Європейські столиці намагаються збільшити свій вплив на Вашингтон, коли ж Москва не втрачає надії використати у власних інтересах слабкості Трампа.
«Найбільша інформація — у тому, що немає нової інформації», – пожартував французький колега по завершенні чергового брифінгу «of records» про переговори по Україні. Париж, Лондон, Берлін насправді дуже стараються здобути в цих перемовинах статус привілейованих партнерів Вашингтону. Разом або по одинці, то вже як вийде. Але виходить — не дуже. Чому? Бо дипломатія проти грубої сили має не такий великий потенціал.
Не дарма Макрон так наполегливо закликає європейців озброюватися. «Щоб бути вільним у цьому світі, треба вселяти страх. А щоб вселяти страх, треба бути могутнім», – зазначив він напередодні національного свята Франції, в липні цього року. Чують його, як бачимо, не всі. Хтось сподівається відсидітися за спиною України, щоб уникнути війни на власній землі, хтось інфантильно заперечує російську загрозу та викохує ілюзії, буцімто Путін ніколи не нападе на членів НАТО. Хтось до повернення до влади Трампа розраховував, що все якось саме вирішиться. Але американський президент не залишив жодних шансів ждунам та фаталістам, настільки він хоче Нобелівську премію.
Читайте також: Французькі літаки для України: стратегія та виклики
А що ж залишається? Для європейців — та сама словесна боротьба за вплив на Трампа, за принципом: «Доки надія не вмерла, вона жива». Для Москви — той самий блеф і та сама настирливість у спробах використати марнославність Трампа собі на користь. Для України — надважливо не дати знову себе здурити, як під час підписання Будапештського меморандуму. У ситуації, коли Україна гідно тримає фронт і не планує припиняти існування лиш задля того, щоб Трамп дістав нове брязкальце, чекати швидких, кардинальних змін не випадає. Росія має чим воювати, і допоки ця можливість у неї зберігатиметься, ні на який «стабільний, тривалий мир» вона не піде. Хіба на словах. Тільки хто ж повірить Москві на слово, при здоровому глузді?
Найважливіше питання для України, — реальні гарантії безпеки, з чітким механізмом військової підтримки на випадок нової російської агресії, — французька дипломатія коментує дуже обережно. Почасти — посилаючись на секретну складову переговорів, почасти — бо нема впевненості, що Сполучені Штати дійсно впишуться за Україну, якщо Росія відновить збройну агресію. Та й конкретних цифр, чітких, прописаних гарантій також нема.
Що заважає Трампу вже сьогодні бути «жорстким та вимогливим» у перемовинах з Кремлем? За десять останніх років Росія здійснила стільки воєнних та інших злочинів, що годі шукати приводу. Оскільки ж Трамп обрав зовсім інший тон переговорів з Путіним, у нього є для того свої власні резони, котрі навряд чи раптово зміняться.
Змінитися — і то поступово — може лише розкадровка сил. Якщо Росія виснажиться, зазнає поразки, а Україна в купі з європейцями стане в рази сильніша, ось тоді можна буде поговорити про мир. З позиції сили. Нині реально хіба виграти час. Цілком може статися, що план з 20 пунктів зникне зі столу переговорів так само швидко, як до нього — план із 28 пунктів. «Президент Макрон вважає, що європейці мають не просто делегувати американцям право вести переговори з росіянами, але й самі визначати своє майбутнє», – наголошують у Єлисейському палаці.
Читайте також: Леся Оробець: «Західним державам бракує звички ухвалювати швидкі ефективні рішення»
Дипломатична служба президента Франції наполягає на тому, що в Емманюеля Макрона «нині немає планів щодо зустрічі з російським президентом», як і домовленостей про телефонну розмову. «Треба спочатку, щоб усе стабілізувалося», – вважає Париж. І з цим важко не погодитись. Ще б зрозуміти, як саме «стабілізувати» Путіна, який зовсім не планує припиняти загарбницьку війну, а також Трампа, якому власні капризи важливіші й за репутацію Сполучених Штатів, і за долю демократії.
Нова зустріч «коаліції рішучих» запланована на січень. Чи дозволить вона своїм учасникам краще сконсолідувати сили та почати діяти рішуче? Краще не бавитися з прогнозами. Світова політика занадто залежить від непередбачуваного американського лідера, що залишає велике поле для маневрів російським агресорам. Врешті, всі ці переговори «про сталий та міцний мир в Україні» є не в останню чергу такими собі танцями з бубнами, що тішать еґо кандидата на Нобелівську премію. Натомість, європейці помалу все більше усвідомлюють, що вони з Україною — в спільному човні, з якого на ходу не вистрибнеш. Треба разом випливати, щоб не зникнути політично. Також разом.