Подорожі у часі та просторі цікавили Філіпа К. Діка ще з раннього періоду творчості. Так, персонажам оповідання «Трофейний корабель» (1952) вдається захопити вороже судно з Ґанімеда — супутника Юпітера, що часто з’являється на карті всесвіту американського письменника — і за його допомогою перенестися почергово до країни ліліпутів і велетів, які, як виявляється, є не просто соціальною сатирою Гуллівера. А в оповіданні «Спостерігач» (1952) спеціальний пристрій під назвою «Копач» (мрія кожного історика!) дозволяє «ритися» в античності. Проте існують і інші «копачі», наприклад такий, що переносить у майбутнє, хоч це і заборонено законом. Звісно, спокуса перенестися вперед у часі й подивитися, що там, надто велика, а наслідки — непередбачувані.
Часосховище vs. Дітокрай
Тема мандрівок у часопросторі є наскрізною у доробку Філіпа К. Діка. Втім, його цікавить не лише майбутнє (з чим часто й асоціюється письменник), а й минуле. Цікавить такою мірою, що саме у романі «А тепер зачекайте до минулого року» (1966) можемо побачити прообраз «Часосховища» (2020) болгарського письменника Ґеоргі Ґосподінова. Ерік Світсент — головний герой роману Діка — працює хірургом за наймом у стотридцятилітнього Вірджила Акермана (а надворі 2055 рік), підприємця, що зробив статки на розробці покладів екскрементів марсіанських кажанів. Попри воєнний стан, Акерман вкладає ресурси в хобі — дітокрай Ваш-35, що є імітацією світу його дитинства у натуральну величину. Тут і п’ятиповерховий цегляний будинок, у якому він жив хлопчиною, і Коннектикут-авеню з крамницями з тих самих 1930-х років, і кінотеатр у центрі, де показують, зокрема, «Ангелів пекла» з Джин Гарлоу. Є також хлопчики — друзі Вірджила. Щоправда, їх ролі виконують «робанти» — так у цьому романі Дік називає роботів. Вірджилові Акерману час від часу пересаджує органи його персональний хірург — власне, Ерік Світсент, — що і дозволяє старому не помирати. Незбагненним чином він навіть зберігає ясність розуму, на відміну від персонажів «Часосховища».
«Кантіанський» наркотик і гриби-інопланетяни
Однак минуле в «А тепер зачекайте до минулого року» постає не лише імітацією, а й конструктом на перетині між галюцинацією та реальністю. Цей конструкт — це наркотик Джей-джей 180, здатний переносити у часі вперед або назад. Частіше у минуле, як, наприклад, Кеті — дружину Еріка Світсента. Але буває, що і в майбутнє — таким винятком стає Ерік.
За словами персонажа книжки Крістіана Плаута — таксиста, що захоплюється таоїзмом, — ефект дії Джей-джей 180 якось пов’язаний із тим, що Кант називав категоріями сприйняття. А Брюс Гіммель — технік, що відповідає за фінальний контроль якості на головній фабриці Тіхуанської корпорації хутра та барвників (наступного стартапу Вірджила Акермана) — додає, що «йдеться про наше відчуття часу та простору», адже недарма читав «Критику чистого розуму» з багатьма примітками.
Як і кожен наркотик, Джей-джей 180 має побічні ефекти, а саме — миттєву залежність. Тож не дивно, що його використовують як зброю у війні, що розгорнулася між терранцями (назва землян у всесвітах Діка), ріґами та лілістарцями. Ріґи та лілістарці — це іншопланетяни. Лілістарці зовні схожі на людей, але ментально є «фікоміцентними», тобто мають характеристики класу нижніх грибів. Це проявляється, наприклад, у погляді — параноїдальні очі міністра Лілістару Френексі, що дивляться на співрозмовника — Генерального секретаря ООН Терри Джино Молінарі позбавляють його ореолу й авторитету посади, а ще змушують почуватися як при народженні — ізольованим індивідом, якому бракує опори інституцій.
Жучари та Лукашенко
Ріґи ж натомість нагадують жуків: «істоти з екзоскелетами та шістьма кінцівками». Вони вміють пересуватися як на чотирьох, так і на шістьох ногах. Спілкуються як бджоли, адже не мають голосового апарату, а з землянами та лілістарцями можуть спілкуватися за допомогою механічної коробки-перекладача. У ранньому оповіданні «Хмари марсіан» («Жучари») (1952) Дік змальовує прототип ріґів — марсіан, схожих на жуків, що падають хмарами з неба на Землю, зачеплюються за дерева і намагаються встановити контакт з людьми, адже на Марсі не стало води, і вони бажають оселитися в океанах на Землі. Натомість земляни сприймають марсіан як «жучар» і скидають з дерев жердинами.
Лілістар, хоч і є союзником Терри у війні з ріґами, виступає радше як замаскований ворог, охопивши своєю таємною поліцією всю земну кулю. А Джино Молінарі — правитель Землі, який за типом політика є чимось середнім між Рузвельтом та Муссоліні — змушений маневрувати за допомогою іпохондрії, щоб обійти вплив лілістарців. Це віддалено нагадує Білорусь за Лукашенка — таке саме квазідержавне утворення, яке остаточно хочуть перетворити на раба, а правитель, що є диктатором і популістом, знаходить причини не вступати у війну безпосередньо. Молінарі, як і терранці, здогадується, що ріґи насправді не є ворогами, а за їхньою страхітливою зовнішністю (читай сприйняттям «Іншого», сформованого пропагандою) ховається людяність.
Боротьба за історичну пам’ять та абстинентний синдром
Нагадаємо: Джей-джей 180 має ефект перенесення в минуле чи майбутнє. Кожна зі сторін використовує його у своїх цілях. Війна за історичну пам’ять та майбутнє у романі «А тепер зачекайте до минулого року» стає буквальною. Персонажі здатні переноситися у минуле та бачити різні його версії, що допомагає обрати найвдалішу стратегію поведінки у теперішньому. А альтернативні візії майбутнього можуть мати спільні риси — це дає надію одним і розчарування та лють іншим. Однак за використання наркотичних засобів завжди стягується плата. Навіть якщо знайдений антидот допоможе звільнитись від фізичної залежності, психологічні наслідки даватимуться взнаки. Це є паралельною «невидимою» лінією роману. Ерік Світсен дедалі частіше вживає Джей-джей 180, щоб побачити, яким буде його майбутнє з дружиною. Рефлексії щодо складних взаємин із Кеті наприкінці оповіді доводяться до крайньої напруги, що навіть витісняють основну сюжетну лінію, пов’язану з Молінарі, ріґами та лілістарцями. Схоже, що Дік свідомо чи несвідомо зробив кінцівку роману схожою на абстинентний синдром після вживання Джей-джей 180.
Захоплива пригода й моторошні візії майбутнього
«А тепер зачекайте до минулого року» — це майстерно зроблений роман, що оприявнює конструкти задля осмислення реальності: дітокрай, міжпланетна війна, іпохондрія як політичний інструмент, проблеми в шлюбі, залежність, безсмертя.
Сильною видається ідея з «кантіанським» наркотиком Джей-джей 180, що може трактуватись як філософський інструментарій для дослідження історії — нагадуючи підхід Квентіна Скіннера до занурення у контекст минулого — та як потенційна зброя масового ураження. Подорожі в часі та просторі тут набувають виразно філософського відтінку з прикладною метою, що є характерною рисою англоамериканської філософії.
Водночас автор будує оповідь так, що читач, опинившись на Террі 2055 року, ніби на власному досвіді знайомиться з реаліями майбутнього, що сприяє зануренню в текст як у захопливу пригоду. Адже, хоч у романі й ідеться про далеке майбутнє (а почасти й минуле), персонажів хвилює людське, занадто людське. Якщо ви, звісно, не лілістарець.