Пам’ятаєте у «Файній Юкрайні» були менеджери Андрій і Сергій: «Чотириста грам водки, два бокала пива», — офісний планктон, що бухає в п’ятницю ввечері в генделі й скаржиться одне одному на начальників і колег? Хотіли б роман про них? Поки не прочитала «Планктон» Кирила Половінка, я теж не знала, що хочу такий роман. А виявила, що треба було.
Макс влаштовується на роботу у корпорацію «Трейд Сіті», яка володіє мережею популярних супермаркетів, менеджером непродовольчих товарів. Йому двадцять чотири. Робота йому ой як потрібна. Розірвав стосунки з дівчиною, звільнився, живе на мамині копійки в її втомленій квартирі, позичив гроші у бандюків, ті погрожують відібрати стареньке авто — єдине, що Макс любить у цьому світі. І тут його покликали на випробувальний термін. Річ у тім, що на позицію претендує ще один юнак — обидва мусять довести, що варті її більше за конкурента. Юнака того Макс знає: напередодні в барі вони з ним побилися через жінку, Катя вибрала Макса і повезла до себе додому. Так почалися його нові романтичні стосунки. Та й роботу Максим зрештою отримає. Отже, є грошовите місце з пекельним перепрацюванням. Є красива дівчина, яка не проти стати дружиною і матір’ю. І є детальний опис того, як розвивається кар’єра Максима (сподіваюся, вас захоплює опис ексель-табличок) і формується його родина (Катя вибудовує гострі приватні кордони, й об них Макс періодично перерізає собі горлянку).
Нічого видатного чи навіть захопливого в цьому сюжеті нема. Структура «Планктона» — прицільно антикатартична, ні герої, ні читачі не мають отримати звільнення і полегшення. Щодня, щороку те саме — ну хіба ви не знаєте ту офісну роботу? Навіть коли загоряється якась історія, що може стати напруженням і драмою, Половінко штучно її гасить. Ніяких твістів і саспенсів: планктон родиться, вигодовує собою китів і помирає — все. У книжці є класний дотеп щодо цього. На самому початку, щойно отримавши посаду в корпорації, Макс купує «Бійцівський клуб» Палагнюка — це симпатичний омаж на культовий твір, де офісний страхівник рятується вигадками про бунт-анархію, а герої потребують штучного екстриму, щоби пережити черговий день на нудній роботі. Максу б ту книжку прочитати, був би йому натяк на щось важливе. Але він її читає лише за кілька років, ледь не за десяток, остаточно ставши «офісними меблями», й такі натяки йому вже вловити зась. Це смішно.
Такий підхід у романах часом звуть шахрайською грою у псевдопричинність. Події в житті Макса є. Він втрачає близьких, у нього народжується дитина. Купує омріяне житло і нове авто, яким марив. Уперше зраджує дружині. Отримує нові посади й іще грубіші гроші. Але до цих подій не веде ніякий причинно-наслідковий ланцюжок. Виклики, які підкидає життя, Макс оминає, а за поворотом на нього чомусь чекає винагорода… Ну, до певного моменту, ясна річ.
Скажімо, жінки. Є дві історії, які синхронізуються.
Макс уже в серйозних ексклюзивних стосунках із Катею. Тут стається проблема на роботі: він зробив помилку, її може виправити менеджерка з партнерської фірми, але вона натомість просить зводити на побачення відлюдькувату колегу, бо тій, бач, Макс сподобався. Максим погоджується. Влаштовує, на його погляд, ідеальне побачення, навіть цілуватися пробує і в принципі готовий на секс, але його зупиняє дівчина. І взагалі здається, що вона на цій зустрічі теж недобровільно: вона негарна, неенергійна, нецікава — ніяка. Макс дуже напружується, що цю історію дізнаються на роботі, що про зраду вивідає Катя. Але нічого не відбувається. З тією дівчиною значущих контактів просто не було, ніяких суттєвих наслідків, окрім премії за розв’язання проблеми, не настало. Нам щосили кричать: «У цій точці почалося моральне падіння Макса!», — але це не так. У його світі, поки ти за щось не покараний, ти нічого неправильного і не зробив. А покарання нема.
Друга історія. Макс зраджує Каті, яка народила дитину, змінила роботу й підпала — як нам показують очима Макса — під вплив начальниці, що не зносить чоловіків. І Макс почав «ходити в ліві двері». Так він опиняється в ліжку з новою колегою. Стосунки з нею починаються як романтична закоханість, вони фліртують в офісі, у них спільні інтереси в кіно, літературі, відеоіграх, вони щиро захоплені одне одним. А потім на побачення вона приходить п’яною, поводиться нахабно, а в ліжку хоче від Макса якихось збочених речей (жах який!). Вона радикально міняється тієї миті, коли дає Максові згоду перевести дружній флірт у любовну інтрижку, стаючи карикатурним стервом-німфоманкою. Макс очікує, що саме колега знеславить його на роботі й зруйнує його шлюб. Тепер вона вже призначена на роль тої, хто зробить щось за Макса: змусить звільнитися і розлучитися.
Цих двох жінок у романі щосили намагаються зробити тим, чим вони не є — причиною Максових проблем і негативною, але таки мотивацією їх вирішити. Емоційний малюнок цих двох історій, отже, той самий — відраза. Так, поруч із дівчатами Макс (а за ним і читач) відчуває відразу. І це почуття — це гостра криза самоствердження проти іншості, яку неможливо асимілювати. І тут відраза — знак: кожна креветка уявляє себе іхтіологом.
Так от, до такої гри в псевдопричинність вдаються, коли хочуть показати: все, що відбудеться з героєм, не призведе до його трансформації (як це буває в романі становлення). Всі описані події наразяться на фінал, котрого ніщо не передрікало. Все, що сталося в романі, призведе до події, настільки на тлі перебігу сюжету незначущої, що її можна й не помітити… Зараз мені незручно спойлерити фінал, бо це таки єдиний твіст у романі, тому, якщо що, пропустіть наступні пару речень. Макс будує родину, робить нову людину, намагається змінити корпоративну культуру, зламати систему зсередини. Для чого все це було? Фіналом «Планктону» стає те, що Макс — уже самотній і безробітний — пише роман, який ми якраз читаємо і якого ніхто роками не хотів видавати, бо це нецікава історія, в якій нічого не відбувається. Заради цього ми щойно й прочитали роман: щоби дізнатися, чому хтось вирішив його написати.
Коротше, я починаю підозрювати, що автор «Планктону» — троль.
Наплив і зависання. Є такий прийом у композиції, суто монтажний. Його щедро експлуатує «Планктон», і навряд Половінко робить це свідомо, радше інтуїтивно імітує «Бійцівський клуб», котрий читає й обдумує головний герой роману. Наплив-зависання гальмує історію і робить будь-яку деталь нав’язливим повтором. Це створює певний настрій у книжці, всі персонажі якої починають скидатися на пасивно-агресивних чуваків, у яких забрали гідазепам. Це зроблено спеціально.
До прикладу: чотириста сторінок, і протягом цього масиву подій і тексту Макс знову і знову повертається в один епізод. Денис не позичив Максові грошей. Троє хлопів дружили ще з університету, близькі приятелі — близькість на рівні «відсвяткувати разом новий рік і покупку квартири», згодом стали дружити родинами, затим спілкування звелося до необов’язкових смс, але інших друзів у Макса попросту нема, бо цих двох він вважає найближчими людьми. Отже, Макс взяв Дена на роботу, той — ні за холодну воду, Макс його звільнив і не доплатив 300 баксів. Ці гроші Дену потрібні були, щоби погасити борг. Спілкування між хлопцями урвалося. За рік-два вони помирилися, Макс вибачився, аж раптом Ден нагадав про ті гроші. Виявилося, що за цей час Макс купив квартиру і позику дати не міг, бо якраз всі гроші вкладав у цю справу. Ден знову навісніє, знову сварка. Тепер щоразу, коли Ден виринає в сюжеті, Макс нагадує: це той типок, який бабло другові зажав. Так минають роки. Одного дня Ден просить позичити йому гроші, Макс його обматюкав, нагадав про давню історію і відмовив. Гроші потрібні були на експериментальне лікування, грошей не знайшлося, Ден помирає. Макс глибоко переживає втрату і не раз каже вдові: аби знав, на що гроші — позичив би, це ж не так, як із тими 300 баксами було.
Ні, ця історія нам не для того, щоби зрозуміти, буцімто Макс інфантильна людина, це з першого речення ясно. Повтор про цю не-позику насправді є історією про те, що щось у світі Макса від початку не працює так, як мусить. Сам світ зламаний. Коли ми когось обдаровуємо, то розраховуємо на рівноцінний подарунок — так твориться гармонія, на симетричності дарів. А ця гармонія порушена вже з першого речення, і відновити її не виходить усі 400 сторінок. Звідти й зависання на темі тих недоплачених-непозичених грошей. Для гармонізації світу треба принести сакральну жертву. До неї нас і готують: родина і кар’єра, на які важко працює Макс, закінчаться однієї миті, й нам про це повідомили теж десь уже на початку історії. Цьому Макс опирається, «зависаючи».
До речі, згадка про «Файну Юкрайну» мала на меті навести флер ностальгії й натякнути на художній час роману. Історичні події залишаються поза сюжетом, але курс євро і долара вказують на 2000-ні (а заразом і акцентують цінності героїв — не Помаранчевий Майдан Макс помітив, а долар по вісім). Дочитала, значить, я «Планктон» Кирила Половінка у марному сподіванні, що щось схоже на прозріння таки станеться в тому сюжеті, і подалася передивлятися скетчі про Андрія і Сергія… Отакої, а я ж і забула, що вони теж були одночасно смішні й так само напрочуд нудні. А зробити свою історію заразом дотепною і надокучливою — ой як непросто. «Планктон» — насправді технічний роман, просто не уявляю, кому б його порадила прочитати.
Книжки, схожі на «Планктон»:
«99 франків» Фредеріка Беґбеде — про виживання рекламного агента великої корпорації, що торгує йогуртами, і в тандемі до нього — «Дякую за куріння» Крістофера Баклі про піарника тютюнової корпорації. Гомерично смішні виробничі романи. «Подив і тремтіння» Амелі Нотомб надривно показує, як об японську корпоративну культуру вщент розбивається амбітна європейка. «Корпорація ідіотів» Лариси Денисенко — даремно підзабутий роман про юристів на державній службі, комедійно-абсурдний. «Тоді ми дійшли до кінця» Джошуа Феріс: працює собі рекламний відділ, аж раптом отримує інформацію про прийдешню оптимізацію, і починаються офісні ігри на виживання.