Дуже важко в сірій масі
Не згубитись сіромасі.
Міжнародний день перекладача святкують 30 вересня, тоді як в Україні — про яку один з персонажів Миколи Куліша дотепно сказав, що вона може опинитися в «стані дядьків і перекладачів» — його точно можна відзначати частіше. Наприклад, 19 грудня, у день народження нашого славетного тлумача Миколи Лукаша.
Одна з ознак геніальності цього перекладача полягає, зокрема, і в тому, що ще за життя про нього почали складати легенди, призвідцем яких нерідко був він сам, адже мав досить таки ексцентричну вдачу. Часто згадують про те, що він у власній квартирі викинув газову плитку з кухні, щоб туди влізло більше книжок. І це правда. І ще те, що він в офіційній заяві запропонував відсидіти замість ув’язненого Івана Дзюби, бо в того ж слабке здоров’я, а Лукашу «особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівновартним і через те більш-менш байдужим». І це теж правда. Втім, крім цих випадків, всі спогади про нього здебільшого крутяться довкола 7 відносно правдивих фактів: у дитинстві його викрали цигани; за місяць вивчів угорську, щоб захистити мадяра на суді; перекладав з 24 мов; усе життя без взаємності кохав одну жінку; полюбляв грати в доміно/шахи/більярд; приструнчив в ресторані чи то афроамериканців, чи то французів; і якось на «общєпанятном» відповів нахабним панянкам, які лізли поза чергою в крамниці. Ці та інші (напів)міфи наведено, скажімо, в двотомнику «Наш Лукаш», упорядкованому Леонідом Череватенком.
Усе життя Лукаш складав невеличкі епіграми, які називав шпигачками (й інколи перекривлячками). На додачу до епіграфа ось ще одна з них, сумно-іронічна:
Усе схиля мене до плачу.
А я — всьому назло — не плачу,
Бо сльози можуть зіпсувати
Моє обличчя мопсувате.
Сам про себе він кепкував, що його переклади створені «із властивою мені геніальністю (ускладненою небезпечним нахилом до надмірної архаїзації та українізації)». Втім, частіше його підхід протиставляють методу Григорія Кочура, про що останній в інтерв’ю Богдану Жолдаку, наведеному в книзі «Під зіркою Лукаша», казав так: «…існують дві можливості перекладати. Є такий перекладач, який перекладеного автора хоче ввести в нашу країну і в наше українське мовне оточення. Тобто, значить, він трошки так українізує дещо, от, шукає аналогії, що в українській мові наближене до мови оригіналу, і так далі. А є інша тенденція — іти із перекладеним автором в його країну, і там, значить, дивитися, що є відмінне від наших мовних традицій, і намагатися те точніше віддати. От, це друга тенденція. Ну, можна сказати, що одної з таких тенденцій дотримувався більше Лукаш, а другої я, але знов-таки — інколи все мішалося, і важко було розпізнати вже, де одне, а де друге, де тенденції Лукаша, а де Кочура. Живе життя воно завжди у схему на вкладається».
І найцінніше якраз читати їхнє листування 1958–1971 років, яке упорядкував Максим Стріха. З нього, зокрема, можна дізнатися про маленькі перекладацькі радості Миколи Лукаша, коли він знайшов 13-й синонім до слова «горизонт»; а ще про те, що у нього все «іде тугим поступом», тоді як у Кочура «пиняво». Загалом же оця любов до слова — неухильна риса справжнього перекладача, і недарма Лукаш зібрав величезну картотеку рідкісних українських слів. Втім, доля частини цього скарбу доволі сумна. Так відомо, що в нього були зібрані матеріали для словника «сороміцької» української лексики («моя матюкологія», казав Лукаш), для якого він, скажімо, відшукав у нашій мові аж 286 синонімів до слова «повія». Та після смерті в квартиру Лукаша заселилася його старша сестра, вчителька української мови, яка спалила «ящичок із матюками», бо «не личить вченій людині цим займатися». До речі, у цьому плані його критикували за те, що він «пересолює» репліки Мефістофеля у своєму перекладі «Фауста», додаючи йому більше просторіччя і вульгаризмів, аніж є в оригіналі. На це він відповідав, що навіть «недосолив» трохи нечисту силу, бо в останній сцені за участі Мефістофеля переклав фразу «гепаються гузном», тоді як бажано було б написати «навсрач», адже в оригіналі слово «ärschlings».
Цікаве й ставлення Миколи Лукаша до росіянізмів, які він активно вживав у своїх перекладах: «Позаяк російська мова — це угрофінський суржик з давньокиєворуською, то не гріх взяти звідти своє назад» і «Наприклад, Ґете застосовує слова франкомовного суржику — то як їх точно перекласти на вкраїнську? Лише за допомогою російського суржику».
Серед його знакових перекладів — «Фауст» Ґете, «Декамерон» Боккаччо, «Пані Боварі» Флобера і «Дон Кіхот» Сервантеса. Зі Сковородою і «Лицарем Сумного Образу» його найчастіше всі і порівнювали, тоді як він сам іронізував: «Гей, Миколо, і охота з себе корчить Дон Кіхота?» — і ще написав отаку шпигачку:
Хто більше, хто менше —
ми всі Дон Кіхоти,
Самі собі творим своїх Дульсіней.
Хоч це нас вганяє
в сердечні сухоти,
Зате піднімає над рівнем свиней.
Та з таким лицарством існувати в СРСР було дуже непросто. Й у багатьох мемуарах є згадки про те, як він виживав 12 років, коли йому заборонили друкуватися: віддані друзі давали йому гроші, нібито повертаючи те, що раніше позичили, а родина Івана Драча намагалася його щодня хоч раз годувати, заманюючи тим, що начебто хотіли показати йому якусь «рідкісну книгу».
Справді після вищезазначеного епізоду із захистом Дзюби жити йому стало геть сутужно. Ще 1973 року Олесь Гончар так написав в Щоденнику: «Київська організація виключила зі Спілки Лукаша. Очевидно, загине»…
«Моцарт українського перекладу» Микола Лукаш дожив до 1988 року.
У вас якийсь паскудний звих,
Що голову морочите:
Я пам’ятник соб воздвиг!
А ви собі — як хочете.