Після початку повномасштабного вторгнення регулярно випливає хтось дуже мудрий і радить цивільним містянам перебиратися в села — мовляв, так переживете блекаути, перезимуєте в теплі й добрі. Коли я це читаю, то, їй-богу, усміхаюся у свої уявні вуса: хто б міг подумати, що стереотипи про село настільки карколомно еволюціонують?
Було ж таке, що на село крутили носом, вважали оплотом невігластва та відсталості. Краєм свого дитинства я ще застала ті часи: пам’ятаю, як мої малі односельці при будь-якій нагоді примазувались до найближчого до нас міста; як дівчатка, з якими я гралася у дворі будинку моїх діда і баби, намагалися підсміюватися з мого села і мого сільського побуту. Правда, спроби їхні розбивалися об моє щире нерозуміння суті глузування, і об реальність: вони жили в маленьких квартирах старої хрущівки, я — у великому будинку, з великим двором. Так, до тих розваг, до яких звикли ті дівчатка, мені було трохи далі їхати, але мені подобалося мати простір, мати поряд природу. Факт того, що я виросла в селі, не засмучував мене ні тоді, ні тепер. Але, правда, треба робити поправку на те, що село велике — ~1,5 тисячі мешканців, садок, школа, фельдшерсько-акушерський пункт, церква на дві парафії, руїни костелу як місцева атракція, місто поруч, роботу знайти реально, земля непогана. Мої батьки працювали як прокляті, щоб організувати нам гарний побут, умови для освіти, щоб утримати господарство. Не всім так пощастило.
Коли я подорослішала, я поїхала на навчання і влилася в нове середовище, в якому вихідців із села було мало. Але — о чудо! — навіть тіні упередженого ставлення я не бачила, навіть крихти глузувань не чула. Я взагалі маю підозру, що без підживлення з боку московії той стереотип одразу і вмер. Правда, його все намагаються оживити наші шоуроби, знімаючи всілякі «Будиночки на щастя» чи «Великих вуйків». Але це так, останні відпечатки старих кліше, що їх люди дивляться хто від нудьги, хто від невибагливості смаку.
Час минає, суспільство змінюється, але я помічаю, що село в очах не-селян не стає менш стереотипним — це не дивно, бо селян меншає (за останніми даними Держстату, на початку 2022 року лише 30 % українців проживали у сільській місцевості). Але самі стереотипи вже інші. Завдяки всіляким рустикальним блогерам та дауншифтерам, життя в селі романтизується та ідеалізується. І вишенька на цьому пасторальному тістечку — теза про село як про нововіднайдений оплот незламності. Коли я це читаю/чую, то згадую підслухану в дитинстві розмову. Мама пліткувала із сусідками про одну сім’ю, яка переїхала з міста в наше село, і господарство їм не велося. «Домашні продукти! Певно, вони думали, що вони на деревах ростуть!» — їдко сказала мама. Коли я чую про те, як легко переїхати в село і забезпечити виживання — мені хочеться відповісти тією ж в’їдливою фразою про дерева, на яких мають рости умови для життя.
Щоб мати в селі той же тип та рівень комфорту, що більшість людей звикли мати за базовий мінімум у місті — треба або безмір праці, або безмір грошей, на які можна купити працю чиюсь.
Щодо першого, то роботу по господарству в селі вирізняє її невідкладність. Навіть якщо у вас немає худоби (не подоїш вчасно корову — маєш лікування у неї маститу) чи городу (не встигнеш полити помідори ввечері — на ранок вже бачиш вмираючі рослини), ви все одно зіткнетеся з потребою доглядати за ділянкою (щоб не заростала бур’янами), необхідністю обслуговувати пічку, лагодити стіни, дах; обслуговувати септик/вигрібну яму/вуличний туалет та багато чого ще. Темп життя міста швидкий, але темп життя села невблаганний — одна незроблена справа може потягнути за собою купу інших, аби все виправити. Звісно, коли працює злагоджена сім’я-команда, коли все поставлено на рейки — робота йде значно легше і життя стає по-особливому приємним.
Щодо другого, то навіть наявність грошей не є гарантією того, що ви знайдете виконавця потрібних вам робіт. У маленькому селі може не бути відповідного майстра, їхати до вас ніхто не захоче — хоч-не-хоч доведеться розбиратися самотужки.
Ще слід зазначити, що в сільському господарюванні є значно більший вплив незалежних від людини обставин: лелієш черешні та абрикоси, але різкий приморозок у квітні — і прощавай, врожай; пастки на ведмедку не спрацювали, і вона таки пожерла всі тюльпани; поки ти пробуєш різні способи, як позбутися іспанського слимака, мусиш спостерігати, як він доїдає твої зелень і полуницю. Я навчилась сприймати життя філософськи саме в такі моменти, але, будьмо відверті, коли зграя шпаків має десь усі хитромудрі відлякувалки і жере твої улюблені вишні — це трохи…бісить.
Але, припустимо, ми мінімізували свої вимоги і ставимо лише одну: вижити, перебути до весни і повернутись назад. Це легко, якщо вже мати будинок, підготувати його (так-так, «готуй сани влітку» — це про селян, влітку заготовлюють дрова, лагодять печі і димарі, латають діри і ще багато всього), мати пасивний дохід чи віддалену роботу; і все, що залишилось — зібрати валізу і приїхати на зиму. Робити все з нуля посеред зими — потребує купу сил та грошей. Якщо людина має стільки фінансів та здоров’я — то, я впевнена, вона вже подбала про свій добробут і кудись та поїхала з міста. А вразливі верстви після різкого і непідготовленого переїзду стануть ще більш вразливими, і, у кращому випадку, будуть тягарем для сільської громади. Тому закликати переїжджати людей, не організувавши їм руку допомоги на місці — це, як на мене, доволі цинічно.
Думаю, щоб звільнитись від стереотипів про село, навіть мало бути звідти, жити там чи регулярно бувати. Слід мати досвід життя в різних умовах як «зовнішньо» (села з різною інфраструктурою), так і «внутрішньо» (побут молодої, здорової людини в селі буде відрізнятися від побуту старшої, хворої; життя бездітної пари — від життя мами з малючком). В кожної окремої людини буде своя «сільська» реальність.