Венесуела знаменує нову добу гегемонії США — чи радше її відсутності
Від новин із Венесуели на минулих вихідних давні союзники США — у розгубленості. Інтервенція США в цій країні не мала б нікого дивувати: опублікована минулого року Стратегія національної безпеки чітко сигналізує позицію адміністрації всім, хто завдав собі клопоту її прочитати. Утім, те, як швидко і рішуче слова переходять у дії, однаково шокує. Забудьте міжнародне право. Забудьте Конституцію США. Ця адміністрація робитиме у своїй півкулі, що і як хоче. Інші країни можуть допомагати, або стулити пельку.
Неоімперіалістичний підхід США справді тягнеться глибоким корінням у минуле. Доктрина Монро була сформульована 1823 року. Відтоді США мають звичку втручатись у справи Латинської Америки. Державний переворот у Чилі 1973 року, праві ескадрони смерті в Сальвадорі й Гватемалі в 1980-х і вторгнення в Панаму 1989 року — усе це приклади готовності адміністрацій США в разі потреби діяти жорстко, як із геополітичних, так і з відверто комерційних міркувань. США також підтримали криваве придушення повстання в Індонезії на початку 1960-х й ганебний путч у Конго 1965 року.
Але ці недогляди, помилки й відверті звірства відбувалися в контексті глобальної боротьби проти радянського комунізму, в якій США взяли на себе тягар лідерства в ролі гегемона безпеки й морального компаса. Геополітичний вплив плюс власне бачення. Для поневолених країн Східної Європи, а також Західної Європи та інших країн, яким загрожували зазіхання Кремля, було краще, щоб США боролися за свободу, нехай нерівномірно, незграбно і навіть жорстоко, ніж ніхто б не боровся. Після 1991 року адміністрації США будь-яких політичних спрямувань показово підтримували цінності й спільні цілі і намагалися (знову ж таки, з неоднозначними результатами) очолювати боротьбу проти тероризму, російського реваншизму й китайської економічної війни.
Викрадення Ніколаса Мадуро з Венесуели на цих вихідних ознаменувало остаточний кінець тієї доби. Тепер нам світить політика США, заснована не на глобальному лідерстві, а на відверто егоїстичних інтересах, завжди і всюди. Приміром, Америка безсоромно потурає автократичним союзникам у регіоні Перської затоки (водночас демонстративно ігноруючи (або навіть погрожуючи) своїм найдавнішим і найближчим друзям у Європі). Це нова політика сили, в якій сильні роблять, що хочуть, а слабкі приймають свою долю. На Венесуелі воно не зупиниться.
Європейці, разом з іншими колишніми союзниками в Азії та інших регіонах, можуть смиренно пристосуватися до нової доби. Можуть продовжувати видавати бажане за дійсне (ключові елементи такої політики: «все не так погано», «почекаємо до закінчення проміжних виборів», «спробуємо лестощі»). Або — спробувати створити альтернативу союзам на чолі зі США, які берегли їх протягом останніх 70 років.
Найпростіша частина: замінити американську потужність. Заможні демократичні країни можуть дозволити собі потужну оборону і стримування. Можливо, доведеться пропустити кілька державних свят, трохи пізніше вийти на пенсію, заощадити на соціальному забезпеченні й прийняти трохи більше конкуренції в затишних куточках своїх економік. Доведеться наважуватися на ризики. Виборцям це не сподобається. Політичні лідери муситимуть пояснити, що альтернативи — капітуляція і сатрапія — обійдуться дорожче. Натомість коли бракує сили волі й не бракує засобів — це дуже навіть приємна проблема.
Складніше буде знайти моральний компас на зміну принципам, визначеним колишніми президентами США, як-от Франклін Рузвельт і Джон Кеннеді. Заклики до збереження статусу-кво нічого не дадуть таким необхідним новим союзникам серед демократичних країн, що розвиваються, в Азії, Африці й Латинській Америці. Західні демократії повинні будуть також переконливо говорити про глобальну справедливість. Найбільша проблема полягає в тому, що противники демократій — Росія, Китай, а тепер і агресивно егоїстичні Сполучені Штати — бажатимуть їхнього провалу.