Модерні жінки Олександра Мурашка

Цьогорічному ювіляру Олександрові Мурашку по-своєму пощастило з пам’яттю. У найплідніші для нашої культури 1920-ті його рідні, сучасники й учні встигли зібрати матеріали про його життя і творчість і підготувати виставку до 10-річчя загибелі художника 1929 року. Особливу роль у збереженні пам’яті про митця відіграли дві жінки, які написали про нього спогади, — дружина Маргарита Мурашко (у дівоцтві Крюгер) та учениця, Тіна Омельченко, а також третя, дослідниця Дар’я Добріян, котра посприяла публікації їхніх спогадів кілька років тому. Цьогоріч Мурашку виповнюється 150, і з нагоди ювілею відбувається чимало цікавих проєктів, у яких жінки й далі є головними дієвцями. Напевно, жінки люблять Мурашка, і він їх любив — особливо малювати.

Доробок Олександра Мурашка різноманітний, проте якщо оглянути виставку «Олександр Мурашко. Кольорові модуляції» в Національному художньому музеї України (а почасти й «Олександр Мурашко. Київські вібрації» в Київській картинній галереї), впадає в око його головний сюжет — жіночий портрет. Мурашко зображує модерну фемінність у всій її різноманітності — юну, зрілу, літню, в домашньому капоті за кроснами чи в ошатній сукні в публічному просторі, в театрі, в кав’ярні, на ковзанці, на терасі, у гондолі, у саду. Це переважно шляхетна жінка, свідома своєї суб’єктності, не муза, а самодостатня людина, творчиня своєї біографії.

Гарним зануренням у світ модерної жінки може стати точка перетину мистецтв: наприклад, живопис і література. У серії «Жінки пишуть» (#книголав) вийшли друком тематичні добірки класичних, хоча й призабутих творів українських письменниць межі ХІХ–ХХ століть, у яких жінки розмірковують про місто, модерність і пошуки щастя. Пропонуємо вашій увазі фрагменти цих текстів у поєднанні з жіночими портретами пензля Олександра Мурашка.

Читайте також: 180 років засновнику Київської малювальної школи Миколі Мурашку

Жінка його Віра Андріївна — гарна, елєґантна жінка, що кохається над усе в красі життя, в розкоші, комфорті, її хата, «це якесь зачароване гніздечко, куди ніяка бактерія не зважиться наткнутися». Вона не поривається в надзоряну далечінь. «Не в принципах щастя, — каже вона чоловікові, — а в житті, яке вимагає грошей».

Людмила Старицька-Черняхівська «Новини нашої літератури»

Коли Марія Олександрівна скінчила інститут, то одразу мусіла взяти посаду гувернантки, бо була убогою сиротою і виховувалася на кошти багатих далеких родичів, котрі вважали своїм обов’язком платити за її науку, але нею самою не цікавились. Вони дали їй змогу заробляти, і на тім їх зносини й скінчилися.

Надія Кибальчич «Пропащі сестри»

Олександра Михайлівна. І що ви думаєте? Вона не шуткує. Вона напевне теж марить про жучка. Незвичайно експансивна дівчина — так щиро захопилася Василевою працею. Вона знає ввесь гербаріум його, всі колєкції, атласи, книжки. Не забуду ніколи, як вона вперше прийшла до нас питатися роботи. Прийшла у миткалевій сукні, в платочку. І такою вона мені нещасною здалася… Вірочка хотіла була її геть одіслати.

Віра Андріївна. Та не повернувся язик.

Олександра Михайлівна. Василь тим паче посоромився відсилати, і ось насамкінець так призвичаїлася за два роки, що кращого секретаря і не знайти.

Любов Яновська «Людське щастя», 1908

Одинокою її осолодою були мрії про «нього», хоч той «він» не мав виразних форм; не знала, як він має виглядати, знала лише, що він має відкись явитися, прийти. Так казала їй мачоха, так читала вона в тих романах, де кожна панна залюблювалась, була люблена і виходила замуж.

Марійка Колцуняк «Без щастя»

Віктор. (Не постерегаючи її хвильовання). А ти ж пам’ятаєш, Ліно, що в нас сьогодня збіраються люде? Я хтів би, моя кохана, щоб все було гаразд.

Ліна. Буду дбати. Тільки скажи мені, Вікторе, на що ти уряджуєш сі жур-фікси? Сам кажеш, що хтів би бути тільки зі мною, а накликаєш стільки людей, і часом людей не нашого гурту.

Віктор. (Встає з місця). Ах, Ліно, люде ж не можуть жити, як вовки в лісі! Не тільки в житті громадському, але у всіх обширах життя, навіть в життю органічному, істнованнє позбавлене вражінь, замкнене в коло одноманітних фактів, уроджує оспалість, занепад і нарешті цілковите пригнобленнє. Той самий гіпноз. Людина втрачує волю і психічну активність. Од людей ми беремо енергію, силу думки.

Ліна. Любий, ми наче не розуміємо один одного. Хіба я проти громадського життя? Але сі жур-фікси, сальони… в них щось буржуазне.

Віктор. Тон їх залежить від нас. Ти сама, Ліно, знаєш, що сальон може мати велике значіннє і в громадському життю. Згадаймо сальон m-me Рекам’є. А хіба моя Ліна не заступить її, хіба моя Ліна…

Ліна. (Тихо) Твоя Ліна вподобала б більше Олімпію де Гош.

Віктор. Знаю, знаю. Моя дорога Ліна середини не визнає ні в чому.

Людмила Старицька-Черняхівська «Крила»

І тиша вечірня запанувала над ними, виповняючи души ясним почуттям. З напівтемної глибини плив ніжний, мрійний сум соловейка і навівав невиразні, таємничі бажання; хотілося відірватися від життя, хоч на хвилю піднятися над ним; здавалося, немов душа відділяється від тіла, летить і зливається з безконечністю.

Молодик, який щойно опинився якраз над бальконом і лив на нього і на головну стежку саду свої холодні промені, освітив раптом високу постать мужчини.

— Лев, — скрикнула радісно Ганя.

— Але чому ж звідти? з саду? Хіба на човні їздив? — пробурмотіла Олександра Василівна.

Вже з кімнати, обійшовши кругом, входив на балькон високий, молодий чоловік. Зігнутий, дуже блідий.

Наталя Романович-Ткаченко «На бальконі»

— І не нагадуйте мені про тих хазяйських синів — не піду я за них заміж! Не мужиків я цураюся, а хліборобів. Не всі мужики господарюють — є такі, що й на готові гроші живуть; отакого мені знайдіть, а ні, то одвезіть мене краще в город — там я сама собі раду дам, як мені краще жити.

— За город, дочко, вже не нагадуй: до віку вічного не буде тобі на те благословення, — обізвалася без краю сумна Горпина.

— У город тебе вже ніхто не пустить: і так великого ума набралася — постачить на увесь твій вік, — додав Максим…

Любов Яновська «Городянка»

Мене одягли; хустки подавали, а рушників і не давали. Повели до церкви, на вінець постановили — я не бачу, не чую. Схаменулась тогді, як уже опинилась у хаті, сама собі з дружиною. Весіллє вже, бачте, закінчали, і лавки послі приданок треба було змивати тощо. Гомонить він до мене, а я — усе мовчу. Воно поміж народом пленталось, да й бачило доволі, дак і говорить до мене, а я усе соромлюсь, усе мовчу. Я й роблю, да мовчу: і соромно мені, і страшно, і що воно, і як його!

Ганна Барвінок «Лихо не без добра»

Віктор. Я теж кажу і казав завжде. Треба було просто взяти мамку. Так ні ж: «Святий обов’язок матері!» Наче харч той, або інший може мати вплив на психіку дитини.

Лікар. Даймо, що мати завжде найкраща мамка, але, маючи на увазі таку нервову натуру і те, як тяжко дався дружині вашій сей процес я, коли б мене в свій час запитали, схилився б до вашої думки. Проте тепер, під час хвороби, міняти молоко небезпечно, через те прошу вас, пані, перш за все — заспокойтесь. Спокій, спокій, мікстурка, тепла купіль і через тиждень-два — все мине. Я завтра заїду одвідати.

Віктор. Спасибі. (Дає гроші).

Лікар (ховаючи гроші). Не турбуйтеся ж, пані: пам’ятайте, — ваш спокій, — спокій вашої дитини.

<…>

Ліна (зостається сама. Павза. Підходить до крісла і утомлено сідає на нього, схиляє голову на руку). Ох!..

Віктор (вертається з передпокою). Ліно!.. А, — ти тут. Ну, що ж, заспокоїлась? Бачиш, всі твої страхи, як я й казав, були даремні.

(Ліна хитає головою).

Віктор. Ти якась бліда? Що з тобою?

Ліна (тихо). Втомилась я, Вікторе.

Віктор. Ще б не втомитись! Се ж не життє, а якась каторга, — день і ніч біля дитини. Навіщо ж тоді няньки?

Ліна. Ах, Вікторе! Хто ж би покинув слабе немовлятко на чужі руки?

Віктор. Одначе, коли б всі матері побивались так, як ти, то хто б тоді схотів і дітей мати?

Ліна. Не у всіх матерів слабі діти.

Віктор. Дитина знайшлась здоровою. Я казав одразу взяти мамку. Клопочитесь самі про рівність, а яка ж може бути рівність, коли жінка буде прикутою до дитини. Се повинно бути організовано якось іначе. Багато зробив би Наполєон, коли б сидів 12 місяців над колискою! Та й, нарешті, се годуваннє чистий материнський егоїзм. Сама чуєш, що каже лікар, через твої нерви, через твої турботи слаба дитина… коли б…

Ліна. То правда, Вікторе, я турбуюсь, я нервничаю, я плачу… але не я тому винна. Сядь тут, біля мене, Вікторе. (Віктор мовчки сідає). Ти все дратуєшся, все гніваєшся.

Віктор. Ся ж атмосфера задушити може… Ось і зараз в тебе сльози на очах… Се ж знаєш…

Ліна (втерає очі). Ах, Вікторе… Я сама себе не пізнаю… але якби ти хоч трохи підтримав мене…

Віктор. Ліно, я ж радий все зробити: няньку, мамку, дві мамки нарешті, коли одної мало.

Ліна. Не те, Вікторе, не те… Ти все кидаєш нас… Коли б ти знав, Вікторе, що я почуваю… мені здається часом, що ти… що ти не любиш його, що ти… (ковтає сльози).

Віктор. Ну ось!

Людмила Старицька-Черняхівська «Крила»

Ліза справді росла надзвичайною красунею. Невеличка, тоненька та струнка, з золотим хвилястим волоссєм, з тонкими, мов виточеними рисами білого личка та величезними темносиніми блискучими очима, дівчина була схожа на мадонну Ботічеллі.

Надія Кибальчич «Пропащі сестри»

Він. Ніна така-ж, як завжди, урівноважена, весела. Прибірає тепер нову оселю, орґанізує своє суспільство. Що можу я несподіваного сказати вам про Ніну? Ви більше знаєте її, ніж я.

Вона. Так; весела, урівноважена Ніна, завжди в легкому, привітному настрою, безсуперечно виконуюча усі свої бажання. Коли ми були маленькі, вона постійно уміла одібрати собі усі ті цукерки, що були їй до смаку, і у кожній забавці те місце, яке їй було до вподоби. Иноді вона плакала, але більше знала випросити.

Він (усміхається). Їй неможливо одмовити.

Вона. У пансіонаті вона ніколи не була покарана і без усильної праці мала добрі балли. Усі дівчатка з нею дружили. Вона ні з ким не сварилася, а в сварці двох лишалася в згоді з кожньою стороною.

Валерія О’Коннор Вілінська «Візит»

У хату несміливо увійшла хистка дівоча постать у темному гімназичному платті і, зупинившись біля порогу, зробила гостям звичайний «реверанс».

— Це ваше піаніно, дитя моє? — милостиво спитала пані і владним, фаміліарним жестом взяла дівчину за підборіддя.

— Моє, — ледве чутно відповіло дівча: сльози тремтіли їй в очах.

— Не журіться, дитино моя, — промовила пані, зворушена дитячим горем, — ви такі ще молоденькі! Усе ваше перед вами… слухайтесь матері, учіться, працюйте — і все гаразд буде!.. Я ще вам накину п’ятьдесят рублів… Піаніно і справді новісіньке! Я маю пожертвувать його у льоторею-алегрі, що буде того місяця на користь сирітського дому, де я предсидателькою, — не без пафоса закінчила пані Калина.

Наталка Полтавка «Льотерея-алегрі»

Ольга жила на селі і між нечисленною інтелігенцією була наймолодша і найкраща. Вільна все літо, вона здобувала книжки і багато читала, того була найбільш розвиненою. Словом, вона грала першу ролю, чула се і звикла до неї. Коли ж їй траплялось бувати у місті, то воно своїм бігучим, освіжаючим життям надило її до себе, і вона думала, що якби не брак достатків, то вона всією істотою з’єдналась би з ним. Воно здавалось повним і блискучим, здавалось, мало мету, давало справжнє щастя… Як дитина вірить і не вірить химерній казці, так Ольга вірила і не вірила цій мрії… І як думала вона за це, серце починало тремтіти, наповняючи душу якимсь захоплюючим до болю чуттям, наче в її житті повинна була настати чудова доба, і вона передчувала її…

Надія Кибальчич «Засуджені»

Вона перше блукала в ліcі та в полі, придивлялася до тонів, до зеленої травиці, де паслись гуси, до босоногої дівчини, що прала співаючи на ставку; слухала, як кумкали ополоники в ставку і гуділи під вербами хрущі; але її натура була не така, щоб довго сидіти без праці; вона знов почала малювати Михайленків патрет, що вже не сподівалась скінчити, бо їй не можна було вловити той чудовий усміх, що освічував його обличчя і додавав красу його очам. Коли вона писала з натури, бачила на патреті сухі, холодні очі, не його очі, і натягнутий усміх, і з досади кидала пензлем. Коли прийшов лист від молодого артиста, що він приїде може на два дні до неї в гостину тоді як їхатиме додому, перед її очима в хвилину змалювалося його обличчя; вона схилила пензлем, поклала фарби, зробила кілька мазків на патреті смілою рукою, і він ожив. Невимовна радість ухопила її за серце.

Одарка Романова «Акула»

Голос у Кононихи дедалі все робився дужчим і лютійшим: тільки що вона мало не падала од слабості, а тепер уже здавалось, наче зовсім здорова, аж щоки її запалились, тілько важко дихала, а все кричала своє тонким голосом, як попсована скрипка: «А де ж твої очі, де твої руки? Чи осліпла, чи одуріла, що таку погань заводиш? Думаєш, що я теє… дак… Ні, стій, я ще тобі покажу! А-а-а!» — Вона замахнулась високо своїм пожовклим, сухим кулаком, аж заскиглила, заридала.

Грицько Григоренко «Ніяк не вмре»

Впоравшись, панна Ланевська, струнка, але немолода вже особа (їй минуло 39 літ), заспокоїлась й, стомлена, сіла на окремий стілець, принесений сторожем. Вона замислилась. Її темна постать ледве вирізувалась на тлі ночі. Запашні кримські трави мліли в долині під очима зір. Кипариси мовчали, дикі яблуні й миндалі гнули віття додолу. Все німувало. Й ніхто не дивився на ніжний силует самотньої людини. А вона втопила очі в той бік, де пірнуло в темінь веселе товариство. Вова з його оповіданням, пара молодят, які щойно побрались, стрибунчики-діти й взагалі вся молодь… Це оповідання, як це не смішно, нагадало їй колишню власну любов. Та не до гарного італійця, звичайно, й не до скрипача, а до простісінького професора-піаніста, в родині котрого вона жила за вчительку. Їй було тоді всього 20 літ.

Христя Алчевська «Метелик»

Читайте також: Жіночі голоси в українському літературному каноні: від маргінальності до паритетності

Звісно, це лише приватні, суб’єктивні й довільні паралелі, які, однак, можуть зробити сприйняття доби дещо об’ємнішим.

Література дає ще чимало матеріалів для роздумів над живописом Мурашка. Наприклад, про глибокий і тривожний синій у «Квітникарках» 1917 року. Це не модерністська блакитна мрія Миколи Вороного, не загірня комуна й розлиті озера синяви Миколи Хвильового. Це щось інше — фемінна версія сприйняття революції? У «Портреті жінки з квітами» — його останній великій роботі — блакить драпування й золото квітів, а разом з тим — криваво-червоні пагони, сповнений відчаю погляд загнаної в кут і рік — 1918, незадовго до втрати державності й загибелі самого митця.

Читайте також: Синя барва українського модернізму