Ґрьонберґ, став Дмітрій Осіповіч Карпачов, хоча рідне прізвище було не німецьке, а шведське, але звучало все одно підозріло. Не завжди йшлося про страхи, можна сказати, Росію охопив «патріотизм» відомого зразка, хоча бойові дії на території імперії практично не велися, тож про помсту не йшлося. Моя бабуся з іншої гілки, на щастя, тоді вже Макарова, хоча в дівоцтві називалася Стюрлер, згадувала: за розмову німецькою в публічному місці могли заарештувати, те саме за висловлення симпатії до Німеччини або Австро-Угорщини.
Читайте також: Представник мовного омбудсмена Ігор Спірідонов: «Часи лагідної українізації минули ще в 2014 році»
Однак схожі настрої спостерігалися скрізь у, здавалося би, більш цивілізованих союзників. У 1915-му після потоплення пасажирської «Лузітанії» німецьким підводним човном так само почалися погроми в Лондоні, Манчестері, Ліверпулі. У Франції зруйнували завод компанії Maggi: мовляв, її молоко було отруйне, в Парижі спалили ресторан Appenrodt — тільки за прізвище власника, хоча той був французом. Німецьку вівчарку почали називати ельзаською. Британській королівський дім довго тримався, доки 1917 року не змінив династичне прізвище з історичного Саксен-Кобурґ-Ґота на більш питоме Віндзор.
Питання: чи можна виправдовувати сучасні настрої подіями більш, ніж столітньої давнини? Хоча різні прецеденти поводження з потенційними співчувальниками під час війни можна пошукати й ближче. Сполучені Штати, 1942 рік, президент Рузвельт підписує розпорядження про інтернування з «військових зон» західного узбережжя всіх японців, серед них 2/3 американських громадян. 120 тисяч висланих розмістили в 10 фактично концтаборах (Relocation Centers) переважно в пустелі, останній було закрито 1946 року. Через сорок років цю практику було офіційно засуджено, президент і уряд вибачилися, а кожному в’язню, хто дожив до відновлення справедливості, виплатили по 20 тисяч доларів.
Не годиться апелювати до ганебних практик минулого, намагаючись пояснити нинішню ситуацію в Україні або тим більше, пробувати наслідувати прецеденти. Однак ідеться не про схвалення репресій, зловживань чи злочинів, я лише хочу розібратися, де там було мракобісся, а де цілком природна реакція певних спільнот на колективну загрозу, а також на травматичний досвід, навіть якщо окремі представники цих спільнот його не пережили безпосередньо.
Я добре пам’ятаю з дитинства, як дорослі, що застали Другу світову навіть малими, не могли чути бодай окремі репліки німецькою мовою в телевізорі (припустімо, в кіно про війну), їх вивертало. Тепер я їх розумію. Не кажу про складніші подразники: сьогодні в нас слухати «Пікову даму» — приблизно те саме, що для єврея після Голокосту слухати «Лоенґріна» (я вже колись згадував, що Зубін Мета, ставши дириґентом Єрусалимського симфонічного, спробував виконати увертюру до «Тангейзера», зал йому влаштував такий концерт, що він сам не був радий, але мужньо домахав, у мережі можна знайти ролик). Серед нас люди, яких від одного нагадування про тих, хто приніс нам смерть, фізично трусить. А комусь просто неприємно або боляче. А хтось відчуває запізнілий сором (як-от я, якому років двадцять п’ять тому було більш-менш байдуже, якою мовою розмовляти й який щиро вірив, що не варто відмовлятися від Толстого). Рахуватися з ними — прояв поваги та емпатії за життєвими показниками, це необхідний і достатній мінімум, не кажучи про здоровий глузд і безпекові аспекти.
Я лише хочу сказати, що нинішня домінуюча, хай невротична, реакція на прояви російськості, включно з російською мовою, не просто психологічно зрозуміла, вона неминуча й цілком правомірна, надто враховуючи те, що на Росії важко уявити, щоби зараз хтось дозволив собі розмовляти українською в публічному просторі, а там, між іншим, від 1 до 5 мільйонів етнічних українців, не рахуючи біженців з окупованих територій. Що ж до будь-яких українських книжок, то в них це прямо державний злочин, можна й строк отримати, бо автоматично спалахує лампочка: «екстреміст» та «іноаґєнт».
Знову-таки, це не «сам дурак», а спроба окреслити рамку воєнного часу. Про багатосотрічну передісторію зараз не згадую, хоча варто було би, але й цього досить. Нам нема за що вибачатися, нема за що й нема перед ким. Відповідно годі плакати за пам’ятником авторові «Білої гвардії», не варто побиватися через зникнення імені автора «Пікової дами» з титулу консерваторії, тобто музичної академії (тим більше, що є Лятошинський). Нехай шляхетно міняють Саксен-Кобурґ-Ґота на Віндзор. А «ждунів», які віддають своїх чад до православно-ватної школи, необхідно якщо не карати (немає такої статті в нашому гуманному КК), то хоча б наплювати на конфіденційність особистих даних і оприлюднити їхні імена.
Zero tolerance, нульова толерантність стосовно будь-яких, хай випадкових маніфестацій ворога має вважатися нормальною, понад те, єдино можливою політикою держави Україна, принаймні до того моменту, коли на місці покруча за східним кордоном не утвориться бодай щось із людським обличчям.
Коли це станеться, від нас не залежить, точніше, певним чином залежить від успіхів ЗСУ. А до того було би незле, якби з’явилися чіткі закони, що суворіше каратимуть за саботаж як сприяння ворогу (під нього би потрапили заразом і різні потвори, які відправляють «двушечку в Москву»), але не з нашим щастям і не з нашою Радою. А в очікуванні — тільки Віндзор, тільки hardcore.
Десять років тому київський мер виступив з ініціативою перейменувати Повітрофлотський проспект на проспект Боріса Нємцова, не зрослося, обмежилися сквером. Я не заперечував би, якби в столиці з’явилася вулиця Валєріі Новодворской разом із вулицею Академіка Сахарова (вулиця Сахарова є натомість в дев’ятнадцяти містах України від Івано-Франківська до Краматорська) — це ті праведники, які… «І мовив Господь: “Якщо в Содомі знайдеться п’ятдесят праведників, то заради них Я пощаджу місто”» (Бут. 18:26).
Але то вже не за мого життя.