Зінаїда Тулуб (1890–1964) відома передусім як авторка історичної дилогії «Людолови» (1934–1937), одного із найкращих українських художніх текстів про гетьмана Петра Сагайдачного і його епоху. Втім, від самого виходу він зазнавав критики за недостатньо показану класову складову і навіть «шкідництво», тож Тулуб була змушена його суттєво переробити в 1958 році. Про дилогію від її появи і дотепер вряди-годи багато говорять, але менше читають, втім, певний сплеск зацікавленням письменницею був торік, коли видавництво «Віхола» перевидало «Людоловів».
Однак ми дуже рідко говоримо про непросте життя авторки, яке в чомусь стало підсумком непростої історії її роду. У спогадах вона писала, що її пращури походять з Криму і були чи то турками, чи то татарами. Пізніше вони вступили у Військо Запорозьке і стали козацькою старшиною, а один із Тулубів навіть одружився на сестрі Кочубея, страченого Мазепою. Дід письменниці, Олександр Тулуб, товаришував з Миколою Костомаровим, і його в 1847 році арештували у справі Кирило-Мефодіївського товариства, втім, через брак доказів згодом відпустили. Батько її, Павло Тулуб, — непересічний юрист і здібний поет, який, попри заборону, перекладав російською вірші Тараса Шевченка.
Зінаїда Тулуб починали, як і батько, з написання поезій і прози російською та зрештою захопилася історичною проблематикою і в 1928 році почала писати роман про козацьку добу. Заради цього, як зазначає Вероніка Стягайло, авторка працювала «по 14 годин на добу, прочитала 92 тисячі сторінок десятьма мовами, вивчила близько 6 тисяч архівних і музейних пам’яток і документів, їздила на Кримський півострів і на терени, де колись існувала Запорозька Січ. Зверталася по консультації та матеріали до видатних істориків: М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Багалія, А. Кримського та ін.» Та час для такого колосального і талановитого тексту був несприятливий: у лютому 1937 року вийшов другий том дилогії, а в липні Зінаїду Тулуб, як пише В’ячеслав Василенко, арештували як учасницю вигаданої «контрреволюційної організації» «Всеукраїнський виборчий центр» («блок меншовиків з іншими антирадянськими партіями»), метою якої було начебто використання виборчої кампанії до Рад для проведення своїх людей — «непартійних більшовиків» — до вищих органів державної влади. Тортурами (кількадобовими допитами з позбавленням сну та їжі) чекісти домоглися від неї зізнання у сфабрикованій справі, і вже у вересні її засудили до 10 років тюремного ув’язнення з поразкою в політичних правах на 5 років та конфіскацією всього особистого майна (серед якого була і практично завершена історична повість про Джордано Бруно).
Як зазначає Яна Кубишкіна, «покарання вона відбувала спочатку в ярославській в’язниці, а з літа 1939 року — на Колимі, в радгоспах «Сусуман» та «Ельген». Зінаїда просила начальника колонії відправити 50 карбованців її чоловіку на кота Лірика, що не може жити без м’яса. Звідти була звільнена 4 липня 1947 року й вислана до Джамбульського району Казахстану, де працювала шкільною бібліотекаркою, рахівницею «Заготзерна» і секретаркою райсільгоспвідділу. 10 лютого 1950 року її засудили за старим звинуваченням на безстрокове заслання в Казахстані». Там же у Казахстані вона випадково зустрілася зі 107-річним казахом Іскаховим, який ще малим бачив у тих краях солдата з України — ним виявився Тарас Шевченко. Так у Зінаїди Тулуб виникає задум написати біографічний роман про Кобзаря «В степу безкраїм за Уралом», який вийшов у рік її смерті. Реабілітували авторку лише у 1956 році і тоді ж вона, з інвалідністю і після двох операцій з видалення ракових пухлин, повернулася до Києва, де почала писати свої спогади, які довела до 1917 року. Завершити їх їй завадила смерть 26 вересня 1964 року.
Найбільшим досягненням Зінаїди Тулуб лишаються її «Людолови», два романи, які і досі читаються як актуальне висловлювання про війну і культуру. Віра Агеєва, зокрема, так описує цю дилогію: «У романі представлено багато реальних історичних діячів. Але в центрі сюжету — історія непересічної жінки, яка вийшла переможницею з найскладніших випробувань і злигоднів… Якраз цим романом потужно утверджувався міф про Роксолану… Актуальними у тридцяті роки звучали і роздуми про стосунки можновладців та інтелектуалів, про те, що в сучасному слововжитку називаємо культурною політикою держави. Обороняючи православну віру, треба було протистояти католикам, не піддаватися полонізації — і от цю війну мали виграти не шаблі, а пера, не гармати, а книжки».
Незадовго до смерті Тулуб так писала брату Володимиру: «І в 70 років інколи з особливою гостротою відчуваєш своє сирітство і трагічну самотність. Відвідавши батьків на цвинтарі, я замовила панахиду. Дивно відчувала я себе при цьому: стара, наївна віра вигоріла в душі і старі слова ектеній звучать для мене лузгою давніх століть, з яких вивітрився весь зміст, і було сумно, бо ніщо інше не “заполонило” цієї пустоти». Такі от сумні підсумки однієї непростої долі, зруйнованої радянською владою, цими новітніми «людоловами», які забрали у неї 19 років життя, давши реалізувати талановитій авторці лише два амбітні проєкти, і навіть їх вистачило, щоб увічніти її ім’я в українській культурі.