Соціальними мережами прокотилася чергова хвиля інформаційного шуму через призначення Міністерством культури нової директорки Київського державного художнього ліцею імені Тараса Шевченка. Я б мабуть не звернув уваги на цю інформацію, якби не прізвище новопризначеної директорки — Алевтина Кахідзе. Я знаю Алевтину «все життя», тобто відтоді, як вона робила перші кроки як художниця, хоча була тоді ще студенткою Академії.
У той час я був директором Центру сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії і куратором проєкту «Живопис» Сільваші/Тарасевич (2001 рік), коли Алевтина з’явилась у ЦСМ і на моєму радарі. Пізніше було ще багато зустрічей, проєктів і близької приязні, що триває донині попри те, що нас розділяє океан. Я можу без застережень сказати, що ціную Алевтину як художницю і як людину.
Моєю першою реакцією на цю новину було здивування, потім спроба зрозуміти, що відбулося і за яких обставин. Мені знадобилося трохи часу, щоб покопирсатися в інтернеті і зрозуміти контекст цієї події, урешті-решт настав час це відрефлексувати. Спочатку я хотів про це написати, потім дійшов висновку, що я, може, не та людина, яка має оцінювати цю подію і її можливі наслідки. Зрештою я вирішив, що найкращий сценарій — це розповісти свою власну історію.
Отже, п’ятдесят років тому я закінчив Державний ліцей пластичних мистецтв імені Ципріана Каміля Норвіда в Любліні. Тоді це була одна з найкращих у Польщі середніх мистецьких шкіл із дуже високим відсотком випускників, які продовжували навчання у вищих мистецьких школах, зокрема у двох Академіях образотворчого мистецтва (Краків і Варшава). Ліцей був п’ятирічною фаховою школою, в яку приймали на основі конкурсу папок із роботами обдарованих випускників восьмирічних базових шкіл. Навчання починалось із 9 класу загальноосвітньої системи і 1 класу мистецької школи, а закінчувалось на 13 класі загальноосвітньої і 5 — мистецької. Після завершення навчання і складання випускних іспитів ми отримували, залежно від напрямку навчання, професійне звання «технік мистецьких виставок» чи «технік дрібних прикладних форм», що давало нам можливість одразу знайти роботу відповідно до освіти. Однак більшість випускників школи, до 80%, продовжувала навчання в університетах (від мистецтвознавства до математики) і в Академіях образотворчих мистецтв.
Закінчивши школу, я отримав професійне звання техніка мистецьких виставок і одразу вступив на факультет живопису Академії образотворчих мистецтв у Варшаві, яку закінчив зі ступенем магістра мистецтв за спеціальністю «живопис, графіка і художня освіта».
Як я зазначив раніше, Державний ліцей пластичних мистецтв був передовсім фаховою школою, що готувала до роботи за фахом «пластика». Окрім усіх загальноосвітніх предметів, як у кожному ліцеї, нас учили ще й фахових предметів (дизайн, леттеринг, промислова графіка, кераміка) і мистецьких предметів (рисунок, живопис, скульптура, композиція).
Як говорив один із моїх викладачів, «пластик ти завжди, а художником буваєш». Школа знаходилась у кількох історичних кам’яницях у мальовничому Старому Місті в центрі Любліна. Це була дуже невелика школа з одним класом на рік із кожної спеціальності. Разом нас було приблизно 180-200 учнів, класи не були більшими за 20 людей. В організаційній системі міської освіти школа підлягала відділу культури Міської адміністрації, тоді як загальноосвітні школи підлягали відділу освіти.
Державний ліцей пластичних мистецтв імені Ципріана Каміля Норвіда в Любліні.
Серед педагогічного складу було повно викладачів-«оригіналів», частина яких працювала на не повну ставку, бо вони любили характер і творчу атмосферу цієї школи. У роки, коли я навчався в ДЛПМ, директоркою була вчителька польської мови й літератури, дуже інтелігентна особа, чудово організована й вимоглива до учнів і вчителів. Заступником директора був зазвичай художник чи мистецтвознавець, який відповідав за пластичну програму. Легендарні вчителі працювали у школі багато років. Перший директор навчав скульптури. Він навчався в Академії в Варшаві і належав до прихильників міжвоєнного модернізму, тож намагався нам прищепити принципи й норми цієї естетики.
Його тогочасна заступниця працювала до останнього, маючи вже добряче за сімдесят, вона була чудовою мистецтвознавицею. Більшість того, що вона нам показувала й розповідала, вона знала з власного досвіду, коли ще будучи студенткою, до Другої світової війни, могла подорожувати світом і відвідувати найбільші й найзнаковіші музеї. Враховуючи те, що в часи «реального соціалізму» ми не могли вільно подорожувати, її знання з перших рук було безцінним і його вистачило мені на багато років. Формальне навчання в Академії небагато додало до того, що я виніс із ліцею, бо тоді важливішою була самоосвіта, яка заповнювала пробіли в недосконалій академічній програмі. Художники, які навчали нас у школі мистецьких предметів, були переважно тридцяти- і сорокарічними, тобто «продуктами» повоєнних академій образотворчих мистецтв, у яких із середини 1950-х років домінував так званий «колоризм», польська версія пост-постімпресіонізму, який продовжували професори, учні легендарних творців переважно так званої паризької школи. Це був тогочасний «академізм», який із часом підлягав модифікації, бо кожна академія — це форма іншого, нового й найновішого «академізму».
П’ять років, проведених у Державному ліцеї пластичних мистецтв, були для мене мабуть найважливішим періодом формування моєї особистості як потенційного художника й молодої творчої людини, відкритої до всього нового й незвіданого. Як виявилось після закінчення ліцею, я був ідеально підготовлений до навчання в Академії образотворчих мистецтв, де моїми викладачами були видатні художники, з якими я міг вести діалог на шляху до віднайдення свого власного «я». Але в Академії важливішим був контакт із моїми однолітками, які так само, як я, шукали свою власну художню мову.
Повертаючись до події, яка «шокувала» мистецьке й навколомистецьке середовище Києва, я можу сказати тільки те, що довіряю здатності Алевтини знаходити спільну мову із середовищем Київського державного художнього ліцею імені Тараса Шевченка, учителями й учнями. Було б чудово, якби через 50 років вони могли так, як я, згадувати роки, проведені у школі, як творчі, сповнені надії і оптимізму, а про свою директорку говорили із приязною симпатією.
Ну, й пам’ятаймо, що «академізм» — це лише слово, яке кожне покоління наповнює своїм власним змістом і сенсом. А про мистецтво не треба турбуватися, воно завжди так чи інакше дасть собі раду.