Історія відновлення кожного героя — це не один причал, а кілька гаваней. Тих, що повертають до себе, надихають на дії, наповнюють любов’ю, допомагають гоїти рани — фізичні та душевні. Кожна з них тримає і веде далі. У цьому тексті — сім гаваней ветерана російсько-української війни, інструктора Військово-Морських Сил Олега Бучка. З 19-річного віку Олег служить у Збройних Силах, брав участь у боях на Херсонщині та під Вугледаром. Нині він продовжує шлях реабілітації у протезувальному центрі Superhumans — місці, далекому від рідної Херсонщини, але вже близькому його серцю.
Гавань 1. «Ніжний Захід». Superhumans
14 листопада, 16:00, 2025 рік. Починає сутеніти. Входжу у хол Superhumans — там спокійно, як зазвичай буває у післяобідній час у неділю. Тишу перериває вітання чоловіка з ясними блакитними очима — це супер Олег (супер — ласкава назва для пацієнтів Superhumans, — Ред.). На ньому чорний фліс-мерч від Superhumans, шорти м’якого тілесного кольору і спортивні кросівки. Поруч акуратно лежать милиці: отже, Олег досі очікує на виготовлення протезу.
Неділя — день відпочинку, «лайту». Час для спілкування з друзями, з якими не говорив протягом тижня. Ще це час для фільмів і серіалів — Олегові дуже сподобався «Франкенштейн» від Netflix.
У Superhumans він потрапив у вересні цього року. Протягом двох років лікарі намагались урятувати його ногу, але таки довелось ампутувати. Влітку Олег досліджував протезувальні центри в Україні — хотілося потрапити в один із найкращих. Від побратимів, які уже запротезувались, почув про Superhumans, який і став його alma mater.
Олег родом із Херсонської області, Бориславського району, що поблизу Нової Каховки.
Після поранення «мешкає всюди» — Вінницька, Одеська, Миколаївська область. Зараз Львівська. Постійно «на сумках».
Питаю, яке з-поміж усіх цих місць припало до душі найдужче. Каже, найбільше подобається все-таки «тут», у Винниках, у Superhumans.
— У нас на Півдні всі звикли до цього. До поранених, до ампутованих, це як конвеєр. А тут відчуваєш душевний спокій, і люди зовсім інші. Захід України завжди здавався мені більш душевним. Таким ніжним. Це стосується всіх людей — як побратимів, так і працівників Superhumans. Навіть ідучи в магазин, також відчуваєш це.
У залі стає трохи гамірніше. Починають збиратися різні пацієнти — зараз час для спілкування з рідними, для читання книг, гри в шахи, а ще для перегляду серіалів на великому екрані. Реабілітаційний центр — історія не лише про протези, заняття з фізичним терапевтом, перебування в палаті. Це історія відновлення через спілкування з людьми, які стають рідними в новому просторі.
— У нас є негласне правило між побратимами — десь ми можемо підколоти, але насамперед мотивуємо одне одного, штовхаємо вперед. Наприклад, у мене ампутація лівої нижньої кінцівки, але друга нога в мене є. Є побратим, в якого немає двох нижніх кінцівок. Він робить таку роботу над собою, що ти дивишся і мотивуєшся. Рухаєшся вперед. Ми підтримуємо один одного, але ми це не кажемо напряму.
Найзатишніше місце у протезувальному центрі — палата. Тут побратими, з якими зблизились найбільше. Цілий день у русі, але о п’ятій годині незмінне місце зустрічі — палата, де точаться розмови з тими, хто розуміє тебе найкраще. Олег каже, що навіть найбільш пригніченому пораненому тут не дадуть сумувати. Побратими по палаті будуть смикати його, залучати до справ, кликати на каву. «Друже, давай».
У палаті Олега також є ветеран із Тернопільщини, з яким вони заприятелювали. У нього така сама ампутація, як і в Олега (вищеколінна), але на правій нозі.
— На заняттях кажу йому: «Діду, що сидиш? Бачиш, як я ходжу? Давай-давай-давай». Це наше негласне правило. Всі про нього знають, але ми про нього не говоримо.
Гавань 2. Кринки, поранення
2023 рік, жовтень. «Операція Кринки». 30-й корпус морської піхоти бере участь у форсуванні Дніпра на лівобережжі Херсонщини, щоб зайняти й розширити плацдарм на лівому березі. Бойове поранення Олег отримав під час евакуації поранених побратимів через водні переправи — треба було довезти їх до медичних закладів. Разом із побратимами він потрапив під артилерійський обстріл.
— Це було 23.10.2023. Пам’ятна дата, закарбувалась.
Херсонський госпіталь – Олег після поранення
Опісля — вже два роки лікування, гоєння ран від осколків, спроби врятувати ногу і зрештою рішення лікарів її ампутувати. Уся ліва кінцівка Олега була перебита — не було колінного суглоба, зламані мала й великі гомілкові кістки. Тоді — протезування.
Найбільше часу після травми Олег провів в Одесі — вісім довгих місяців без виписки. Заживали важкі рани, що були ушкоджені осколками й довго гоїлися. Потім знову реабілітація — цього разу у Вінниці, коли ногу вже ампутували. Наразі фінальна гавань у Superhumans. «Скромна, але дуже насичена дорога», — всміхається.
Гавань 3. Південь, романтика ВМС, служба
Олег служив у навчальному центрі ВМС. Сім років пропрацював інструктором з базової військової та фахової підготовки.
Про те, чому він обрав такий шлях, промовисто свідчить його коріння.
Інструктор військової підготовки у ВМС (Миколаїв), Олег – крайній праворуч
У Херсоні чимало морехідних училищ. До моря Олега завжди тягнуло. Він вступає в академію Ходаковського і вивчається на суднового електромеханіка. Коли проходить строкову військову службу, вже прагне працювати у ВМС. Уявляє, що в майбутньому зможе ходити на кораблі.
Через пів року служба по-справжньому припадає Олегові до серця. Є статути, порядок, визначеність. У той час уже тривала війна на Сході. Це також мотивує Олега долучитися до Збройних Сил. Побратими, що проходили строкову службу разом з ним, також доєдналися до ЗСУ.
— Я хрестив двох доньок своїх побратимів, у яких іще й побував свідком на весіллях. Стільки часу проводили разом з ними на відпочинку! Багато пережили. Вони мені стали наче сімʼя за весь цей час.
З часом служба стала звичайною рутиною. «Я це люблю, я це вмію, я сюди хочу». На початку, ділиться Олег, у службі також було багато романтики.
— Військова служба, гарна форма, парадка, фуражка. А в нас така гарна парадка була: білі сорочки, золотисті погони. День Військово-Морських Сил. Ми гарно йдемо містом Миколаїв під мелодію барабанів. Така романтика.
Різниця між службою і роботою розмивається. Це вже стає частиною тебе. У будь-якій військовій частині, де Олег перетинався з колегами з ВМС, — усюди знайомі обличчя. «Наче одна велика сім’я».
Гавань 4. Шукати розраду
Часом ветерани кажуть, що шлях реабілітації може бути складним, а бува, що й спустошливим. Не завжди просто дати раду. Питаю, як позбутись цієї апатії.
— Важливо усвідомлювати, що вже не будеш функціонувати так, як до поранення. Що раніше це усвідомиш, то краще можна пристосуватись до майбутніх реалій. Я розумію, що бігати вже не буду. А я це дуже любив. Після служби любив вийти на вулицю в Миколаєві і бігати 10 км увечері — просто вмикав музику в навушниках і бігав. Коли це усвідомлення приходить, стає легше його переживати.
Друге дихання Олега під час шляху реабілітації — підтримка рідних і близьких, що завжди поруч. І завжди вірять.
— Не хочеться знецінити підтримку близьких, впасти в печаль, нічого не робити. Ким я тоді буду? Я повинен рости. Іншого виходу немає. Треба або рости над собою, або впасти. Тут треба пітніти. Треба бігати, треба старатись, щось робити. Зараз це тяжко, але потім стане легше. Важко було вчитися їздити на авто, але потім це стає звичним. Усе іде своєю дорогою.
Але не менш важливою була Олегова особиста віра — у зростання, у свої сили і можливості.
— Мені байдуже, що я йду на милицях, а навколо мене люди чи я стою в черзі. Це зовсім не впливає. Адже я знаю, що стану на протез і все буде гуд. І це мотивація, мені легше це переживати. Приймати себе — це вже 70 % адаптації.
Аби не опускати рук, варто завжди шукати заняття. Олег згадує, що у період строкової служби чув вислів «солдат, якому нічим зайнятись, схильний до дурниць». Це правило працює й досі. Питаю, яка зайнятість стала важливою для супера під час реабілітації.
— Знаєте, прогулянка. Просто пройтися, щоб не валятися. Люблю піти до машини, хоч уже триста разів там був — пилососив. Я знову дістану пилосос і знову це зроблю. Якесь заняття завжди знаходжу.
Прогулянки і поїздки на авто — Олегів спосіб відволіктися. Машину придбав після поранення, ще до ампутації. Уже за кілька днів до виписки почав шукати авто. Встиг навіть замінити одне на інше. Крім того, кермування з протезом (чи без) — нині не перешкода для Олега.
Гавань 5. «На війні також є прогрес»
Коли розмовляємо про їзду з протезом, супер згадує про шлях інших хлопців, що зуміли адаптуватись до водіння після травми. Рух став можливим завдяки різним винахідливим способам.
— Мені подобається, як хлопці адаптуються під механіку. З ампутацією, точнісінько такою, як у мене. Беруть палицю від швабри, прив’язують до ноги і просто так тренуються. Палка натискає на зчеплення — і ось так їздять. Люди їздять без ніг. З однією ногою не їздити — це прям капець треба відмовку знайти.
Ще одна історія адаптації — шлях Олегового знайомого, моряка, якого Олег зустрів в Одесі. У нього ампутації двох рук — нижче і вище ліктя, і двох ніг — нижче і вище коліна. Перша думка Олега, коли побачив, як той виходить з авто: а як це він кермує? Але все дуже просто. Він перемикає коробку в режим «драйв», одну руку (біонічну) — кладе на кермо. Біонічна рука-протез затискає кермо — і він їде.
— Війна — це також шлях до прогресу, вдосконалення. І це один із них. Свідчення того, що навіть із такими травмами люди можуть самостійно переміщуватись.
Інноваційність — навіть у підході до пацієнтів з різними історіями ампутацій. За кордоном, каже Олег, із його пораненням йому одразу радили б ампутувати ногу. Лікарі в Україні натомість «вкладаються в цю кінцівку», намагаються врятувати її і знайти нові методи лікування.
У Superhumans також завжди дають надію, навіть коли є сумніви. Велика гомілкова кістка після поранення зрослась трохи «кривенько». Олег непокоївся, наскільки травма дозволятиме йому ходити. Але первинна консультація у центрі дала впевненість, що з цим переломом можна стати на ноги. Зараз Олег очікує на постійний протез.
Прогрес — це також про зміну сприйняття. Зокрема, сприйняття ветеранів з інвалідністю у соціумі. Питаю, як Олег долає бар’єр у спілкуванні з цивільними. Супер ілюструє це прикладом спілкування з племінником Данею після поранення. Все формується через виховання.
— Коли мій племінник побачив мене після поранення вперше, у нього не було якоїсь бурхливої реакції. Подивився — і так награно втрачає свідомість. Каже, просто не звик, що у дяді немає ноги. Кажу: «Даня, тепер звикай, потім у мене буде металева». А тоді малий захотів подарувати капібару — уже бачив, що капібари часто чіпляють до протезів. Він уже розуміє, що його дядя тепер такий, зараз ходить так. Це — частина його виховання.
Не менш важливо звикати до себе нового. Олегові відгукується думка, що коли починаєш по-справжньому приймати себе, стає байдуже на думку оточення — позитивну чи негативну. Велика роль у подоланні стигми відводиться самим пораненим, каже він. Якщо вважаєш себе «красавчиком», ти цим «красавчиком» залишаєшся і без ноги.
— Я падав перед людьми, йдучи на милицях. Був слизький тротуар. Але раз-два — уже встав, усе чотко. Тепер ітиму акуратненько. Те, як я сприймаю ці ситуації, — моя відповідальність. Нікому не зіпсувати мій настрій. Не похитнути мою впевненість.
Гавань 6. Морська піхота. Любов
Олег прослужив у навчальному центрі ВМС сім років. Мав кілька відряджень до морської піхоти, 406-ї артилерійської бригади. Але кінцевою точкою служби символічно стала 38-а бригада морської піхоти.
Тут він зустрів свою дружину — також військовослужбовицю. Олег був її інструктором у навчальному центрі. «Іскра, буря, любов». Так усе й закрутилося.
— Вона пішла до лав 38-ї бригади, і я пішов за нею.
Олег після поранення поруч з дружиною
Є два способи опинитись в іншій частині — перевестись на вищу посаду чи заручитись. Одружені пари можуть перебувати в одному гарнізоні.
— А ми ж неодружені! А я закоханий. Хочу до неї. Давай шуршати і думати. Потім кажу їй: «Дорога, давай розпишемось». І вона у відповідь: «Ну-у, це радикально! (з піднесеністю і театральністю)».
Березень, 2022 рік. Олег приїжджає у Миколаїв, РАЦС. Питає: чи можна розписатись онлайн? Пояснює, що дружина зараз у Донецькій області, а він у Миколаєві, але треба розписатись негайно. «В принципі, можна!» — чує у відповідь. Знаходить двох свідків — побратимів, у яких також був свідком на весіллі. «Вирішили віддати борг», — усміхається. Олег набирає наречену, питає, чи вона готова. Нарешті розписуються.
У той сам день Олег отримує свідоцтво про шлюб, пише рапорт і переводиться у бригаду, де його чекатиме дружина. Через два тижні його перевели. Він залишався у 38-ій бригаді аж до самого поранення.
Гавань 7. Гітара, що завжди поруч. Мрія, що зігріває
Поруч із любов’ю є ще одна опора і душевна розрада, яка тримає, повертає до себе і дає відчуття спокою — гра на гітарі. Олег розповідає, що вдома з молодшим братом Женею ділить аж п’ять гітар. Удома (зараз дім — на півдні Вінницької області, де мешкає дружина, яка тимчасово не служить і допомагає чоловікові) завжди повинна лежати настроєна, чиста, з заміненими струнами. Олег каже, що дім — це там, де лежить гітара й інші цінні речі.
— Раніше я дарував дружині пісні на гітарі. Якісь пару слів на дві хвилини, звичайні акорди. А в неї — сльози радості (імітує плач, — Авт.) Навіть мама дружини каже: «Доця, я дуже рада за тебе». Пісня зворушила і маму.
Ще Олег любив грати армійські пісні. Коли сподобалась якась мелодія — сідав і підбирав акорди: це мов окремий виклик — вийде чи ні. Коли боляче здирались подушечки пальців від струн, дуже пекло. Але то був приємний біль — біль, коли ти навчаєшся. І в голові думка: «Якщо навчився грати молодший брат, чому я не навчусь?».
Те саме з протезуванням.
— Якщо хлопець може ходити на протезі з такою самою ампутацією, як у мене, чи й гіршою, — то як не навчитись? Ми не гірші, ніж інші люди. Просто не знаємо своїх можливостей, поки не спробуємо.
Коли усвідомлюєш, що можеш більше, ніж здається, з’являється сміливість і мріяти. Мрія Олега нині — це будиночок біля річки, «причальчик», де спокійно. Не в місті, але поруч. Як-от Винники біля Львова. Вдома має бути місце для мініоранжереї біля городу — дружина любить квіти. А ще альтанки, де можна пограти на гітарі. Олегова гавань.
Текст написано в рамках магістерського проєкту «Друге дихання: цикл матеріалів про посттравматичне зростання» Школи журналістики і комунікацій УКУ