2025 рік в українській літературі став роком сильної репортажистики та есеїстики, міцних дебютів і якісних стилізацій. Роком, коли нонфікшну, здається, не менше, ніж художки, але це природно для літератури, однією з основних функцій якої є фіксація дійсності. Тож у цій добірці — лише сім видань, але яких!
Анна Безпала. Кассандра курить папіроси
У важкі часи повертаються історичні романи. Причина проста: ми хочемо знати, що хтось пережив схожі події та вистояв, аби донести оповідь про них до наступних поколінь. Ця історія — саме з таких. Київ, 1918 рік, обложене місто (кожне обложене місто в нашій літературі — трішки Троя). Втім, це місто якось живе: тривають бали, вулицями валандаються молоді Павло Тичина, Анатоль Петрицький і Ярослав Гашек — словом, відбувається все, що сьогодні пройде під гештеґом #неначасі. На жіночих курсах польки, єврейки та українки опановують те, що може запропонувати тогочасна жіноча освіта, — небагато непрактичних знань.
Головна героїня — медсестра, одне з основних місць дії — Кирилівська лікарня. У медсестри є пацієнт із шизофренією, а в того донька Кася, що бачить видіння. В нашій літературі образ Кассандри — один із центральних. Чому? Бо всі ми любимо нагадувати: «Я ж казала». Це Кассандра не так з міфу, як із Лесі Українки, і постановка драми стане важливим сюжетним елементом у тексті. З Лесею у нас говорить не перше покоління, традиція існує і квітне, діалог триває та глибшає.
Анна Безпала створила книжку лише за рік від задуму до друку. Рік для історичного сюжету — зовсім небагато, втім, варто додати, що дослідження тривали ще кілька років до того. Що маємо в результаті? Якісний роман із захопливим сюжетом, де кожен знайде щось своє: від іронічних зносок і метатекстуальних ігор до міфу та списку літератури наприкінці. А ще це просто добре зроблена художка, ще й дебют. Хіба не цього ми чекали?
Артур Дронь. Гемінґвей нічого не знає
Колись на робочому столі я тримала світлину Гемінґвея з котом. Мені здавалося іронічним, що хлопець, який усе життя зображав мачо і часом поводився по-сексистськи, закінчив із купою котів. А як починав? У вісімнадцять Гемінґвей вирішив піти на війну, бо там чоловік обточується, набуває чоловічих рис, реалізує свій потенціал. Ернест шукав війни свідомо і мав привілей потім повернутися додому в країну, де не тривають бойові дії. Дронь і тисячі наших воїнів нічого не шукали, але війна їх знайшла. Хай куди військові їдуть у відпустку — в Львів або в Харків, — вони повертаються у війну. Бо у нас війна всюди.
У своїй книжці, яка зависає десь на межі між есеїстикою та художкою (для цього є зручний термін «автофікшн»), Артур, що починав свій шлях з поезії, тепер свідчить про війну прозою. Тут усе побудовано на повторах і рефренах: якщо трапляється смерть, вона відлунюватиме у різних розділах, бо боліти ніколи не припиняє. So it goes, як сказав би Курт Воннеґут.
Гемінґвей стає центральним образом тексту, та водночас його тут немає. Це виколота точка, око бурі, навколо якої закручуються роздуми і переживання героя. Давид (позивний Дроня) називає на честь Гема автомат, пише розпорядникові його спадщини, розповідає побратимам про улюбленого письменника, аби пересвідчитися: Гемові романи ніяк не корелюють із бойовим досвідом самого Давида. Матриці не накладаються, література про війну існує у межах конкретного часу. Так, вона відлунює і резонує у мирні часи, але здебільшого там, де немає власного травматичного досвіду, що триває просто зараз. Тільки ми можемо говорити про свою війну, тільки українські голоси дають можливість доторкнутися до правди, якщо така взагалі існує. Формули Ремарки чи Юнґера, хай і здаються універсальними, є лише спробою підмінити наш досвід, аби іншим було зручніше його засвоювати.
Ви вже зрозуміли, так? Цього року автофікшн тріумфує. Ми і далі говоримо про власне місце у цьому світі. Розмова непроста, але ви послухайте.
Дмитро Крапивенко. Усе на три літери
Мова війни не дорівнює мові мирного часу. Та хай як складно добирати слова на позначення нового досвіду, мова швидко адаптується й змінюється. Дмитро Крапивенко, журналіст в армії, фіксує цей новий код. В основі видання — формальний принцип: кожен розділ — це пояснення абревіатури чи слова з трьох літер, пов’язаних із війною. Виходить такий собі словник, що стає містком від військових до цивільних. Тут і КАБ, і ППО, і АТО, і РАО, і ГСВ — чого тільки немає. Слова знову важливі, постмодерні ігри та відсилання до порожнечі лишилися у мирних часах. Тепер ми щодня відчуваємо дію цих абревіатур на собі, особливо коли над головою літають FPV чи КАБи. Розповідаючи смішні й сумні історії, Крапивенко показує нам, чим живе військо — без ідеалізації, але з любов’ю, без пафосу, але з повагою. Іронічно, як звик. Лаконічно, як і личить доброму журналісту.
«Усе на три літери» — міцний нонфікшн із дрібкою художності, універсальний текст для таких самих «матюкливих неврастеніків», як автор.
Артем Чех. Гра в перевдягання
«Гра перевдягання» — знову автофікшн. Артем Чех, автор «Точки нуль», і далі розповідає про війну вустами героя, який хотів би опинитися будь-де, аби не на війні. Тільки тепер іще похмуріше, песимістичніше й детальніше, ніж раніше.
Кожен, хто потрапляє у військо, мусить змінитися, і ці зміни часто непомітні, поступові, дошка за дошкою — а ось і новий корабель Тесея. Оповідач також змінюється, а ще змінює оптику, тон і фокус нарації. Точкою нуль у тексті стає день повномасштабного вторгнення, коли світ розколюється на до і після 24 лютого (мені здається, нам потрібне нове літочислення). А місцем, що найбільше врізається у пам’ять, — окоп під Бахмутом, де немає їжі, води, сил і надії. Та якось оповідач таки виживає. Оце «якось вижити», базовий інстинкт і тваринний страх — те, що тримає героя. Ніякої ідеалізації, жодної показної героїки, чесно і тому некомфортно.
Тимофій із «Хто ти такий?» виріс і пішов на війну. А якщо точніше, то це війна прийшла до нього і по нього — так само, як і по оповідачів книжок «Усе на три літери» і «Гемінґвей нічого не знає». Гадаю, ви вже зрозуміли: ніхто не обіцяє вам комфортного читання.
Остап Українець. Алхімічний діарій
Щира подяка Остапові Українцю, що відкрив нашій культурі постать Зенона Броваря і так вдало впорядкував його тексти! А якщо серйозно, маємо приклад блискучої гри та стилізації під барокову естетику. Через рецепти і поєднання інгредієнтів автор (так, Остап Українець! чесно, це він!) занурює нас в історію XVII століття. Релігія — це страва з багатьох складників, тож тут і теологічний трактат, і алхімічний текст, і кулінарний збірник. А пошук найвдалішого поєднання інгредієнтів легко поєднується з пошуком правильного шляху. Історія єпископа Йосифа Шумлянського, що бореться за кафедру у Львові в період Унії, захоплива, за нею стежиш так, ніби сам претендуєш на високі церковні посади. Вибаглива форма і зміст, мікс традиції, дрібка жартів та спецій, а ще великий любовний лист бароковій культурі. Я проти непродуктивних паралелей з європейськими письменниками, але якщо любите Умберто Еко, вам сюди.
Віра Курико. Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька
«Ти, Летиціє, не готова до смерті, а отже, ні до чого ти, Летиціє, не готова», — каже подруга головній героїні дебютного роману Віри Курико. Летиція Кур’ята — донька ветерана, вигадниця, любителька рослин і хронікерка чужих смертей. Авторка проводить нас нескінченним лімбом очікування: Летиція жде батькового повернення з війни, власного дорослішання на тлі цієї війни, любові, яка змінить її, — і, як розумієте, нічого з цього не дочекається.
Це історія про Ужгород, де так просто зустріти поета чи потрапити у пекло. Про Чернігів, яким гуляють герої, а отже, й читач. Про Коцюбинського та Вороного, незграбних і закоханих. Про любовні історії однієї жінки, яка водить читача лабіринтом своєї оповіді. Одним із найважливіших ключів до прочитання стають рослини: якщо тобі подарували духмяний горошок, це до розставання, якщо хтось їсть яблуко (наприклад, Тичина), то його спокусять мирським і він втратить небесне. Нарешті, центральною стає бегонія — рослина смерті й небезпеки, бо у наші часи розслаблятися не слід.
Летиція Кур’ята силкується повернути собі бодай щось у нестабільному світі: прізвище прабаби, чужі фото зі смітника, дім. Вона воліє, аби Одіссей повернувся на Ітаку, але найбільше хоче повернутися до самої себе.
Анна Грувер. Нерухомість
Соціологиня Миша — ні, це не справжнє ім’я — виросла в аб’юзивній родині з тиранічною бабцею. Історія її роду — велика травма, історія персонального дорослішання — подолання болю. Велику частину життя Миша тікає: від залежності, стосунків, їжі. Врешті їде у Краків, аби там досліджувати тему мігрантів. Ці дослідження у романі мають вигляд уривків з інтерв’ю, що їх взяли в людей, які пережили страшні події. З часом виявляється, що проєкт покликаний не підсвітити чужий досвід, а цинічно його використати. Паралельно Миша спостерігає за сусідкою Патрицією — жінкою, якій чоловік регулярно приносить лілії, але є нюанс. Кроляча нора глибшає, й Аліса все падає.
Анна написала тонкий, ніжний роман про крихких і тривожних людей. «Нерухомість» заворожує: це історія про людину текстів, яка живе серед книжкових полиць, — отже, про таку, як ми. Про те, що часу не зупинити, маленькі артефакти важливі, а мистецтво неодмінно пов’язане не лише з естетикою, а й з етикою. Про апокаліпсис, який сьогодні, вже, тут, зараз. Про втрати — людей, міст і глобально дому. Про науку і дослідження. Про те, що «війна не терпить нерухомості», а застигання стало недоступною розкішшю. Про «4′33″» Джона Кейджа — композицію, в якій нам пропонують слухати тишу.