Справджуються страхи наших прифронтових союзників. Трамп кошмарить Європу, а ми нічого не робимо
У розкішному приміщенні Клубу Королівських ВПС на Пікаділлі, оточеному нагадуваннями про славетні військові тріумфи Британії, топили свої печалі найкращі союзники моєї країни. На щорічному прийомі аташе з питань оборони країн Балтії делегація законодавців з прифронтових європейських країн об’єднаними силами протестувала проти запланованого мирного плану Росії і закликала підтримати Україну. Неуважні, безсилі можновладці не забезпечили їм належного прийому. «Ми очікуємо більшого від Великої Британії, — сказав мені один із високопоставлених гостей. — Раніше ви були лідерами. Тепер ми мусимо вам про це нагадувати».
Потрясіння від цьогорічних геополітичних землетрусів ніде в НАТО не відчуваються так гостро, як у нордичних і балтійських країнах, а також у Польщі. Їхня оборона і стримування базуються на згуртованості альянсу: готовності таких країн, як Велика Британія, відбити російську агресію — за потреби, із застосуванням сили. Оприлюднений минулого тижня мирний план на 28 пунктів, який, судячи з усього, був перекладений з російської чернетки і просочився через російського переговорника, підтвердив найгірші побоювання союзників. Адміністрація Трампа безсоромно переслідувала власні комерційні інтереси в Росії, не зважаючи на думку європейців, і розігрувала в переговорах безпеку не тільки України, а й її найближчих союзників.
Перспектива нової Мюнхенської угоди (коли ми продали Чехословаччину Гітлеру 1938 року) або нової Ялти (коли ми продали Польщу Сталіну 1945 року) трохи відійшла на задній план завдяки наполегливим зусиллям лідерів Європи і України для мінімізації шкоди. Але істотне занепокоєння й нетерпіння лишаються. Чому європейське переозброєння просувається так повільно? Чому затримується конфіскація заморожених російських активів? Чому Україні не надсилають кращої зброї у більших обсягах і якнайшвидше? Чому не впроваджуються справді відчутні санкції? Чому не розробляються юридичні механізми для конфіскації суден «тіньового флоту», які транспортують російську нафту? Відповіді на ці запитання, які постають на сході з відчуттям терміновості, загальмувалися в Брюсселі й інших західноєвропейських столицях через прискіпування до дрібниць, скнарість і перекладання відповідальності.
Постійна легковажність і зволікання надсилають жахливі сигнали Кремлю, прирікаючи нас усіх до подальших каверз і зловмисних дій (від фактичного пошкодження інфраструктури до таємничих дронів, що призводять до зачинення великих аеропортів). Ми також не переконали Владіміра Путіна, що його війна в Україні є безнадійною, а це слугувало б основою для будь-якої реальної мирної угоди.
Але ми також ведемо війну самі з собою на тлі драматичних, притягнутих за вуха чи упереджених репортажів і коментарів, які зображують наших союзників пропащими, охопленими розбратом країнами без друзів, які пасивно чекають своєї неминучої долі. Такі песимістичні наративи — основний елемент російської пропаганди. Але нині вони не справляють особливого впливу на населення, яке знає, як працює кремлівська машина брехні. Зате, коли ті самі історії походять з нібито надійних Західних джерел, то видаються більш вірогідними, а отже завдають більшої шкоди.
Інформаційна війна зачіпає всі країни поблизу Росії. Але особливо важко ведеться країнам Балтії — Естонії, Латвії й Литві, які були частиною мого життя протягом останніх 45 років. Правда в тому, що ці країни ще ніколи за свою історію не були такими заможними й безпечними. Вони дуже пильні, стійкі й озброєні до зубів, зокрема зброєю, яка може вражати цілі в Росії. Їхнє населення переважно готове ризикувати життям заради свободи.
Вони приймають британські, німецькі та американські військові підрозділи. Їхня оборона забезпечується штабом НАТО, який інтенсивно розробляє плани і проводить навчання. На відміну від України, їх не заскочать зненацька. Якщо Росія матиме дурість спробувати захопити територію чи провести іншу операцію на території НАТО, країни Балтії будуть нерозумним вибором. Більше занепокоєння, на думку деяких військових стратегів, викликає Шпіцберген у демілітаризованій норвезькій Арктиці, де Росія постійно порушує правила та вчиняє каверзи.
Але країни Балтії — менші й бідніші за своїх західних сусідів і більше залежать від зовнішньої торгівлі, інвестицій і туризму, тому паніка негативно позначається на їхній економіці й національній безпеці. Це відіграє важливу роль, коли The Economist категорично заявляє, що Естонія буде «наступною ціллю Путіна» або коли німецький бестселер таблоїд Bild подає неправдиву інформацію про те, що місцеві жителі тікають із «Сувалькської ущелини» — коридору, що з’єднує Польщу й Литву, побоюючись вторгнення. Усі три країни накопичують державний борг, щоб досягти вимог НАТО (ба навіть перевищити) щодо витрат на оборону. Погані новини підвищують вартість позик. Боязкі іноземці переоцінюють ризики подорожей. Нещодавно скасували міжнародну медичну конференцію в регіоні, оскільки організатори вважали, що через російську загрозу місто-господар — одна з найбезпечніших столиць світу — «занадто небезпечне». Шкодить і схильність до «м’якої винятковості», у рамках якої ці країни трактують як екзотичний, «крихітний», «колишній радянський» особливий випадок чи аномалію.
Усе це лоскоче нерви балтійців. Заможні громадяни купують собі запасні резиденції в Іспанії. Деякі про всяк випадок тримають спаковані валізи. Під час регулярних поїздок до країн Балтії я помічаю парадокс: відчутне занепокоєння ґрунтується не на реальності, а на страхах, що відлунюють із-за кордону.
Боротися з такими оманливими рамками важко. Це поглинає обмежені ресурси недостатньо укомплектованих персоналом посольств. Створюється враження тонкошкірості й спроб захищатися. Наводить на думку, що «немає диму без вогню». Однак ігнорування проблеми породжує фаталізм і пасивність; коли на брехню й міфи не зважають, владу підозрюють у слабкості.
Хоч панікерство — це погано, легковажність — теж небезпечна. Навчені історією й географією країни Балтії хотіли б, щоб інші бачили загрозу з боку Росії так само чітко, як вони. Воліють ще більшої присутності іноземних сил та кращої оборони на суші, морі і, найголовніше, в повітрі. Перш за все, хочуть, щоб НАТО — у повному складі — забезпечувало надійний, добре відпрацьований засіб стримування. І взагалі-то не мали б нам про це нагадувати.