— Хлопче, благаю тебе, тримайся, все буде добре, — чути голос, що пробивається крізь ревіння мотора і свист вітру. Відео з Покровська на своєму смартфоні показує 38-річний Вадим Кошолап, молодший сержант 32-ї Сталевої бригади. Кадри тремтять, камера «скаче», бо пікап на шаленій швидкості несеться розбитими польовими дорогами. У кузові під відкритим небом розгортається драма, де ціна хвилини — людське життя. У кадр потрапляють почорнілі від крові штани, неприродно вивернута нога, затягнуті турнікети й бліде, вкрите пилом обличчя непритомного молодого бійця.
Вадим притримує його голову, щоб хлопця не било об борти машини… Дивитися на це спокійно неможливо. Важко не повторити слідом за Вадимом: «Живи, друже…».
Спілкуємося з Вадимом відразу після дуже динамічного, короткотривалого, але насиченого шаною нагородження бійців командиром бригади. Так відбуваються урочистості в секторі виконання на Покровському напрямку. Молодший сержант тримає відзнаку Головнокомандувача ЗСУ «За збережене життя».
— Вадиме, на відео ситуація виглядає критичною. Що відбувалося в той момент?
— Ми поверталися з позицій у Покровську. Я, водій на позивний «Кабан» і штурман «Толковий». Завозили забезпечення нашим пілотам — БК, продукти, дрони, обладнання. Робота така: залетів, вивантажив, вилетів. Бо там FPV полюють цілодобово. Зворотною дорогою зустріли суміжників зі 155-ї бригади. Вони несли свого пораненого побратима — молодий хлопець, років 25 на вигляд. Наступив на міну: одна нога була відірвана, інша — перебита.
Вони попросили, щоб ми його евакуювали. Звісно, ми забрали його до себе в автомобіль. Почали рух. Хлопець був без свідомості. Турнікети були не затиснуті, довелося дотягувати. Можливо, він сам їх попустив, коли ще був при тямі.
— Він був притомний?
— Спочатку так. Губами ворушив, намагався щось сказати. Але в кузові такий гуркіт, вітер свистить, машину кидає по ямах… Я нахилявся до нього, але нічого не міг розібрати. І знаєте, в той момент мене накрив страх. Не від крові — я її достатньо бачив, я в розвідці служив. Я боявся, що він хоче передати останні слова матері чи дружині, а я їх не почую. Що він помре, а його слова зникнуть разом із ним.
Реагувати довелося швидко. Я розумів, що до стабпункту 15 хвилин, і треба підтримати життя. Робив пораненому закритий масаж серця і штучну вентиляцію легень. Він приходив до тями, але потім знову «вимикався», і так кілька разів у дорозі. І все-таки ми доставили його до стабпункту, де йому вкололи адреналін, і лікарі його врятували.
Читайте також: «Перечекати не вийде — треба битися». Історія бійця, що 22 дні тримав позицію під Покровськом
Узагалі, надавати допомогу самостійно, рятувати життя — це для мене було вперше. Але на Сватівському напрямку в нас був бойовий медик «Кузя», він дуже фахово вмів усе робити. Я бачив, як він надавав допомогу пораненому кулеметнику. До того ж вчив, старанно слухав усе на навчаннях. Але більше, напевно, допомогло те, що я бачив на практиці, як це робиться. Я це запам’ятав і зробив так, як міг.
Коли я дізнався, що хлопець живий, що його доставили у Дніпро, мене просто переповнювала радість.
Бо вбити ворога — це одне, а врятувати життя побратима — значно більш неймовірні почуття.
Через пару днів мені знову довелося рятувати життя. Другий наш випадок був теж стрімкий. На позиції хлопці отруїлися — чи то чадним газом, чи чим, я не скажу точно (ворог застосовував хімічну зброю і на Торецьку, і на Куп’янську). «Відкачали». А чим вони отруїлися, Бог його знає. Які зовнішні ознаки були? Один постраждалий постійно марив, інші неадекватно відповідали по рації. Вже думали, що вони там п’яні якісь. Потім перестали на зв’язок виходити. Коли прийшли подивитися — двоє вже померли, а цього одного почали евакуювати аби врятувати.
Ми вирішили їхати по нього вночі, щоб до ранку не помер. Хоча вночі в нас узагалі ніхто не любить їздити. Вдень, якщо їдеш, ти хоча б бачиш, що навколо відбувається: FPV летить — повистрибували з машини, у кущі заховалися або розстріляли «дрона-ждуна». А вночі нічого не видно. Але забрали його. Він усю дорогу марив, називав не своє ім’я. Ми доставили його в стабпункт, там поправили здоров’я, він залишився живий.
— Ким ви були до великої війни?
— Сам я з Київської області, з Макарівського району. У мене вдома теж були бойові дії. Я там стояв півтора місяця на блокпостах, бомбила авіація. Ми організовували захист свого села, свого району. Не боялися, допомагали військовим, по лісах їх водили. У нас великі соснові ліси під Києвом, я їх досконало знаю, бо моє хобі — гірський велосипед. Ще обожнюю збирати й фотографувати гриби. Ну і, звичайно, рибалка на щуку зі спінінгом — це святе.
До повномасштабної війни я працював на лісопильному підприємстві. Мені ця робота подобається: люблю запах лісу, дерево, дошку. Ну, і знання з топографії в мене, мабуть, із дитинства відмінні — непогано орієнтуюся на картах і в просторі, це згодилося в аеророзвідці.
Читайте також: «Піт артилериста — це збережена кров піхоти». Розмова з мінометником на позиції під Покровськом
Я в 32-й бригаді з перших днів, з 26 січня 2023 року. Пройшов навчання в Білій Церкві, потім Німеччина, полігон — і під Куп’янськ. Там був у піхоті, в розвідці. Після першого відведення попросився в пілоти — знайомий забрав мене. Почав пілотувати, працював на Mavic 3 Enterprise, літав вночі. Мені це подобалось. Зараз я вже не пілотую, здебільшого перебуваю в управлінні роти: готую хлопців, треную нових пілотів. Трошки скучаю за польотами.
Думаю, мене забрали з пілотів, тому що я відповідальна людина. Дуже переживаю за виконання поставленої задачі, можу не спати, якщо підводжу людей. Стараюся з хлопцями розмовляти не як командир, а по душах. Я не військова людина — хоча часом можу і нагримати, тим паче що дуже не люблю алкоголь, сам не п’ю. Намагаюся наводити порядок, піклуватися про хлопців, цікавитися їхнім життям — сімейним, особистим.
Але воєнний досвід у мене був і раніше — у 2016-му я захищав Маріуполь. Люблю і добре розбираюся у зброї. Мабуть, це в мене від діда.
— Розкажіть про нього.
— Він ветеран Другої світової. Воював з першого дня німецького вторгнення до 16 квітня 1945-го. Був поранений під час штурму Берліна, став інвалідом війни.
Коли він помер, мені було вісім років, але я добре його пам’ятаю. Він дозволяв мені гратися своїми медалями. Не любив хвалитися, але коли випивав кухоль пива, міг щось розказати. Кажуть, я на нього дуже схожий — і зовні, і характером. Він, до речі, не зламався після війни, працював головним бухгалтером на меблевій фабриці. Сподіваюся, й наші хлопці, які втратили кінцівки, знайдуть себе у мирному житті, не будуть жити війною.
— Що вас мотивує?
— Мої дівчата. Доньці Владиславі зараз 15. На початку вторгнення вони з дружиною виїхали до Німеччини. Я місця собі не знаходив — думав, може, востаннє їх бачив, коли прощався. Але влітку вони повернулися. Не змогли там. Чужа земля, чужі люди. Своя земля лікує, як би тут важко не було.
І коли вони повернулися, я зрозумів: я маю бути тут, у ЗСУ. Щоб їм більше ніколи не довелося тікати, щоб вони не здригалися від вибухів у своєму домі. Це моя головна мотивація — тримати ворога подалі від моїх дівчат.
— Що на війні найстрашніше?
— Не загинути, а чекати смерті. Коли ти сидиш у бліндажі, тебе криють кілька годин, і ти розумієш, що наступний снаряд може влучити в тебе. Оці пів години чи години очікування — найважчі. Якщо прилетить, коли спиш — раптова смерть, нічого страшного. А от чекати важко. Але страх — це запобіжник, він береже життя на 100 %. Контролюєш себе.
— До речі про дисципліну і відповідальність. Як ставитесь до тих, хто зараз ховається від мобілізації?
— Жорстко. Держава тебе вчила 11 років безкоштовно? Вчила. Дала паспорт, з яким ти міг їздити світом? Дала. А коли настав час віддати борг, ти кажеш: «Держава мені нічого не дала»?
Якщо ти відмовляєшся захищати свій дім, ти не маєш права на привілеї громадянина. Не маєш права на черги на житло, на кредитування, на соціальний захист. Хочеш жити в цій країні — будь її частиною і в біді, і в радості. А не тільки коли тобі щось треба.
— Про що мрієте після перемоги?
— Про подорожі. Я, крім Німеччини на навчаннях, ніде не був. Хочу в круїз. Одеса, Середземне море, Італія, Іспанія… Хочу побачити Акрополь в Афінах, єгипетські піраміди. Я ж люблю історію. Хочу побачити світ, який ми зараз захищаємо від варварів. Бо росіяни — це варвари, у них немає своєї волі, вони люблять царя і кріпку руку. А ми любимо волю. Ми можемо обрати гетьмана, а через місяць його зняти, якщо не впорається. У цьому наша сила і наша відмінність. Тому ми переможемо.
P. S.
Вже після запису інтерв’ю ми зв’язалися з військовослужбовцями зі 155-ї бригади. Той хлопець, якого Вадим «качав» у кузові пікапа, зараз проходить лікування в Одесі. Так, ампутації були неминучі, але лікарям вдалося зберегти одну ногу. Він житиме. І, можливо, колись вони зустрінуться — врятований і рятівник. І тоді Вадим нарешті почує те, що хлопець намагався сказати йому самими губами посеред донбаського степу.