Ірина Хорошаєва: «Матерям загиблих бійців-іноземців потрібне співчуття, а не сухі відписки»

10 Грудня 2025, 11:14

Чому важливо працювати з рідними загиблих в Україні іноземних бійців, розповіла Тижню співробітниця американського благодійного фонду The Weatherman Foundation Ірина Хорошаєва.

Ірина працює в The Weatherman Foundation з 2022 року. На початку повномасштабного вторгнення була волонтеркою в цій організації. Згодом приєдналася до команди фонду. The Weatherman Foundation допомагає українцям через гуманітарні програми. Найбільш масштабним проєктом за межами України було створення логістичного центру на румунсько-українському кордоні. Зараз фонд займається пошуком, ідентифікацією та репатріацією загиблих в Україні іноземних добровольців, навчанням та забезпеченням обладнання для судово-медичних експертів для ідентифікації тіл повернутих в рамках репатріації з території ворога, медичною евакуацією поранених до закордонних клінік, сучасним лікуванням ПТСР для військових (Stellate Ganglion Block Program), підготовкою військових медиків (LTTT / Tactical Medicine Training), культурними проєктами (виставка-присвята іноземним захисникам For Freedom).

— Як ви почали займатися репатріацією загиблих іноземних бійців?

— Навесні 2023 року в мене була задача на півдні країни й паралельно треба було закрити питання репатріації хлопця (ідеться про Грейді Курпасі, американського морпіха, який служив в Іраку та Афганістані, був поранений, двічі кавалер «Пурпурове серце». Вирішив захищати Україну як доброволець, у березні 2022-го вже воював в Ірпені, загинув у квітні того ж року на Херсонщині. – Ред.).

Позиції хлопців були розтягнуті: ніхто чітко не знав, де в момент бою був Грейді. Пошуківцям треба було досліджувати велику територію. Після деокупації рештки звідти привезли в Миколаївський морг. За ДНК вдалося ідентифікувати тіло. Зовнішньо хлопців впізнати було вже нереально. Моя задача була провести все паперово, зібрати документи, щоб відправити останки загиблого додому. Це був перший кейс, який мав стати й останнім.

Після того, як ми це зробили, в США пішли публікації «Грейді повернули додому». І виявилося, що сімей, які шукають своїх зниклих, уже на той момент, рік війни, було не менше 20.

Восени 2023 року загинув американець Джеріко Скай Мегаллон. З початку повномасштабки він воював в Україні без контракту. Спочатку навчав наших бійців, а періодично сам виходив на завдання. Його група перша заходила в Ізюм. Під час другого свого приїзду 5 вересня 2023-го він пішов на місію в Бахмутському районі. Знайшли ми його через дев’ять місяців після загибелі й повертали з поля бою завдяки злагодженій роботі з військовими. Це була складна операція…

Читайте також: На Майдані попрощалися з загиблими легіонерами зі США і Південної Кореї

Також надійшов запит щодо одного данця, дата і місце смерті якого збігалася з даними Грейді. Я почала шукати й смикати людей. Потім в соцмережах натрапила на папірець побратима Грейді, у якому були імена всієї його групи. Імена були скорочені. Данець Ентоні був записаний як Тоні. Логічно було, що всі хлопці в одному моргу й чекають, поки за ними хтось прийде. Ми через взаємодію з посольством почали стукати до родини данця. Чотири організації до нас взяли з родини бійця гроші й нічого не зробили для них. Ми самі заплатили за ДНК та довіреність, просто попросили дати нам можливість перевірити, чи він є в тому моргу. Така ж історія була з однією американською родиною, тільки там у батьків була дуже сильна депресія й вони не хотіли до цієї теми навіть повертатися. Але дружина загиблого таки зробила тест дитині й передала нам для порівняння ДНК. Їх обох повернули додому.

Тобто наша фундація виконує роль місточка між країнами. Бо батьки часто дізнаються, що їхні сини воювали в Україні, лише коли їм приходить сповіщення про загибель чи зникнення.

Зараз у нас близько 170 кейсів – і тих, кого повернули й тих, кого ще чекають. Ми приєднуємося до роботи з цими кейсами на підставі довіреності, які нам дають родини.

— В Україні пошуком зниклих безвісті й поверненням тіл загиблих займаються Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими й Офіс Уповноваженого з прав людини, тобто офіційні структури. Ваша робота допоміжна, супровідна?

— Так, це робота у взаємодії. З усіма структурами, пов’язаними з розшуком безвісті зниклих, ми обмінюємося даними… Тут ідея в іншому. Не всі батьки загиблих чи зниклих іноземців приїжджають в Україну. А якщо й приїжджають і самі йдуть відкривати кримінальну справу про зникнення, їм, як мінімум, потрібен перекладач. Тобто їх треба буквально водити за руку. Ми цим і займаємося. Якщо батьки не приїжджають, ми в них просимо надати всі можливі дані. У нас у фундації є програма юридичної підтримки, в якій ціла команда працює над тим, щоб зібрати документи для родини, аби у них була можливість податися на виплати зниклих безвісті. У багатьох країнах, якщо в людини немає статусу зниклого безвісти, за неї продовжують платити податки, і це можна змінити лише через суд, офіційно визнавши факт зникнення. Саме тому ми допомагаємо родинам іноземців у тих питаннях, які не покриває наша армія чи державні установи. Навіть відправляємо за кордон речі хлопців – величезні баули. Рідні їх дуже чекають.

Ми співпрацюємо з родинами з 25 країн. Якби нашу роботу передали, наприклад, якимось бізнес-структурам, все це коштувало б великих грошей для родин. На додачу до стресу, який вони вже мають, матеріальні складнощі тиснуть на більшість з них.

— З якими перешкодами зіштовхуєтеся?

— Людський фактор. Адже іноді нам можуть відмовити навіть зробити витяг зі справи про зникнення чи не готові відповідати на адвокатські звернення. Хтось готовий сприяти, хтось затягує процес. Але це все вирішується. Ми ідемо на контакт, щоб люди розуміли, хто ми і які цілі переслідуємо.

Інтернаціональні легіони, в яких воюють іноземці, на нас теж спочатку дивилися круглими очима, мовляв, хто ви. Але зараз нема бар’єру, ми ведемо багато родин, нас не можна не помічати.

Восени 2023 року ми налагодили роботу з  Інтернаціональним легіоном, влаштували таку собі установчу зустріч. Зараз у нас все чудово. Все залежить від узгодженості дій і бажання співпрацювати. Треба говорити хто є хто. Днями ми прощалися на Майдані з американцем з 2-го Інтернаціонального легіону Візерспуном (28-річний Джон Джеймс Візерспун доєднався до 2 Інтернаціонального легіону наприкінці минулого року. Загинув 21 січня 2025-го під час оборони опорного пункту біля Воздвиженки Покровського району. – Ред.). Ми ведемо його родину. Влітку я зустрічалася з його побратимом. Той розповідав, що дуже опікувався хлопцем, навіть був на контакті з його бабусею. Зараз ми отримаємо свідоцтво про смерть, подамо документи на виплати й родина буде мати соціальне забезпечення. Це все, що ми в силах зробити для його родини.

— Чому ця робота ще важлива? Щоб рідні іноземних добровольців, які віддали життя за нашу країну, відчували підтримку й навіть вдячність?

— Це теж дуже важливо. Є родини, зокрема мами, які потребують сатисфакції. Вони питають, чому їхній син потрапив у ту чи іншу траншею і чому допустили його загибель? І вона вимагатиме цієї відповіді, поки їй не скажуть. Є такі мами, які проб’ють прохід куди завгодно, що потім буде дзвонити в посольство та Офіс Генпрокурора і питатиме про зрушення в справі бійця. Тобто мама може звернутися до посольства, там їй дадуть офіційну відповідь і на тому все, а вона не спатиме ночами. А ще рідні нагнітають: чому він туди поїхав… І тоді для мами і рідних у всьому буде винна Україна. А те, що це було його – бійця – чоловіче рішення за власними переконаннями, їх не цікавитиме.

І якщо маму в цей момент не підхопити й не сказати, що її син герой, і що ми українці цінуємо і співчуваємо, що вони – неймовірна родина, яка виховала таку людину, це буде несправедливо…

Їм потрібно, щоб їм хтось це сказав. І сказав не сухо, а людяно. Гідно…Бо в цей момент їм потрібне не формальне пояснення, а просте людське підтвердження того, що їхня втрата не знецінена, що пам’ять про їхнього сина буде збережена, а його гідність — вшанована. Їм потрібно почути, що він не був самотній у своєму виборі, що Україна пам’ятає про нього і схиляє голову перед його мужністю. І коли їм це говорять щиро, з повагою та співчуттям, це стає тим мінімумом справедливості, який ми можемо повернути родині, що віддала найдорожче.

читати ще