Минулий рік був жахливим для уряду і більшості британців. Рівень життя заледве зріс, внаслідок високої інфляції все подорожчало, імміграція (як легальна, так і нелегальна) лишалася головною турботою більшості виборців, а репутація уряду зіпсувалася до досі небаченого рівня. Станом на початок 2026 року, політики всіх партій припускають, що на тлі внутрішніх інтриг у правлячій Лейбористській партії сера Кіра Стармера можуть усунути з посади прем’єр-міністра десь протягом шести місяців.
Однак за кордоном картина була дещо кращою. Попри те, що ситуація у світі видавалася дуже напруженою (війни й бойові дії в Україні й Газі, громадянська війна в Судані, напруженість у НАТО і глобальна невизначеність через непередбачувані спроби президента Трампа запровадити нові мита для більшості торговельних партнерів Америки), Велика Британія досить успішно подолала турбулентність. Стармер відвідав чимало країн і зазнав критики за те, що проводив забагато часу за кордоном замість зосередитися на внутрішніх проблемах. Але він зміцнив відносини з європейськими партнерами, тішив і задобряв Трампа, домігся вигідних тарифів на торгівлю зі США і ратував у НАТО за продовження допомоги й підтримки України.
Загалом Україна домінувала у британській зовнішній політиці.
Відтоді, як Трамп повернувся на посаду президента в січні минулого року, серед європейців ширилися сумніви щодо відданості Америки боротьбі України за свободу. Трамп неодноразово заявляв, що Україна винна у війні й улаштував гучну публічну суперечку з президентом Зеленським у Білому домі. Трамп повідомив своїм союзникам у НАТО, що США припинить постачання зброї та розвідданих Києву і що угода з Путіним – можлива. Стармер та інші європейські лідери провели кілька самітів, намагаючись посилити підтримку України і переконати Трампа, що Америка має взяти на себе зобов’язання захищати Україну. Це мало що змінило. Європейці неодноразово отримували відмови й були спантеличені самітом Трампа з Путіним на Алясці, що, схоже, не дав жодних результатів, незважаючи на заяви Трампа про значний прогрес убік миру. Більшість європейських лідерів, зокрема Стармер, були переконані, що Путін не піде на жодні поступки, а Трамп повівся на показну готовність Москви до переговорів.
Протягом року відносини Європи з Америкою постійно погіршувалися. Не тільки через розбіжності щодо України. Раптове оголошення Трампа про нові високі торговельні тарифи для багатьох країн, включно з союзниками в НАТО, викликало широке занепокоєння.
Довіра бізнесу в усьому світі була підірвана. Ніхто не знав, чого очікувати, коли Трамп почав використовувати мита як політичний важіль і навіть пригрозив запровадити 100-відсоткові мита для Китаю. По обидва боки Атлантики лунали обурення.
Для Великої Британії торговельна війна становила особливу проблему. Америка – її найбільший торговельний партнер, що забезпечує 21% експорту переважно таких товарів, як транспортна техніка, фармацевтичні препарати, автомобілі, хімікати, модні речі й віскі. Стармер був рішуче налаштований використати свій вплив, щоб переконати Трампа прихильно ставитися до Великої Британії. Це означало лестити американському президентові, публічно погоджуватися, нагадувати про так звані «особливі відносини» Великої Британії з Америкою й шукати можливості для приватних розмов, щоб домогтися тарифів – нижчих, ніж для країн-членів Європейського Союзу. Його «секретною зброєю», яку він використав на саміті у Вашингтоні, був лист від короля Чарльза, який запросив Трампа на державний візит до Великої Британії – президент США вперше отримав змогу здійснити два державні візити до Сполученого Королівства.
Спрацювало. Трамп обмежився митами, що не перевищували 10 відсотків, хоча відмовився йти на поступки щодо експорту британської сталі. Він приїхав у Велику Британію й завдяки відсутності публічних зустрічей уникнув освистувань і демонстрацій, а також, схоже, був у захваті від церемонії, яку король і королева влаштували для нього у Віндзорському замку. Утім, судячи з усього, заплатити за це довелося тим, що Велика Британія мусила підтримувати всю політику США. Як наслідок, Стармер впав у немилість серед багатьох членів Лейбористської партії, які не довіряють Трампу та американській правій політиці. Зате економіка Великої Британії, на відміну від інших країн, була краще захищена від Трампових непередбачуваних мит.
Щоправда, в іншому важливому питанні Велика Британія стала на бік європейських союзників, а не Америки. Ідеться про війну в Газі, ізраїльську атаку на Іран і загалом кризу на Близькому Сході. Виборці, особливо численні мусульмани у Великій Британії, критикують правлячу Лейбористську партію за те, що не зайняла жорсткішої позиції проти Ізраїлю у війні в Газі. Тому разом із Францією та деякими іншими країнами ЄС Велика Британія вирішила визнати державу Палестина. Це був радше символічний, ніж практичний крок, оскільки Газа – зруйнована, і не має реального уряду. Утім, це рішення розлютило ізраїльтян, а також адміністрацію Трампа. Жорстка лінія Трампа щодо прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху врешті-решт привела до припинення вогню та попереднього мирного плану в Газі. Велика Британія, разом з усіма країнами Заходу, відзначила угоду і короткий саміт у Газі, але досі скептично ставиться до перспектив реалізації плану. А з огляду на те, що наприкінці року Трамп зосередив увагу на Венесуелі, про його рішучість просувати мирний план для Гази можна забути.
Однак головними питаннями британської зовнішньої політики були: Україна, побоювання російської агресії в інших країнах і крах єдності НАТО. Протягом року Росія регулярно кидала дедалі серйозніші виклики НАТО. Мова, зокрема, про часті вторгнення в повітряний простір Польщі й скандинавських країн, перерізання російськими кораблями, що видавали себе за рибальські судна, важливих кабелів у Балтійському морі й деінде, а також кібератаки на важливі служби й інфраструктуру у Великій Британії та інших країнах. Ці дії пояснюються тим, що Росія лютує через незмінну європейську підтримку для України.
Військові керівники публічно попереджають, що Британія повинна готуватися до війни. Ці заклики стурбували деяких людей, але більшість не звернула уваги.
Мало хто з британців вірить, що війна неминуча. Але більшість прагне укладення угоди щодо України, щоб знизити напруженість між Сходом і Заходом, і уряд Стармера намагається допомогти знайти прийнятну для Києва і Вашингтона формулу миру, яку можна буде представити Москві.
У Лондоні, як і в інших столицях, також панує сумне усвідомлення, що жодна угода не буде вигідною для України і що країна майже напевно втратить території, окуповані Росією.
Україна також наблизила Велику Британію до її колишніх партнерів у Європейському Союзі.
Єдність і співпраця в галузі оборони, очевидно, відіграватимуть вирішальну роль, якщо європейці мають намір створити миротворчі сили в майбутньому. Але Лондон у будь-якому разі потребує тісніших економічних зв’язків з ЄС. Більшість людей зараз шкодує про Brexit і вважає, що він призвів до величезних втрат в експорті й підірвав вплив Британії в Європі. Стармер поставив собі за мету поліпшити відносини з ЄС і спробувати відновити зв’язки та співпрацю, налагоджені в часи членства Британії в ЄС. Це – нелегко. Лейбористська партія не хоче поновлювати токсичні дебати в Британії про Brexit. Знає, що мало хто з виборців відкрито підтримає повернення до митного союзу або свободи пересування. Але Стармеру вдалося тихо й обережно домовитися про нові молодіжні програми обміну кадрами, співпрацю поліції й інші зв’язки з ЄС.
Якщо це полегшить європейцям пошук спільної позиції щодо України, Британія першою наполягатиме на єдності. Але все ще лишається складне питання Америки. Протягом 2025 року Трамп ставав дедалі більш непередбачуваним. А з огляду на дії США у Венесуелі на початку 2026 року, тепер мало хто у Британії сподівається на стабільний і прогнозований рік.