З 2022 року Україна «катається на американських гірках» — від чергової «зради» до чергової «перемоги» і до нової «зради». Відносини Києва та Вашингтона настільки ж стабільні, наскільки й непередбачувані. Тож спробуємо розібратися у карколомних поворотах сюжету двосторонніх відносин столиць, які, хоч і по-різному, формують новий світовий порядок.
Погляд з Києва
З 2021 року у Вашингтоні сформувалася думка, що в разі початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну війна за тижні перетвориться на партизанську. А тому насичувати Україну високотехнологічною зброєю заздалегідь — тільки віддавати технології. Тож розрахунок був на допомогу владі в екзилі та партизанам на окупованих територіях України.
Коли у 2022 році стало зрозуміло, що Київ встояв, а ЗСУ навіть відбили частину захоплених територій, постало питання, що можна давати Україні для захисту, щоб не спровокувати ядерної війни. Термін «ескалація» став синонімом слова «ні», що було першою відповіддю на багато запитів із боку України, а також евфемізмом страху — як перед ядерним шантажем, так і перед дестабілізацією в Росії з можливим неконтрольованим розповсюдженням ядерної зброї.
Крім того, незважаючи на історію Холодної війни та квазіпартнерських стосунків із Москвою після 1991 року, збереження контролю Москви над територіями і народами, з якими раніше не доводилося мати справи на офіційному рівні, вважається в Вашингтоні меншим злом. Взагалі, у середовищі діп стейту хорошим вважається день, коли на вечір ситуація така сама, як була на ранок.
Вашингтон сам для себе окреслив низку червоних ліній, які українці «з боями» проривали. Перш за все завдяки вдалому транслюванню меседжу, що українська армія — не слабке пострадянське утворення, перенасичене добровольцями, які ще вчора були цивільними, а професійна мотивована сила, здатна швидко навчатися навіть на надскладних системах. Більше того, українці здатні інноваційно її використовувати та пропонувати власні розробки.
Але у перемогу України все ж ніхто не вірив. Наратив про те, що велику ядерну країну неможливо перемогти, досі діє як чари. У 2023 році, коли під час передвиборчої гонки президента Байдена почали критикувати за відсутність бачення стратегії щодо України, а також з огляду на американський запит на допомогу переможцям, Київ сформував план перемоги, який радше був частиною когнітивної війни, аніж чимось реальним. Контрнаступ провалився, частково через брак зброї від партнерів, а MAGA «взяли в заручники» пакет допомоги Україні через міжпартійну боротьбу за Овальний кабінет.
Тим не менш, українці продовжували спиратися на наратив про двопартійну підтримку України, але відносини з Демократичною партією складалися явно краще. Візит президента Зеленського на завод у «синьому» штаті Пенсильванія роздмухали до політичного багаття навколо втручання у вибори в США. Втім, це була звичайна робоча поїздка на виробництво необхідної нам зброї, що слідувала за візитом у червоний штат. Цікаво, що частина республіканців, яка підтримувала виділення допомоги Україні, звинувачувала Байдена в нерішучості, заперечуючи цим позицію крайнього крила однопартійців.
Але суперечити передвиборчим наративам президента Трампа, який обіцяв поставити Америку на перше місце і завершити війну за 24 години чи йти проти партії, на той час видавалося рішенням непопулярним. В Україні та українській діаспорі ширилося майже релігійне переконання, буцімто президент Трамп таки завершить війну. Але конкретні умови ніколи не озвучувалися, тож тут усі вірили в що хотіли. Людство ніколи не зречеться магічного мислення, яке затуманює уми як тих, хто ухвалює рішення, так і тих, хто їх обирає. Хоча значна частина республіканців у Конгресі досі підтримує Україну, але більшою мірою морально.
Паралельно Україну звинувачують у небажанні завершувати війну і домовлятися з РФ. У відповідь ми організували саміт миру і почали пояснювати, що найкоротший шлях до миру — більше зброї.
У 2024-му завершується панування демократів у Білому домі, а з ним і передача Україні зброї за безкоштовними програмами, як-то президентське право на вилучення озброєння зі складів США, а також риторика про непохитну ціннісно зумовлену допомогу. Сполучені Штати заходять на нове коло намагань домовитися з Москвою, причому за спиною та за рахунок України.
Стає важче приховувати персональну неприязнь двох президентів навіть за залишками дипломатичних протоколів. Епічна скандальна зустріч у Білому домі навіть тимчасово навернула симпатії публіки до президента Зеленського.
Але мова цінностей фактично зникла з дискусії — говоримо переважно про вигоди. Це ще більше ускладнює ситуацію, адже Росія має більші ресурси. Попри це, Україні вдалося виграти принципову битву за зміну неоколоніального варіанту договору про корисні копалини — зокрема завдяки конструктивній позиції американських юристів. Президент Трамп у цьому процесі намагався продемонструвати силу й здатність укладати вигідні для США угоди, хоча в цьому випадку строки отримання реальних вигод залишаються незрозумілими.
І в той момент, коли здавалося, що відносини з американською адміністрацією трохи підрихтовано, відбувається зустріч Путіна і Трампа на Алясці. Шок-контент, але ЗСУ тримають фронт. Зрада! Майже одразу Путін летить у Пекін. Американський президент звинувачує лідерів, які зібрались на іншому кінці світу, у змові проти США. Перемога!
Україна намагається використати момент, щоб іще раз наголосити на небажанні Росії домовлятися з Україною та Заходом. Знову виринають розмови про законопроєкт Ліндсі Грема, але всі розуміють, що навіть у разі голосування, яке навряд чи відбудеться, шансів на його імплементацію ще менше.
Якщо раніше непередбачувані кульбіти президента Трампа пом’якшувалися розмовами про геніальний задум, якого поки що ніхто не розуміє, то пізніше постало питання, чи розуміє свій задум сам президент. Занадто вже хаотична й опортуністична поведінка навіть для наративу про створення невизначеності та заплутування й вимотування опонента.
Насправді, якщо щось ходить, плаває і крякає як качка, то це вона і є. Україні й Європі вже не стає сил підтримувати завісу ілюзій.
Хоча у Вашингтоні завжди паралельно існували десятки різних думок щодо одного й того самого питання. Це був органічний політичний процес — інколи театральний, інколи цинічний, — але те, що відбувається зараз, нагадує чергову внутрішню кризу самовизначення. Чи хоче Америка залишатися лідером демократичного світу? Чи демократія все ще є цінністю? Чи змінив цей термін своє значення? Чи захищатиме США своїх партнерів — усіх чи тільки слухняних і тих, хто ділиться ресурсами? На цьому тлі наратив про те, що США ніколи не здадуть Україну та Європу, вже не сприймається як об’єктивний аналіз.
Поки вулиці Вашингтона та інших міст патрулює національна гвардія — а це рішення було сприйняте ліберальною частиною суспільства як наступ на свободи і намагання сконцентрувати владу через демонстрацію сили, — відбуваються масові акції протесту «без короля» (та без помітних результатів). При цьому кілька сенаторів, у минулому силовиків, нагадують армії про право не виконувати злочинні накази. А президент Трамп у постах уже назвав їх зрадниками й навіть запропонував повісити.
З квітня 2025 року Україна не отримує нічого від США безкоштовно — тільки продажі. А ось допомога Європи вже перевищила допомогу США з 2022 року на понад 60 мільярдів євро. Якщо прийняти факт, що США нікому нічого не винні й можуть робити зі своїми ресурсами і долею своє країни що забажають, то нам варто подякувати за все й далі робити своє.
Але проблема в тому, що США не переходять у повний ізоляціонізм, а активно намагаються впливати на долю України. Нова Національна стратегія США — це фактична самодискредитація глобального масштабу й удар по власній репутації, який може призвести насамперед до втрати довіри. Йдеться також про те, що для досягнення своїх цілей Вашингтон готовий домовлятися з державами, які претендують на сфери впливу. І саме тут інтереси України та США кардинально розходяться.
США бачить власним вирішальним інтересом досягнення «якнайшвидшого припинення бойових дій в Україні, щоб стабілізувати європейські економіки, запобігти ненавмисній ескалації чи розширенню війни, а також відновити стратегічну стабільність із Росією; крім того, це дозволить розпочати післявоєнну відбудову України, необхідну для її виживання як життєздатної держави». Мета благородна, якщо не брати до уваги нереалістичний перехід до передбачуваних відносин з РФ. Але диявол, як завжди, криється в деталях.
На думку авторів, хоча переважна більшість європейців прагне миру, це прагнення не відображається в політиці, «оскільки окремі уряди підривають демократичні процеси й залишають свої країни у стані політичної кризи», водночас посилюючи залежність від Китаю. Адміністрація Трампа бачить себе в конфлікті з європейськими посадовцями, які «мають нереалістичні очікування щодо війни й очолюють нестабільні уряди меншості, що нерідко порушують базові демократичні принципи й придушують опозицію».
Фактично, США разом з РФ підтримуватимуть популістів, крайніх правих і крайніх лівих, щоб перетворити ЄС на мікс роз’єднаних держав, які обиратимуть між двома полюсами та стануть поступливішими. Стратегія прямо каже про «формування опору нинішній траєкторії Європи всередині європейських націй».
Крім того, Вашингтон виступає за «запобігання перетворенню НАТО на постійно розширюваний альянс». Україна завершить свій незворотній шлях до членства в той самий момент, коли США фактично вийдуть з Альянсу. Більше того, «управління європейсько-російськими відносинами вимагатиме значної участі Сполучених Штатів у дипломатії», щоб знизити ризики конфлікту між Росією та європейськими державами.
Наразі основний наратив серед адептів MAGA такий: Україна не входить до кола національних інтересів США, через неї Третя світова не почнеться, а надмірний зовнішній борг, нагадування про який можна знайти на кожній автобусній зупинці, не дозволяє розкидатися грошима на війну без кінця. Загалом перерва у бойових діях сама собою влаштувала би Вашингтон, який не збирається давати нам дієві гарантії безпеки, гарантувати економічну підтримку на реконструкцію чи пояснювати Москві, що Україна — зона інтересів США.
Чи зміниться ця позиція зі зміною президента? Риторика — можливо, але загальна тенденція окреслена не забаганками Трампа, а реальним скороченням можливостей утримувати статус єдиного світового гегемона. Україні треба навчитися не розповідати собі самозаспокійливі казки, а реалістично оцінювати свою цінність або користь для тих чи інших партнерів.
Однак є й хороші новини. Нещодавно Комітет з правил Палати представників оприлюднив свою версію закону про національну оборону на 2026 фінансовий рік (NDAA–2026), де передбачається 400 мільйонів доларів. Це Ініціатива зі сприяння безпеці України (USAI) на 2026–2027 роки, план використання невикористаних USAI-коштів для посилення обороноздатності України та координації в межах ініціативи PURL, а також продовження мандату Координатора з питань відповідальності за російські злочини до 31 грудня 2028 року.
На додачу обмежується скорочення чисельності військ США в Європі (не менше, ніж 76 тисяч) та водночас зберігається подвійна роль командувача EUCOM як SACEUR у НАТО. Командувач Європейського командування США (EUCOM) одночасно виконує роль Верховного головнокомандувача Об’єднаних сил НАТО в Європі (SACEUR), що має на меті забезпечити цілісність командування, швидкість ухвалення рішень та високу інтеграцію США з Альянсом. Хоча наразі для європейської частини НАТО більше самостійності в ухваленні рішень могло б піти на користь.
Наразі ми — тягар для США у великому геополітичному перерозподілі сфер впливу, а для Європи — ресурс для відтермінування більшої війни та послаблення Росії. Епоха гуманізму вмирає в муках на наших очах, і поки що саме українці ще підтримують її серцебиття.
Погляд з Вашингтона
Від початку повномасштабного вторгнення Україна апелювала до солідарності США й західного світу, спираючись на нормативно-ціннісний підхід, заснований на ліберальному міжнародному порядку, побудованому на правилах. До кінця 2022 року цей підхід еволюціонував у доволі максималістське бачення завершення війни. На думку багатьох у Вашингтоні, мирні переговори з Росією можливі тільки після її поразки на полі бою. В адміністрації Байдена це сприймали з обережністю через ризики, які вбачалися у можливій поразці Росії як ядерної наддержави. На Україну не тиснули щодо часових рамок початку переговорів, але її підтримка на полі бою зводилася саме до максимального посилення України за майбутнім столом переговорів, радше ніж безапеляційної перемоги.
З приходом адміністрації Трампа підхід «мир через силу» швидко набув значення, зворотного до того, яке у нього вкладали у Києві: примусу до миру й тиску щодо часових рамок переговорів замість її посилення на полі бою.
Позиція Вашингтона за адміністрації Байдена
Підхід адміністрації Байдена щодо України був фактично тактикою без стратегії — за формулою «as long as it takes». Звісно, зі своїми «червоними лініями», які відповідали американському національному інтересу в інтерпретації Білого дому: не допустити військового зіткнення між США та Росією — двома ядерними наддержавами — ані у двосторонньому форматі, ані в межах НАТО. Це означало, зокрема, недопущення переходу війни з української території на територію країн НАТО.
Показовим у цьому контексті був підхід Радника з національної безпеки Джейка Саллівана, який характеризували формулою «ні, ні, ні, так». Україна врешті отримувала необхідне на полі бою, але з суттєвими затримками, спричиненими як побоюваннями ескалації, так і бюрократичними й технічними перепонами. Зрештою, Україні давали те, що вона просила, але з запізненням, що суттєво впливало на динаміку бойових дій.
Україні та багатьом європейським країнам із досвідом російської окупації цей підхід справедливо здавався хибним. Те, що у Кремлі сприймають як нерішучість, лише підбурює його до подальшої агресії. Саме через це підхід Байдена критикувало традиційне крило Республіканської партії. Виборці ж Трампа — електорат MAGA — навпаки нарікали на «надмірні витрати» на необмежену підтримку України замість зосередження на внутрішніх проблемах.
На жаль, команда Байдена не вважала роз’яснювальну роботу з громадськістю одним із пріоритетів діяльності на українському напрямку, що залишило на узбіччі публічної дискусії у США не лише ціннісну, але й суто прагматичну обґрунтованість підтримки України. Як це, зокрема, блискуче пояснював британський економіст Тімоті Еш: підтримка України на полі бою — одна з найбільш вигідних економічних інвестицій США у послаблення російської обороноздатності з часів Холодної війни.
Адміністрація Трампа і «мир через силу»
З перемогою Трампа у листопаді 2024 року американська концепція змінилася на «мир через силу». Україна швидко зрозуміла, що ця формула означає тиск на Київ і що підхід «as long as it takes» замінено на тактику швидкого завершення бойових дій без чіткого бачення подальших кроків. Символічно, що цей підхід добре ілюструє вислів відомої представниці епохи абсолютизму маркізи де Помпадур: «Після нас хоч потоп».
Сигналами докорінної зміни підходу стали тимчасове припинення фінансування та сумнозвісний інцидент у Білому домі в лютому 2025 року, після якого США на деякий час припинили надання Україні вкрай необхідних розвідувальних даних. Меседж був однозначним: «мир через силу» означатиме тиск на сторону, яка сприймається як слабша, тобто на Україну.
Навесні 2025 року почалася фаза миротворчих зусиль Трампа, що характеризуються надзвичайною ситуативністю, коливаннями у настроях і підходах з боку очільника Білого дому і відтак — намаганням залучених сторін насамперед уникнути хвилі його публічного незадоволення. На практиці це звелося до дипломатичної гри між командами України та ЄС і Кремля з перекидання м’яча — тобто умовної «провини» в очах Трампа за затягування чи зрив переговорного процесу. Паралельно з європейськими зусиллями вмовити Трампа грати на боці Заходу та підтримувати українські переговорні позиції на полі бою.
Переговори активізувалися з листопада 2025 року у формі 28-пунктного плану. На цьому етапі події розвиваються з неймовірною швидкістю. Ідея Трампа полягає у припиненні бойових дій і поступовому перекладанні відповідальності за європейську безпеку на Європу і НАТО, з одночасним скороченням американської присутності. Члени команди Трампа справедливо побоюються, що якщо нинішній етап переговорів не призведе до швидкого прогресу, Білий дім може остаточно втратити інтерес до українського питання на найближчі місяці. Чи це погана новина — залежить від здатності європейців адаптуватися до нових геополітичних реалій. Про це — далі.
Нова Стратегія національної безпеки США
Оприлюднена 4 грудня 2025 року Стратегія національної безпеки закріпила розвертання зовнішньої політики США на прагматичну, мультиполярну лінію з фокусом на великі держави, а не на цінності. У прихильників трансатланичної єдності вона викликала приблизно таку саму реакцію, як і 28-пунктний план.
Якщо досі експертна дискусія точилася навколо суттєвого послаблення міжнародного порядку, заснованого на правилах, то нова стратегія США фактично забила останній цвях у його труну — принаймні на рівні декларації намірів.
США визнають неминучість багатополярного світу з кількома центрами сили, прагнуть залишатися лідером, але у форматі взаємодії з іншими великими державами. Росія більше не розглядається як пряма загроза, а радше як ситуативний партнер, взаємодія з яким має транзакційний характер, без жодних ціннісних рамок. Порушення Росією міжнародного права фактично ігноруються (що також помітно у ході нинішніх мирних переговорів).
Експертні думки щодо нової Стратегії національної безпеки суттєво різняться. Існує консенсус, що документ є продовженням курсу, озвученого на Мюнхенській безпековій конференції у лютому віцепрезидентом США Джей Ді Венсом. По суті, це подальший рух у напрямі ідеологічного та ціннісного розриву між Європейським Союзом і Сполученими Штатами. Однак розходження виникають у питанні, наскільки цей розрив є неминучим і наскільки Трамп узагалі обмежений рамками цієї стратегії. Чи може він ухвалювати ситуативні рішення так, як вважає за потрібне, зокрема в контексті мирних переговорів з Україною? Цілком можливо, що відхід від цієї стратегії таки відбудеться. Крім того, що документ не накладає жодних формальних обмежень на президента США, втілення стратегічного курсу завжди адаптується й корегується реальністю з багатьма невідомими.
Попри відому ситуативність Трампа, нова стратегія чітко побудована на міжнародно-політичній теорії реалізму. Це повний відхід від лібералізму як ціннісно орієнтованої рамки, побудованої на демократичних принципах і передбачуваних правилах гри — тобто міжнародному порядку, заснованому на правилах. Ідеться про формування нових конфігурацій взаємодії між Сполученими Штатами, Росією і Китаєм. За доктриною Монро у версії Трампа, західна півкуля залишається сферою впливу США. Щодо майбутнього східної півкулі документ не дає прямих відповідей, але очевидно, що Сполучені Штати скорочуватимуть свою безпекову присутність у Європі — зокрема в контексті наростання ідеологічних розбіжностей, прямо зазначених у стратегії.
Особливе занепокоєння в оглядачів викликає те, що головною проблемою для Вашингтона стає не Росія, а Європейський Союз. Росія вже не сприймається як пряма загроза — відносини з нею потрібно привести до «стратегічної стабільності». А от Європейський Союз, у своїй ідеологічній основі, дедалі більше розглядається як опонент.
Щодо України стратегія визнає, що вона має вижити як дієздатна держава — і це в інтересах Сполучених Штатів. Це має стати тверезою відправною точкою для української та європейської дипломатії. Документ описує Україну зовсім іншими термінами, ніж стратегія 2022 року часів Байдена. Тоді Україна розглядалася як форпост боротьби за демократичні цінності та за світовий порядок, заснований на правилах. Це була битва, яка мала визначити долю цього порядку — і тому не могла бути програною.
У контексті ж стратегії 2025 року війна трактується як російсько-українська, а не за нові правила гри у світі, як це неодноразово підкреслював Путін за каденції Байдена. Тому, звівши суть переговорів до територіальних питань і статусу Донбасу, Путін очевидно лише підігрує Трампу, для якого це тепер «європейський конфлікт», і після його вирішення можна нарешті нормалізувати відносини з Росією. Україна в цьому контексті розглядається як корисний елемент стабілізації поствоєнної Європи, але це вже європейська, а не американська проблема. Водночас є і позитив. Американці, намагаючись передати Україну у європейську зону відповідальності, готові підтримувати її інтеграцію до Європейського Союзу — включно з переговорами з країнами, які блокують цей процес, як-от Угорщина чи Словаччина.
Зрештою, у США цю стратегію ще будуть осмислювати. Практичний вплив подібних документів традиційно обмежений. Але як маніфест вона декларує фактично повне розвертання з курсу на глобальне лідерство і побудову альянсів. І це викликає занепокоєння не лише в Європі, але й у багатьох у Вашингтоні.
Що це означає для України?
Стратегія стала холодним душем для Європи і була опублікована саме тоді, коли й Україні, і Європі таке протверезіння було вкрай потрібним: у розпал переговорного марафону між Україною і США у Маямі. І зміст, і час оприлюднення документа додають аргументів на користь активнішої ролі Європи у переговорах. Країни континенту мають активніше інвестувати у власну оборону та підтримувати Україну, яка фактично тримає і фронт, і європейську безпеку.
Для України у нинішньому процесі надзвичайно важлива рішучість європейців щодо заморожених російських активів і питання посилення європейської агентності у переговорах зі США та РФ. Оскільки фінансування й закупівля зброї США для України здійснюються переважно за кошти європейців, вони мають бути присутніми за столом переговорів. Агентність Європи не означає, що переговори потрібно згорнути як такі, що не включають європейських лідерів. Ними можна і слід скористатися як можливістю досягти перемир’я, але з тверезим розумінням, що на сьогодні про повоєнне врегулювання на довгу перспективу думають лише Україна і Європа.
Ані США, ані Росія наразі не ведуть переговорів, що виходять за горизонт перемир’я. Будь-які безпекові зобов’язання США щодо України триматимуться виключно на чиннику політичної доцільності. Тому сприймати їх слід як такі, що будуть виконані за наявності політичної волі їхнього керівництва. Це не означає, що про них не потрібно домовлятися і що вони не матимуть ефекту стримування для Москви. Але розраховувати на них варто лише як на можливий бонус на доповнення до власної обороноздатності — підтримки і модернізації ЗСУ та розвитку оборонної промисловості у співпраці з європейськими партнерами.
Чи витримає Захід випробовування стратегічним розворотом США — питання середньострокової перспективи. Але тут і зараз, під тиском переговорного процесу, стає очевидно, що й Україна, і Європа повинні переосмислити власну ціннісно-нормативну рамку. Українці вже адаптуються до транзакційної логіки американської дипломатії, діючи в прагматичній площині. Європейцям також доведеться зрозуміти, що спиратися лише на ліберальні цінності чи трансатлантичну сентиментальність більше не можна. Потрібно нарешті консолідувати власні важелі впливу й починати застосовувати їх на практиці.
Оскільки досягнення перемир’я до кінця 2025 року малоймовірне, у 2026-му буде критично важливо розвивати прагматичну співпрацю США та Європи у сфері безпеки й оборони, розблокувати репараційні кредити задля надання Україні критично необхідної фінансової та військової підтримки і нарешті чітко усвідомити, що порятунок потопельників — справа рук самих потопельників.