Поки західний світ готується до Різдва, Україна вже знає: цей Святвечір навряд чи видасться спокійним. Сусідня країна-агресор уже відкинула навіть саму ідею різдвяного перемир’я. Ми стежимо за новими і новими раундами «мирних» перемовин, які поки не дали результату.
Та, попри все, в Україні й далі функціонують державні інституції, зокрема Верховна Рада. Наприкінці останнього пленарного тижня 2025 року ми зустрілися для розмови зі співголовою фракції «Європейська солідарність» народною депутаткою Іриною Геращенко.
— Українська перемовна група разом із партнерами й далі напрацьовує «мирну угоду». Які ваші очікування від цього документу —як політикині та як громадянки?
— Варто розуміти: в голові Путіна нічого не змінилося. Він прагне окупації всієї України та знищення української ідентичності. Тому Росія й застосовує геноцидні практики проти українського народу.
Чому мирні перемовини активізувалися саме зараз? Я бачу тут два «треки». Перший — це, звичайно, бажання наших американських партнерів досягти швидкої угоди (але ж питання — якої саме?). А по-друге, саме зараз відбуваються дуже серйозні дискусії Європейської Ради щодо двох болючих для Росії тем: надання Україні репараційного кредиту та використання заморожених російських активів. Україна, дипломати, депутати, вся наша команда працюють на всіх міжнародних майданчиках над тим, щоб Росія вже зараз платила за свої злочини. І ці кошти треба використовувати для посилення безпеки України та Європи.
Європа хоч і повільно, та прокидається від летаргічного сну і починає усвідомлювати, що війна може не закінчитися тільки на українській території.
Так, ми дякуємо партнерам, що допомагали нам зброєю, фінансами (без цього ми не вистояли б), але Україна виснажується. Водночас Росія продовжує свої гібридні атаки вже й проти країн НАТО. Кожною своєю дією Росія демонструє, що не збирається припиняти війну.
Думаю, намір Росії зараз — це затягнути перемовний процес, імітувати перемовини, щоб виграти час, аби не були ухвалені рішення щодо репарацій і використання заморожених активів. Для Росії це не менш чутливі теми, аніж питання санкцій. Тому сьогодні вона вдає, нібито готова до якогось миру. Але будь-які перемовини насправді мають починатися з головного рішення — про безумовне припинення вогню. Україна до цього готова. Але ж Росія відкинула не тільки пропозиції стосовно безумовного припинення вогню, а й ідеї наших європейських партнерів щодо різдвяного перемир’я. І це маркер: Росія не готова до миру.
Читайте також: Берлін-Гаага-Брюссель: тиждень ключових дипломатичних кроків для України
Щодо самих перемовин. По-перше, це ненормально, коли українське суспільство дізнається про хід перемовин із іноземної преси. І тому вимога нашої команди до Зеленського — це зустріч із лідерами парламентських фракцій та інформування парламенту про перемовну рамку, про домовленості, про результати. Щоби парламент, який буде змушений імплементувати ці домовленості, все-таки знав, про що йдеться.
Наша команда має досвід перемовин і з росіянами, і з нашими європейськими партнерами, і зі Сполученими Штатами в рамках нормандського процесу і Мінських угод. Тоді в першій адміністрації Трампа було призначено спеціального представника США з питань України Курта Волкера, з яким ми безпосередньо працювали над мирним процесом.
Безумовно, перемовини — це дуже делікатний процес, і вони мають відбуватися за зачиненими дверима. Але суспільство тоді було поінформоване про те, що відбувається. А в парламенті ми створили спеціальну неформальну Мінську платформу, де депутати могли зустрітись і з Горбуліним, і з Марчуком, і з Волкером, і з європейськими дипломатами — учасниками перемовних груп.
Звичайно, нам варто посилювати перемовну групу фаховими дипломатами. Першим пунктом має бути безумовне припинення вогню. У нас немає хорошого сценарію, це очевидно. Бо всі представники Офісу президента, що впродовж цих років брехали в марафоні про каву в Криму та про легкість у досягненні кордонів 1991 року, безвідповідально хитали суспільство на емоційних гойдалках, бо не хотіли брати на себе важкої правди.
Так, у нас важка ситуація, але перемовна група має «вичавити» з неї максимум позитиву для України. Яким має бути цей позитив? Я маю на увазі припинення вогню, притягнення Росії до відповідальності та реальні безпекові гарантії, завдяки яким вдасться не допустити повторення російської агресії.
— От на питанні безпекових гарантій пропоную зосередитись. Днями Президент України Володимир Зеленський заявив, що розраховує на п’ять документів за результатами перемовин із США. Частина з них, за його словами, має стосуватися гарантій безпеки, дзеркальних статті 5 договору про НАТО. На вашу думку, на які гарантії безпеки Україні варто розраховувати?
— Передусім нагадаю, що Офіс президента та його кого колишній голова Єрмак підписали вже 30 якихось «безпекових угод» із різними країнами (від Сполучених Штатів до Люксембургу). Але насправді в них ідеться про що завгодно, тільки не про безпекові гарантії! А протягом цих років владі варто було зосередитись на трьох напрямках: безпекові гарантії, санкції проти Росії і збройна підтримка України. Тому сьогодні, коли тривають перемовини, до яких активно долучені Сполучені Штати, дуже добре, що за столом перемовин є Європейський Союз.
Це була якраз наша позиція: доля Європи не може обговорюватись без Європи, а доля України — без України. Головне тільки, щоб там не обговорювався російський сценарій.
Очевидно, ми повинні зберегти суверенітет України. Бо коли Україні нав’язують, якою має бути чисельність наших Збройних Сил, то це, вибачте, не про суверенітет.
Бо суверенне право кожної держави — самій визначати свою внутрішню та зовнішню політику, свої альянси, чисельність і напрямок розвитку Збройних Сил, а також те, якою зброєю вони володітимуть. Це завдання перемовної команди, хай як важко його відстоювати.
Тепер поговорімо про 5-ту статтю НАТО. В ній чітко йдеться про те, що у разі нападу на якусь із країн або загрози для якоїсь країни Альянсу всі інші країни-члени відразу ж стають на її захист і надають допомогу. Поки Україна не є членом НАТО, нам необхідно разом зі Сполученими Штатами визначити, які підтримку, захист, допомогу та зброю ми отримаємо, якщо нас знову атакує ворог. Щоб нам знову не сказали, що спочатку треба зібрати консультації, як за Будапештським меморандумом. Ота підліткова політична довірливість, із якою ми 30 років тому підписали Будапештський меморандум, зараз стає для нас гірким уроком.
Тому тепер має бути прописана дуже чітка формула: що таке ці гарантії? Наша команда наполягає на тому, що безпековою гарантією для України є членство в НАТО. Адже в такому разі країни-члени Альянсу в межах 5-ї статті надаватимуть Україні цю «безпекову парасольку». Якби Україна була членом НАТО, Росія до нас не посунула б.
У 2014 році ми мали статус нейтральної країни через Януковича та через проросійський уряд, який Москва впровадила в Україні, просуваючи російські наративи. І от, маючи нейтральний статус, ми стали жертвою агресії. Зараз Росія хоче зафіксувати статус-кво: не будучи членом НАТО, фактично впливати на рішення Альянсу, блокуючи можливість його розширення.
Саме тому наша команда наполягає на діалозі з американськими партнерами, на ратифікації безпекової угоди з Конгресом, щоби підвищити її статус, а передусім — дієвість. Бо двопартійна підтримка й ратифікація Конгресом стануть дуже серйозною підставою говорити про те, що Україна отримує гарантії, які будуть підписані.
— Обговорюючи питання припинення вогню та гарантій безпеки, не можна оминути й іншої складової — територіальної. Країна-агресор не збирається відступатися від своїх намірів контролювати тимчасово окуповані території України. Так, заступник міністра закордонних справ РФ Сєргєй Рябков заявив, що питання статусу Криму, Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей обговоренню не підлягає. Водночас, за даними американського медіа Axios, у США тиснуть на Зеленського, закликаючи до територіальних поступок. Чим загрожує Україні такий, навіть суто гіпотетичний, компроміс щодо Донбасу?
— У Росії не мислять категоріями тільки Криму, Донеччини та Луганщини. Кремль сповідує імперську політику щодо формування нового Радянського Союзу, де ключовою здобиччю має стати Україна. Адже Білорусь уже упокорена. Це вже такий собі російський анклав, де повністю маріонетковий уряд. І, певно, немає вже в Білорусі жодного будинку та ЖЕКу, де би не було впроваджено ФСБ. І в Грузії насправді так само: 20 % території окуповано, і через гібридні агресивні методи цією прекрасною країною сьогодні керує проросійська влада.
А от в Україні завдяки нашій демократичній налаштованості та менталітету така спроба Росії законсервувати проросійський анклав зірвалася двічі — в 2004 році та в 2013–2014 роках. Тож Росія й не може цього пробачити. І йдеться не лише про Путіна. Я вважаю, що величезна помилка наших європейських і американських партнерів —стверджувати, мовляв, це ж «Путін і його банда напали на Україну». На Заході шукають «хороших росіян», лібералів… А всі російські ліберали закінчуються на українському питанні, на питаннях, чиї Крим, Донецьк і Луганськ.
Треба враховувати, що Росія прагне повної окупації України. Росія викрадає українських дітей і перевиховує їх у спеціальних мілітаризованих таборах, аби вони забули українську мову, традиції та культуру.
Тому про що ми говоримо? Йдеться ж не лише про кілька регіонів, розумієте? Україна не має права офіційно відмовитися від своєї території. Це неможливо! Інакше це стане просто стимулом для Путіна рухатися далі. Бо ж якщо так легко примусити світ до переділу кордонів, до визнання окупації, а з іншого боку — до повернення в цивілізоване співтовариство, Путін піде далі й не обмежиться лише Україною. Бо завтра він скаже, що нібито Фінляндія, Литва, Латвія чи Естонія — теж його території. А це неприпустимо! Й це вже як ляпас усьому міжнародному праву, якого Україна не зможе толерувати.
Для мене так само очевидно ще з 2014 року, що, на жаль, ми воюємо з дуже потужним ворогом. Тому називати російську армію «чмобіками» — це принижувати українське військо. Інша справа, що ментально та гуманітарно між нами й ними велика різниця: ми на боці правди, а Росія — просто деградант, який прийшов сюди вбивати. Але водночас це деградант, який, на жаль, має м’язи, зброю та модернізує свою армію.
Зеленський лише нещодавно вперше визнав, що частину наших територій нам доведеться визволяти політико-дипломатичним шляхом. Ми робили це в рамках Мінських угод. І я нагадаю, що дискредитація Порошенка та нашої команди на тлі Мінських угод здійснювалася дуже підло й задовго до виборів 2019 року. Єрмак у кожному інтерв’ю повторював: «Мінська–3 не буде!». Так, це правда, Мінська–3 не буде… Буде набагато гірша угода. Тобто я тільки вітала б, якби нинішня команда підписала угоду, в якій будуть підтверджені територіальна цілісність і суверенітет України в загальновизнаних кордонах.
Яким був перший пункт у Мінських угодах? Припинення вогню. Так, ви можете зауважити: «Росіяни ж його не виконували!». В цьому й полягає трагедія України: ми маємо неадекватного сусіда, який не виконуватиме жодної домовленості та жодної вимоги. Завдання державних діячів завжди полягає в тому, щоб не допустити великої війни і переграти ворога. В межах Мінських груп ми мали ключову директиву: не допустити повномасштабного вторгнення. Ми неодноразово оголошували перемир’я. Росія його не дотримувалась, але тоді таки знижувалась інтенсивність боїв.
До виконання Мінських угод були прив’язані санкції проти Російської Федерації, які так чи інакше працювали. І, що важливо, Мінські угоди дали час нашій армії стати сильнішою. От уявіть, якби повномасштабне вторгнення такого рівня відбулось у 2014-му? Все, ми втратили б державність. Хоча влітку 2014-го регулярні частини російської армії заходили на територію України. Мінські угоди зупинили велику війну тоді.
Завдання владної команди Зеленського, його перемовної групи — передусім у збереженні української держави. По-друге, треба вийти на такий документ, який зафіксує повагу до територіальної цілісності та суверенітету України в загальновизнаних кордонах. Як ми далі деокуповуватимемо певні території ? Це питання тактики. Але ключове — зберегти державність.
Читайте також: Олександр Марусяк: «Жодні поступки не здатні задовольнити Путіна, оскільки для нього сама ідея існування України є неприйнятною»
— Варіантом вирішення територіального питання президент Зеленський називав навіть референдум. Згодом він усе ж зазначив, що про референдум не йдеться…
— Знову ж таки, ненормально, коли парламент читає про це в медіа. Мають бути зустрічі з парламентом, який повинен буде ухвалювати ці рішення. І Зеленський не радився з суспільством, коли проводив саміти миру чи оголошував численні плани перемоги, які підтримували всі сільради. А тепер, коли йдеться про його відповідальність як гаранта дотримання Конституції, він хоче перекласти її на український народ.
Очевидно, частину територій ми визволятимемо політико-дипломатичним шляхом. Ми не знаємо, наскільки довгим буде цей шлях, але й не можемо дозволити собі нехтувати міжнародним правом. Бо це створить таку ситуацію, як у часи Другої світової війни, коли Гітлер не обмежився Судетами. А Путін — це повна реінкарнація Гітлера. Тому ми не повинні припускатися тих самих помилок, що й світові лідери в минулому сторіччі. Це призвело до глобальної війни в межах кордонів уже всієї Європи.
— Якщо говорити про правову складову проведення референдуму, пояснімо нашим читачам, чому ця ідея нині нездійсненна з огляду на Конституцію України та Кримінальний кодекс.
— От ви кажете: неможливість цього референдуму, правова складова… А от коли ми на погоджувальній раді запитали [голову Верховної Ради] Руслана Стефанчука, [першого віцеспікера] Олександра Корнієнка, лідерів неіснуючої монобільшості, що то за заяви про вибори та референдум — ці видатні правники сказали, що немає ніяких заборон проводити референдум під час воєнного стану. У них своє трактування всіх законів і Конституції.
Що ж до виборів, то вони справді погоджуються, що треба створювати робочу групу і напрацьовувати зміни до виборчого законодавства, які, можливо, дозволили б провести їх під час війни.
Позиція нашої команди полягає в тому, що сьогодні на першому місці — питання безпеки, завершення війни, а не виборів. Адже вибори за нинішніх умов, по-перше, неможливі з безпекової точки зору, а по-друге, не зможуть бути демократичними.
До того ж узяти в них участь не буде можливості в тисяч військових. Вони не зможуть реалізувати ані активного виборчого права, тобто проголосувати, ані пасивного, тобто бути обраними. Бо от я не уявляю, як усіх забирають із лінії фронту і кудись везуть голосувати… Чи хтось із цими скриньками приїде в окопи? Або як військові складуть зброю й просто підуть на токшоу за себе агітувати. Інакше це максимально несправедливо! Адже військові, наша армія мають сьогодні найбільшу довіру суспільства. Очевидно, вони мають бути новими лідерами політичних команд.
А з іншого боку, в нас же ще є біженці (мільйони жінок) і внутрішні переселенці… Це низка питань, які неможливо вирішити за такий короткий термін.
— Ви вже згадували про робочу групу, яка матиме напрацювання зміни до законодавства щодо проведення виборів у воєнний час. Чи вона вже створена і чи входите ви до її складу?
— Вона не створена. Про це більше не йшлося, десь воно потонуло в бурхливих подіях останнього пленарного тижня цього року. (Тиждень записував інтерв’ю з Іриною Геращенко 18 грудня, а 22 грудня голова ВРУ Руслан Стефанчук підписав розпорядження про утворення відповідної робочої групи з підготовки комплексних законодавчих пропозицій щодо організації та проведення виборів в умовах особливого періоду та/або повоєнних виборів в Україні; «ЄС» вирішила делегувати до неї Руслана Князевича і Вікторію Сюмар, – Ред.)
— Із огляду на те, як політична команда Президента коментує це його «виборче» доручення, схоже, що вони не надто налаштовані якось напрацьовувати відповідне законодавство.
— Думаю, що в них уже є якесь бачення, якщо вони про це заговорили. Тобто спочатку я думала, що це як сигнал тільки для зовнішнього користування. Але маю таке спостереження: щоразу, коли ми запрошували наших партнерів зі США стати спостерігачами під час цих воєнних виборів, то дискусії про ймовірність їх проведення згорталися. Бо ж ми відразу нагадуємо партнерам про безпекові гарантії, про ситуацію на фронті, про загрози з боку Російської Федерації… Та водночас вони кажуть: мовляв, Зеленський же сам сказав, що Україна думатиме, як такі вибори провести.
Тобто я розумію, що він мав добрі наміри, бажаючи сказати світу, що ми дійсно не боїмося демократичного процесу після завершення війни, і тому дав такий сигнал. Але за це вчепилися. І думаю, що це матиме продовження.
А можливо, влада й зацікавлена, щоб не було демократичних виборів і була просто змога пролонгувати своє «царювання». Тоді це інше питання. Тоді, може, в них уже є якийсь план і сценарій, які потім спустять на ту робочу групу. Але нас туди поки не запрошували. Мабуть, тому що ми уважно все читаємо й аналізуємо всі документи, які приходять.
— Позаду — останній пленарний тиждень 2025 року у Верховній Раді. Не можу залишити поза увагою «одиничний пікет» Мар’яни Безуглої, що мав місце…
— Знаєте, все, що зараз відбувається в українському парламенті, — це наслідки віри людей у те, що от прийдуть якісь нові обличчя… Вони не мають політичної біографії, й неважливо, де вони досі працювали — але ж вони нові, а значить, хороші апріорі. Проте сьогодні ми маємо дискредитовану ідею «нових облич». Мені здається, в політиці має завжди бути здорове поєднання досвіду і нової крові.
— Я, власне, чому згадав про цей демарш Безуглої. Своїми діями вона нівелює суть будь-яких протестів. Водночас пані Мар’яна апелювала до того, що от «Європейська солідарність» теж блокувала трибуну. Щоправда, ваші вимоги й гасла неспівмірні…
— Питання ж не тільки в гаслах. Насправді блокування трибуни — це дійсно найвищий ступінь протесту, коли в тебе вичерпалися інші інструменти. І опозиція має на це право, бо сьогодні не має навіть контрольної функції. Опозиції не дозволяють очолити жодну ТСК (тимчасову слідчу/спеціальну комісію, — Ред.), закони опозиції не включають до порятунку денного, поправки не приймають. Тому в нашої команди залишається ця найвища форма протесту, коли ми хоч так можемо щось дотиснути.
А коли представники влади блокують трибуну… Ну от кого блокує Мар’яна? Вона ж представниця «Слуги народу». Ну це ж безумство! Тому, думаю, ви маєте рацію в тому, що насправді це дуже цинічна гра з дискредитації державних інституцій.
— Блокуючи трибуну та президію, ваша політсила вимагала відставки всього уряду у зв’язку зі справою «Мідас». До речі, а скільки підписів нардепів уже вдалося зібрати?
— Уже є 100.
— Це зі 150-ти необхідних?
— Так. До речі, сотий підпис поставив Тищенко.
Думаю, все одно рано чи пізно буде ухвалене рішення про переформатування цієї монобільшості, бо її не існує. Останнє голосування, коли монобільшість дала 226 голосів, стосувалося призначення [голови Служби безпеки України] Василя Малюка. Після цього не було жодного закону — навіть поданого Зеленським, — за який «слуги» дали 226.
2019 року Зеленський розпустив парламент на підставі, як йому здавалося, відсутності коаліції. Так а чого ж сьогодні ніхто на Банковій не вдягне окуляри і не подивиться, що відбувається в парламенті? Давно потрібно сформувати демократичну коаліцію. Якими б у нас не були взаємини всередині парламенту, нас має об’єднати любов до України і відповідальність. І все-таки виходячи з усіх цих викликів треба сформувати коаліцію проукраїнських сил, яка має створити незалежний від Банкової уряд національного порядку. Тому наша боротьба зараз не проти прізвищ, а проти системи і за відновлення суб’єктності парламенту й уряду.
Читайте також: Народний депутат Андрій Осадчук: «Україна занурилась у політичну кризу»
— І насамкінець розмови (хоча це питання зовсім не останнє за важливістю) поговорімо про Держбюджет–2026 із «дірками» у фінансуванні армії. Зокрема в ньому не передбачено підвищення зарплат військовослужбовців. Нардеп Ярослав Железняк зазначав, що навіть без урахування цієї статті видатків у головному фіндокументі не вистачає щонайменше 180 млрд грн на забезпечення військових. Голова бюджетного комітету Роксолана Підласа тим часом пояснила, що потреби війська обов’язково врахують уже під час внесення змін до Держбюджету. Поясніть, будь ласка, коли це може відбутися (з огляду на регламентну процедуру)? І які зміни до Держбюджету підготувала «Євросолідарність»?
— «Європейська солідарність» не належить до тих популістських політичних сил, які написали три аркуші «хотілок» — мовляв, прийміть їх, — розуміючи, що в бюджеті й так величезна «діра», розрив між доходами і видатками.
Ми, навпаки, запропонували іншу підхід. Проаналізували весь проєкт бюджету, поданий урядом, на предмет нецільових видатків і запропонували перерахувати їх на Збройні Сили України. Зокрема 1,5 млрд, передбачені на марафон, 4,5 млрд — зі стратегічних комунікацій, із кешбеку, на який цього року пішло 5 млрд. І ми знайшли таких видатків на 100 млрд грн. Їх вистачить у тому числі на те, щоби підвищити зарплати бодай військовим на передовій. Якщо вже сьогодні ми не можемо підвищити виплати всім, то давайте в першу чергу говорити про тих, хто вже чотири роки в пеклі на лінії зіткнення. Жодна наша поправка не була прийнята.
«Європейська солідарність», як і обіцяла, відразу після підписання бюджету Зеленським подала проєкт змін до нього, в якому ми ще раз пояснили, як оці 100 мільярдів можна перерахувати на ЗСУ.
Як пам’ятаєте, велике обурення викликали додаткові видатки на депутатів (під час ухвалення Держбюджету–2026 народні депутати врахували поправку, якою втричі збільшили фінансування фонду депутатських повноважень — ідеться про майже 200 тис. грн/міс., — Ред.). Знаєте, нам легко про це говорити, бо ми голосували проти. Як у залі засідань, так і в комітеті. Але якщо забрати ці кошти в депутатів, вони все одно залишаться у Верховній Раді. Це як перекладання з лівої кишені до правої. Тому наш професійний підхід полягає в тому, щоб забрати ці кошти з Верховної Ради та перерахувати на Збройні Сили.
До речі, 27 грудня Рада збереться на додаткове засідання (позачергову сесію Верховної Ради, — Ред.), де розглядатимуть у другому читанні законопроєкт про банківську реформу з дерадянізації — перейменування «копійки» на «шаг». Ми пропонуємо, щоб на порядку денному опинився не тільки цей законопроєкт, а й зміни до Держбюджету. Але поки нас не чують.