Сьогодні українські діячі доби Просвітництва найчастіше асоціюються з участю в розбудові Російської імперії. Як насправді бачили себе нащадки козацької старшини, які питання були на порядку денному інтелектуалів межі XVIII–XIX століть і чому ми не бачимо українського Просвітництва в нашому гранднаративі, розповідає Володимир Склокін — дослідник інтелектуальної історії, співавтор книжки «Імперські ідентичності в українській історії XVIII ст.», викладач Українського католицького університету, головний редактор часопису «Ukrainian Historical Review/Український історичний огляд» та учасник міжнародного проєкту «Ukrainian History Global Initiative».
Читайте також: Слобідська Україна: від фронтиру до імперського прикордоння і назад | Володимир Склокін
— На думку літературознавця Дмитра Чижевського, в українській культурі на повну відбулися «ірраціональні» культурно-історичні епохи, як-от Бароко і Романтизм. Тим часом «раціональні», як Ренесанс, класицизм, Просвітництво, відбулися лише частково, і подеколи можна почути сумнів: чи був взагалі український Ренесанс, чи було Просвітництво? Чому ця думка циркулює в нашому інтелектуальному просторі?
— Я гадаю, що Чижевський мав рацію, принаймні, якщо ми розглядаємо не історичну реальність як таку, а репрезентацію цієї реальності в пізніших працях істориків. Просвітництво дійсно часом зникає з нашого національного наративу, принаймні у працях істориків (на відміну від робіт істориків філософії, де Просвітництву приділена певна увага). Мені видається, що українська ідентичність досі ґрунтується на романтичних уявленнях, із фокусом на ролі мови, народу, який ототожнюється із селянством та народною культурою. Романтизм задав певну парадигму, в якій ми продовжуємо думати про себе та свою історію і культуру. Відповідно, Просвітництво не потрапляє в цю парадигму. Наприклад, нещодавно я написав рецензію на працю мого колеги Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України» для «Ukrainian Historical Review». Книжка чудова, вона значною мірою інноваційна й ревізіоністська. Однак, хоча автор наголошує на ролі модернізації, економіці, соціальних стосунках і переході до модерності, — Просвітництва там немає, і це дуже показово.
— Українські дослідники часом вдаються до «дистильованого» уявлення про Просвітництво, ґрунтуючись на жорсткому наборі ознак, з якими потім порівнюють історичних постатей та явища і роблять бінарний висновок: вважати їх просвітницькими чи ні. Але, як випливає з Вашої статті «Чи існувало українське Просвітництво? Кілька міркувань із приводу незавершеної історіографічної дискусії», варто радше говорити про певне коло питань, на яке окремі інтелектуали та інтелектуальні осередки давали свої відповіді. Яким було це коло питань, що турбували українських діячів епохи Просвітництва?
— Якщо ми хочемо зрозуміти сутність Просвітництва, нам необхідно звертати увагу на історичну семантику й дискусії щодо значення понять «світло», «Просвітництво», «просвітлювати» й інших пов’язаних термінів у «довгому» XVIII столітті, тобто з кінця XVII до початку XIX століть. З одного боку, і далі існує давнє, релігійне значення, яке походило ще з часів Русі: «просвітлювати» означало наповнювати Святим Духом, силою Божої благодаті. А водночас із XVII і до XIX століття відбувається секуляризація терміна. Цей рух значною мірою пов’язаний із діяльністю грецьких та українських церковних інтелектуалів, таких як Симеон Полоцький, який навчався в Києво-Могилянській академії, а потім (1664 року. — Авт.) опинився в Москві при царському дворі, був придворним проповідником та вчителем царських дітей. У його творах ми бачимо поворот до секуляризації дієслова «просвітлювати», яке починає ототожнюватися з цілющою силою філософії та вільних мистецтв. Це було пов’язано з впливом нової «латинської вченості», яка впроваджувалася в Києво-Могилянській академії та в інших православних колегіях, що утворилися пізніше в Гетьманщині й на Слобожанщині.
Як показав американський історик Ден Еделстайн, цілісний секулярний наратив Просвітництва з’являється на Заході, зокрема у Франції, наприкінці XVII — на початку XVIII століття. Тут йшлося не так про нові суспільно-політичні ідеї, як саме про нову історію або наратив, який описував динаміку розвитку європейських суспільств XVIII століття. Сучасна доба вважалася «просвіченою», тому що «філософський дух» нової філософії та науки поширився на освітні інституції, еліти і, навіть, частково на уряди. Отже, йшлося про те, що нове секулярне філософське знання спричинилося до позитивних суспільних змін.
Уже в 1720-х роках зусиллями українських інтелектуалів відбувається трансфер цього наративу до Російської імперії. За моїми спостереженнями, він вперше з’являється у працях Феофана Прокоповича, зокрема у «Духовному регламенті» (1721). Це трактат, що обґрунтовував церковну реформу: запровадження Священного Синоду, скасування патріархату та раціоналізацію церковного управління за зразком німецького протестантизму та контрреформаційних взірців. Частиною цієї реформи, згідно з Прокоповичем, мало бути запровадження нових освітніх інституцій — семінарій або колегій, з викладанням філософії і вільних мистецтв (artes liberales) латиною або грецькою. Тобто те, що вже існувало в Києві, він прагнув поширити на цілу Російську імперію.
Аби обґрунтувати освітню реформу, Прокопович розповідає про появу секулярного знання в Античності, яке асоціюється зі світлом філософії. Мовляв, поступ цієї філософії сприяв розвитку грецького й римського суспільств та всім їхнім досягненням. Потім, після занепаду секулярного знання в Середні віки, їх знову відродили у XV столітті, в добу Ренесансу в Європі, через перевідкриття Античності. Отже, Прокопович стверджує, що тепер необхідно долучитися до цього відродження, і покладає великі надії на філософію і вільні мистецтва як шлях до Просвітництва й до суспільних змін. Він зазначає, що Пьотр I реформував армію і флот, але потрібно реформувати також і суспільство. Тому, на додачу до релігії, необхідна нова освіта, яка допоможе сформувати нового громадянина.
Читайте також: Подорожі як новий культурний феномен XVIII століття
— Порівняно з європейським Просвітництвом як еталонним для нас, у чому полягає українська специфіка й чи варто взагалі порівнювати?
— Порівняння неминучі, бо Просвітництво, так само як і романтизм чи Бароко, — це глобальні, чи принаймні пан’європейські, інтелектуальні й культурні феномени. І тому їх неможливо розглядати суто в національних рамках. Отже, порівняння потрібні, якщо ми хочемо досліджувати інтелектуальну історію. Це і історія культурних трансферів, і «cultural brokers» — посередників між різними культурними традиціями. Наприклад, українці, які в ранньомодерну добу їздили отримувати освіту в європейські університети — німецькі, французькі, італійські, — були такими культурними брокерами, які потім повертались і привозили додому певні ідеї. Або ж феномен перекладу, який для культури Просвітництва вже був дуже актуальний. Тому порівнювати варто.
Проблема, як я казав, більше з репрезентацією, бо насправді Просвітництво відіграло свою роль в українській та східноєвропейській історії. Проблема в тому, що ми його не бачимо чи не бачимо достатньою мірою. Тому потрібно більше досліджень, і тут є два виміри: політичний і методологічний. Щодо першого, то війна з Росією та деколонізаційна дискусія допомогли краще побачити певні політичні перешкоди, які заважали нам правильно подивитись на інтелектуальну історію XVIII–XIX століть і те, як ми трактуємо, наприклад, що таке українськість та українська культура, що таке російськість і російська культура, а також і що таке польськість і польська культура.
З другого боку, є методологічні питання щодо того, як ми досліджуємо Просвітництво і що ми розуміємо під цим терміном.
У міжнародній історіографії зараз точаться дискусії про те, чи взагалі існувало Просвітництво, чи, може, це був винахід західноєвропейських і американських істориків та філософів середини XX століття, які зображували цей буцімто цілісний інтелектуальний рух, який боровся за раціоналізацію і секуляризацію суспільного життя і безпосередньо спричинився до Американської та Французької революцій, а через них і до формування модерної політичної культури, заснованої на ліберальних цінностях та демократичних політичних інституціях. У такий спосіб, після жахливих злочинів тоталітарних та імперських режимів, інтелектуали, можливо, намагалися відшукати більш привабливе європейське минуле і показати, що насправді існувала певна позитивна універсальна традиція, до якої можна апелювати й черпати там натхнення для побудови майбутнього. Вони фактично конструювали феномен, якого, на думку критиків, не існувало. Наприклад, нещодавно вийшла книжка «Просвітництво: ідея та її історія» Джонатана Кларка, який доволі провокативно стверджує, що Просвітництво в такому розумінні — це конструкт дослідників XX століття, а не феномен XVIII століття.
Якщо говорити про специфіку українського Просвітництва, то воно починалось як релігійне Просвітництво і було заклопотане боротьбою із забобонами, раціоналізацією церковної організації та віровчення. У другій половині XVIII століття світські інтелектуали починають домінувати в дискусіях про Просвітництво. Тут однією з ключових тем була ідентичність. Саме в цей період розпочалася дискусія про «національний характер» (термін XVIII ст. на позначення ідентичності). Обговорювалися відмінності в національних характерах українців, росіян і поляків. Не менш важливим був вплив Провітництва на переосмислення персональної ідентичності або самості (Self). Дискусія на цю тему значною мірою секуляризувалась і провадилася в категоріях філософського самопізнання. З’являється також рефлексія над більш універсальними формами колективної ідентичності, як-от, космополітизм.
У політичному плані Просвітництво було представлено передусім просвітницьким абсолютизмом у Російській та Австрійській імперіях. Утім, були також спроби використовувати елементи просвітницького дискурсу для обґрунтування автономістської програми за часів гетьмана Розумовського і критики деспотизму в Російській імперії, а також локальних реформ після скасування козацьких автономій. Найбільш далекосяжним за наслідками був вплив Просвітництва на реформування освітніх та наукових інституцій, переосмислення ролі інтелектуала (з наголосом на його публічності й відповідальності за сприяння суспільному розвиткові), а також виникнення зачатків публічної сфери в обох імперіях.
— Нині більше знають про діячів доби Просвітництва українського походження, які долучилися до імперської інструменталізації просвітницьких ідей і виправдання колоніалізму. Чи були винятки?
— Імперська рамка є почасти причиною, чому ми не бачимо українського Просвітництва. Постколоніальна теорія, починаючи з Едварда Саїда, критикувала Просвітництво за його роль у європейській колоніальній експансії. Нещодавно німецька дослідниця Рікарда Вульпіус із Мюнстера написала книжку про роль Просвітництва у формуванні цивілізаційної місії в Російській імперії у XVIII столітті і про те, як за допомогою цієї нової цивілізаційної місії обґрунтовувалася російська експансія, наприклад, у Сибіру чи щодо мусульман та інших нехристиянських народів імперії.
У цьому Російська імперія не була винятком. Подібну трансформацію проходили й інші імперії: Британська, Французька, Іспанська. Імперські еліти інструменталізували Просвітництво, щоб обґрунтовувати свою експансію та її моральну правильність. Вони показували, що метрополія несе світло цивілізації і прогресу «примітивним» чи «напіврозвиненим» народам і племенам. Мовляв, лише культура й цивілізація, принесені метрополією, допоможуть їм стати самозарадними, і тому це відповідає їхнім інтересам. Прихильником таких ідей у Франції був Вольтер.
Водночас були інтелектуали, асоційовані з Просвітництвом, які критикували імперську експансію та рабство, як-от Жан-Жак Руссо чи Дені Дідро. Тобто точилася дискусія, але зрештою просвітницькі ідеї таки були інструменталізовані та апропрійовані імперськими елітами й монархами. Це один вимір, який ми бачимо в Російській імперії, і, очевидно, що українські інтелектуали на службі імперії на кшталт Феофана Прокоповича чи Олександра Безбородька долучилися до обґрунтування імперської експансії.
Водночас світські українські інтелектуали були залучені в негоціювання російського імперського правління й в інший, менш очевидний спосіб. Такі постаті як Григорій і Василь Полетики з Гетьманщини чи Роман Цебриков зі Слобідської України брали участь у дискусії про походження та природу Російського Просвітництва, яка була частиною ширшої дискусії про російську імперську ідентичність. Вони доводили, що історичним центром Просвітництва в імперії були не Москва й Петербург, а Київ і Малоросія/Південна Русь. Ця дискусія — яскравий приклад того, як українські інтелектуали намагалися показати, що вони є важливою та навіть центральною частиною як історії імперського Просвітництва, так і російської імперської ідентичності. Ця спроба довести свою окремішність від Великоросії та рівноправність із великоросіянами зрештою зазнала невдачі, як через скасування козацьких автономій, так і через вплив імперської цензури на інтелектуальні дискусії.
Читайте також: «Світло і пломінь»: як Річ Посполита втрачала суб’єктність у XVIII столітті
— Чи можна вважати, що ідеї про українську націю як конструкт, заснований не за принципом крові, а за принципом спільної території і спільного уявлення про минуле, родом із Просвітництва й дискусій про ідентичність малоросіян?
— Для відповіді на це питання наша історіографія має вийти поза традиційні уявлення, що націєтворення почалося в добу романтизму (з Кирило-Мефодіївського братства), а все, що було до того, не має стосунку до модерної нації.
Просвітництво відіграло важливу роль у рефлексії про колективні ідентичності. Дискусія про «національний характер» (термін XVIII століття, еквівалент сучасної національної ідентичності) розпочалась у Європі в XVIII столітті. Вона була спровокована, зокрема, працями Монтеск’ю. Він привніс соціологічне розуміння ідентичності як чогось, що не є есенційним, а конструюється під впливом клімату, характеру політичного режиму та контактів з іншими народами.
Ця дискусія прийшла і в Україну в другій половині XVIII століття. Наприклад, Іван Переверзєв, випускник і перший викладач історії в Харківському колегіумі, у своїй праці «Топографічний опис Харківського намісництва…» (1788), застосовує ці категорії просвітницьких філософів до українського контексту. Він намагається по-новому описати українське націєтворення, підкреслюючи гібридність українського національного характеру і показуючи єдність українців у Російській та Австрійській імперіях на основі спільної культури.
Крім того, Просвітництво принесло ідеї космополітизму та пацифізму. Вихідець із харківської старшинської родини Роман Цебриков, який навчався в Харківському колегіумі та Ляйпцизькому університеті, був одним із перших, хто впроваджував ці категорії до інтелектуального дискурсу Російської імперії. Наприклад, під час російсько-турецької війни 1787–1791 років, спостерігаючи за штурмом Очакова, він залишив спогади, в яких позитивно зображував політичний устрій запорозьких козаків, які цінують людську гідність та свободу, і засуджував війну як конфлікт між двома деспотичними режимами та співчував людському стражданню з обох сторін. Перебуваючи в штабі російського командувача Григорія Потьомкіна, він переклав пацифістський трактат французького письменника Анжа Ґудара про вічний мир. Приклад Цебрикова показує, як Просвітництво дозволяло думати про ідентичність у більш універсальних категоріях, що базуються на спільній людській природі та розумі, виходячи поза рамки народної культури та мови.
— Як нам ставитися до таких діячів Просвітництва, як Яків Козельський чи Семен Десницький, які мали малоросійське походження та гібридну ідентичність?
— Насамперед нам треба їх досліджувати. Багато ще має бути зроблено для того, щоб якісно вивчити, що саме вони писали, чому і в якому контексті. Ці та інші інтелектуали доби Просвітництва залишаються в кращому разі поверхово дослідженими. Також ми не повинні впадати в гріх презентизму й переносити сучасні уявлення на ранньомодерну добу. «Малоросійськість» і «малоросійська ідентичність» мали різне значення наприкінці ХІХ — ХХ століттях і в «довгому» XVIII столітті. В добу козацьких автономій малоросійська ідентичність мала важливий політичний вимір. Як переконливо показав Зенон Когут ще на початку 1980-х років, вона була тісно пов’язана з козацьким державотворенням і стала важливим етапом українського націотворення. Ситуація почала змінюватися в добу романтичного націоналізму, ближче до середини XIX століття, коли великоросійські інтелектуали спробували націоналізувати фізичний простір імперії й багатоетнічну імперську культуру, стверджуючи, що все, що писалося раніше церковнослов’янською чи російською, є частиною етнічної російської культури. Таким чином, руками конкретних інтелектуалів, як-от Ломоносов у XVIII столітті чи Белінський у XIX столітті, імперія намагалася встановити дискурсивне домінування великоросійської культури. І вона зрештою досягла успіху в цьому.
Саме тому в Україні досі домінує думка про те, що ми маємо відкинути ту культуру, яка створювалася в Російській імперії вихідцями з України, як чужу, нав’язану імперією, оскільки їхні твори були написані не українською, а російською, церковнослов’янською, латиною чи польською мовами. Але ця історія не була чорно-білою. Це складніша історія, частиною якої була співпраця з імперією й навіть обґрунтування імперської експансії, але також і спроби зберегти свою окремішність у ширшій російській імперській культурі та знайти своє місце на культурній мапі «просвіченого», тобто цивілізованого світу.