Після поразки у визвольних змаганнях (1917/1921) в Україні за підтримки місцевих лівих посилилася більшовицька гегемонія, але зберігалося сильне прагнення до самоврядності в умовах совєтизації. Тому більшовики тимчасово погодилися на запровадження українізації (1923), хоч і воліли контролювати публічну думку. Попри це знайшлися вельми завзяті фігури, що спромоглися на спротив російському домінуванню, наполягаючи на розвиткові української культури та посиленні її зв’язку з європейською традицією.
Хай там як, а окреслена ситуація в дечому нагадувала кризу другої половини ХІХ століття в райху кайзера Бісмарка, чия мілітарна політика негативно позначалася на німецькій культурі. Адже держава потребувала конформістів, а їхня діяльність мала підтримувати засади режиму. Реагуючи на ці події, Фридрих Ніцше написав декілька есеїв, об’єднуючи їх назвою «Невчасні міркування» (1873/76), в яких обстоював тезу про потребу протистояти тотальному філістерству. Та вже за пів століття в Україні однотипні розмисли про реформування національної культури висловив і Микола Хвильовий (Фітільов).
Народився він у Тростянці (1893), що на Харківщині (нині Сумщина), в учительській родині. Виховувався не без упливу російської традиції. Закінчивши краснокутську початкову школу, до шостого класу навчався у богодухівській гімназії, звідки його виключили за підозрою в причетності до місцевих есерів. Захопився біографією Ніцше, певно, авторства Даніеля Ґалеві в російському перекладі. Склав екстерном іспити, проте був мобілізований. Розчарувався у політиці УНР, воював проти Гетьманату та Денікіна. Вступив до компартії (1919), ставши прихильником незалежної комуністичної України. Зрештою, вважав себе націонал-комунаром. Від неприємного інциденту з каральними органами Хвильового рятує одна з працівниць ЧК — Юлія Уманцева, котра стане його другою дружиною. Працював у «Просвіті», влився в організацію «Гарт» і зайнявся редакторською та видавничою справою. По тому перебрався до Харкова. Тимчасом у «Гарті» виникла суперечка: чи має письменство бути відкритим для мас, а чи для виняткових індивідуальностей? У 1925 році Хвильовий із однодумцями засновує Вільну Академію Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ), вказуючи на загрозу українській ідентичності з боку «всесоюзного міщанства» й означуючи дилему: Європа чи просвіта? Тоді противників етнографізму та масовості нарекли «олімпійцями». Натомість сталінський погляд на літературу вимагав читача лояльного та некритичного, а мистецтва підпорядкованого диктатурі. У полемічному запалі Хвильовий створив цикл памфлетів (1925/26), але був звинувачений у радикалізмі та змушений удатися до самовикриття. Задавлений системою, у 1933 році літератор укорочує собі життя.
Читайте також: Авангард і нігілізм
Чимало рефлексій, які зосереджені на проблемі культури, містить імпресіоністська проза Хвильового. Живучи в часи тотальної переоцінки, його герої виглядали затятими борцями, що поволі перетворювалися на зайвих людей. Висловлюючись інакше, автор описує сильних і рішучих особистостей, які готові повести за собою пасивну решту. Та невдовзі вони ламаються і виглядають розгубленими.
У новелі «Я (Романтика)» (1924) помітна дещо викривлена рецепція ніцшеанства. Скажімо, герой оповіді сповідує ідею трансформації людського життя, одначе стає заручником фатальних засобів її втілення. Розповідь про те, як сповнені ресентименту чекісти, «фанатики комуни», захопили помешкання розстріляного шляхтича, де розкошували винами, які приносили лакеї, та здійснювали садистські розправи. Щоправда, дехто з них іще не позбувся моралі, подібно до «блідого злочинця» (der bleiche Verbrecher) з «Так мовив Заратустра», котрому після скоєного переступу допікали докори сумління:
Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять, що це — бакханалія…
І це не єдина близька до ніцшеанства тема. Приміром, оповідач, допитуючи чергову жертву, наполягає на тому, що претендує на місце Бога, бо його, буцімто, покликано вершити людські долі:
Я:
– Так по-вашому, значить, назрів час приходу нового Месії?
Мужчина й женщина:
– Так!
…
Я:
– Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з «чека»?
Але час випробування для героя настає тоді, коли до нього на допит приводять його власну матір, що була серед черниць, яких арештували за агітацію проти комуни:
Тут, в тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю…
Я повертаюсь і бачу — переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати, з очима Марії.
Сила, що змушує чекіста погубити матір, утілює крах гуманізму, засвідчуючи, що «людське, надто людське» містить і дещо таке, без чого людина принципово неможлива. Тобто — любов і материнство. Показово, що Ніцше чимало місця приділяє проблемі вбивства та смерті Бога, тоді ж як у Хвильового це вилилось у сюжет убивства Марії — Божої та Людської Матері.
Схожі питання звучали й у «Повісті про санаторійну зону» (1924). Люди, котрі колись катували інших, нині вже нікому не потрібні, бо використовувались як знаряддя у машині масового знищення. Тож у творі знайдемо низку скрушних ніцшеанських формул:
Хто там у вас перецінює вартості ради свого прекрасного шлунку? …
Пустелею віяло з кожного закутка…
Натомість у романі «Вальдшнепи» (1926), наклад другої частини якого було безповоротно знищено, колишнього поборника перетворення суспільства Дмитрія Карамазова (натяк на роман Фьодора Достоєвского) не відпускає думка про національне відродження, що неприпустима в нових політичних реаліях. Подібно до Ніцше, Хвильовий удається до парадоксу. Як наслідок, формується відповідь імперському шовінізму Достоєвского: хоч українцю Карамазову важко дається пережити російські домішки своєї ідентичності, та росіянка Аглая вольовими зусиллями навпаки змінює свою ідентичність на українську:
Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собі невпевненість…
Узагальнюючи художні образи письменника, в яких явно чи ж опосередковано відобразилися ніцшеанські ідеї, наведімо міркування зі статті «Теорія Освальда Шпенґлера у Миколи Хвильового» (1943) антрополога правого спрямування Ростислава Єндика, розміщені у львівській газеті «Наші дні» (№ 5, с. 6):
Можна сперечатися, чи сильні волюнтаристичні акценти в нього, передусім у романі «Вальдшнепи», постали під впливом Ф. Ніцше… [Але] Хвильовий вводив модерні ідеї до української літератури, до того часу в ній невідомі, а одночасно такі схожі з ніцшеанськими.
Певна річ, ідеї ці були в українській літературі не настільки вже й невідомі, проте, безперечно, раритетні. Приблизно у той самий час Хвильовий пише декілька памфлетів, у яких означує російське культурне панування. Попри те, що йому не завжди випадало говорити послідовно, системно та прямо, до того ж він удавався до метафор і неоднозначності, всі вони були заборонені. Зрештою, відома фраза «Геть від Москви!» ніде не зустрічається. Це радше квінтесенція того, що українське письменство мало б уникати російського. Памфлети буяли парадоксами й іронією та були скеровані проти філістерства.
Читайте також: Люби життя
Перша серія памфлетів отримала назву «Камо грядеши?» (1925). Вона підводила до потреби посилення культури на інтелектуальній основі:
Безграмотне міщанство… Це саме та «рідненька просвіта» в вишиваній сорочці і з задрипанським світоглядом… (прискорена українізація), вона робиться «червоною» і йде «селозувати» (певніш — профанувати) міську пролетарську культуру.
Затим у Хвильового залунали заклики до появи нової інтелектуальної еліти та притлумлення революційної маси, котрі містили явні натяки на ніцшеанство:
Ви скажете нам, що це аґітація за «зверх-людину»? А ми відповідаємо: … «Зверх-людей» нема, але є яскраві індивідуальності.
Ба більше, Хвильовому йшлося про «романтику вітаїзму» (vita — життя), що перекликалася з віталізмом, себто філософією життя. Важливо розуміти, що таке уявлення про життя передбачало сильне, а не кволе існування. Щодо останнього, то літератор уживає трансформовану ніцшеанську формулу — «Так каже Заратустра з задрипанок»:
Сьогодні наше гасло — «vita»… [Романтика вітаїзму], як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів.
Тимчасом у запровадженій ним словосполуці «азіатський ренесанс» можна відстежити сліди культу Діоніса, принесеного з Фракії у Давню Грецію. Ніцше бачив у цьому східному віянні посилення культури еллінів. До речі, його Заратустра — теж пророк азійський, який мав урятувати занепалу європейську культуру:
Азіятський ренесанс — це кульмінаційна точка епохи переходового періоду. І спиратися на азіятську економічну відсталість нічого… Азіятський ренесанс це епоха европейського відродження плюс незрівнянне, бадьоре й радісне грецько-римське мистецтво.
Кілька разів у публіцистиці Хвильового згадано ніцшеанця Освальда Шпенґлера, хоча нерідко його марковано як «фашиста». На відміну від Ніцше, котрому мріялася сильна Європа, Шпенґлер оповіщає про її занепад. Однак у Хвильового акцент суто ніцшеанський, адже його «Європа» — це «психологічна категорія»:
Европа — це досвід багатьох віків. Це не та Европа, що її Шпенґлер оголосив «на закаті», не та, що гніє, до якої вся наша ненависть. Це — Европа грандіозної цивілізації.
Ще одна теза Хвильового — циклічність, і вона перегукується з «вічним поверненням», адже всі випробування, що випадають культурі, треба долати постійно:
Микола Зеров, приймаючи подану нами ідею азіятського ренесансу, говорить так: — «Я люблю всіх прихильників “циклічних теорій”. Віра в циклічність позначена патосом, трагізмом, емоціонально насичена, і через це захоплює». Саме цю циклічність ми й подаємо.
Аж от у збірці «Думки проти течії» (1926) Хвильовий оприявнює ситуацію національного нігілізму, коли «декаданс дійшов своєї кульмінації». Тому він і критикує «хохландію» — «країну рабської психології» та «культурного позадництва», «матушку провінцію», проголошуючи боротьбу проти Москви яко центру міщанства засобами мистецтва, що перетворюється на ідеологічну надбудову, різновид сучасної «м’якої сили». Але пояснюючи це, Хвильовий обирає не надто вдалий приклад — Ніцшеву книжку «Ранкова зоря» й епіграф з «Риґведи» до неї. Правду кажучи, ця аналогія не дуже зрозуміла. Хоча з наведеного пасажу можна висновувати про деяку обізнаність Хвильового у ніцшеанстві, а також і те, що вище згадані паралелі між його та Ніцшевими поняттями певною мірою виправдані:
Мистецтво є не тільки метода пізнання життя, але й — в нинішньому плані — ідеологічна надбудова… Коли ми, припустім, берем Ніцше, його «Morgenröthe» і зустрічаємо такий рядок із Риґведи: «єсть багато вранішніх зір, які ще не світили», то, щоби вияснити сенс присутности в цій книзі індійського гімну, нам доведеться увійти в лабіринт факторів, які розташувались за тридев’ять земель від свого економічного базису.
Отже, мистецтво, що «мусить найти найвищі естетичні цінності», має витворити лише сильна нація:
Чи будемо ми розглядати своє національне мистецтво, як служебне (в даному разі воно служить пролетаріятові)… Чи, навпаки, залишивши за ним ту ж саму служебну ролю, найдено за потрібне підіймати його художній рівень на рівень світових шедеврів.
Попереднім вислідом побіжного звертання Хвильового до Ніцше можна вважати заборонений цензурою памфлет «Україна чи Малоросія?» (1926). Виходячи з відомих авторові концепцій розвою культури, він артикулює власну позицію. Якщо теорії «ідеалістичного інтуїтивізму», штибу Ніколая Данілєвского чи того ж таки Шпенґлера, підводили буття певної культури до занепаду та смерті, то, згідно з «принципом каузальності» Хвильового, після комуністичної революції почнеться новий етап культури, в якій чільну роль відіграватиме потенціал Азії:
Ніцше, будучи філософом епохи розквіту імперіалізму і ідеологом великого й живого капіталу, цілком слушно не йшов в минуле далі античної культури. Всесвітню історію і справді треба розглядати з конкретних і відомих нам етапів… В даному разі нас цікавить тільки той факт, що розвиток… культур… протікав, головним чином, на тій території, яка являється Азією і Європою.
Врешті-решт, у памфлетах, які друкувались у журналі «Пролітфронт», знову з’являється згадка про Ніцше, проте не зовсім у позитивному сенсі. Так, у статті «Кричуще божество» (1930) Хвильовий удається до пекучої самокритики. Точніше так: оглядаючи чергове число футуристської «Нової ґенерації», він обвинуватив авторів у «хвильовізмі», «націоналізмі» й іншій єресі. Саме у цьому контексті враз і зринає наведена ним цитата стосовно вчення німецького філософа про «вічне повернення»:
«взагалі ця справа невикрутний тупик, що вже видко на авторові, бо він заплутався в своїй теорії, як Ніцше у вічному круговороті»…
Загалом у творчості Хвильового помічається виразна інтерпретація ніцшеанства з позицій лівої ідеології. По-перше, це задум формування духовно-естетичної концепції сильної національної культури, вільної від імперського зазіхання, що має стати частиною могутньої Європи. По-друге, це вимога невпинного (циклічного) розвою вольової творчої індивідуальності, котра сповнена життя, позбавлена рабської психології та готова прийняти трагічне буття. Заради реалізації своєї мети вона йде на ризик, а тому вельми схожа на надлюдину.