— Узяв я ставок. Тоді це було ще легко. Принаймні для таких, як я. Життя після колгоспів тільки починалось. Великий, чистий — не ставок, а рай для риби. Один родич у мене повірив, дав п’ять тисяч доларів на мальків. Серйозні на той час гроші. Та хіба ж я дурний, щоб щось самому робити? Мене рідна мати місяцями була просила, щоб я полагодив помісток у свині. Вчора ще був парторгом колгоспу, не брався ні за холодну воду: засідав, виступав на зборах, приймав начальство, головне ж — пиячив і гуляв. А сьогодні що, почну займатись якимсь ставком?
Йому вже 76, і він сам дивується, що досі живий — зі своїм минулим, де, крім пияцтва і гульок, нічого не було. Колись Сергій Іванович Терещенко був відомою в районі людиною, не в останню чергу завдяки особливій увазі до вищого начальства: нікого з більш-менш поважних керівних гостей без обіду в лісозмузі не відпускав. Ну, і палкі, а якщо треба, то й дєльні промови на зборах і пленумах…
— Віддав той ставок надійному мужикові. Ось, кажу, тобі ставок, ось гроші. Домовились, скільки отримає він, скільки я. Вийшло щось багато. Настала весна, заграло літо. Він від того ставка не відходив, а я… Я теж. Майже щодня я біля нього з новим начальством і старими друзями: порибалити-попиячити. Таким ось чином і не дав рибі набрати ваги. Прибутку, як ти розумієш, вийшло по нулях. Мені, скажу ще раз, і в голову не прийшло, що ставком треба було жити. Мати його у своїй власності — навіть не півділа. Жити ним треба було, жити, а то не моє. Більше я ніякого бізнеса і не пробував.
І все ж щось у ньому, здається, було таке, що він не тільки досі живий і бадьорий, а й підвладний здоровому глузду і навіть сумлінню. Не кожен здатен хоча б наприкінці подивитись правді в очі — правді про свою, так би мовити, біографію.
Мені це так подобається, що я його майже щиро втішаю.
— Тебе, — кажу, — природа створила парторгом, тобто неробою — ну, ти згідно з її постановою і відбував свій вік. А хтось, теж згідно з її постановою, живе хазяйством, господарством, або, як кажуть англійці, а за ними весь світ — бізнесом, ділом. Ділом, якщо пощастить — прибутковим, а як ні, то, бува, хоч вішайся з відчаю.
— Зараз-то я це розумію, — погоджується. — Любити треба не тільки гроші. Гроші люблять усі. А свій бізнес — тільки справжні бізнесмени.
…«Нє то воспітаніє». Коли вперше почув цю фразу від випадкового знайомого в розмові про те, чому він займається невідомо чим, а міг би бізнесом, я повірив, що йому й справді гидко жити не по всій правді. Коли ж оцей вислів, обов’язково по-російськи, повторив десятий із таких самих «совісних», то стало зрозуміло, що це загальний ужиток, ознака часу. Так післярадянська людина підносить себе, перш за все у власних очах.
І дійшло до того, що я почув цю формулу не від кого-небудь, а від сина Сергія Івановича Терещенка! Йому за сорок, колись батько купив якогось диплома — якого точно, обидва не знають. Ніде по-справжньому це хлопчисько не працювало жодного дня. Чим воно займається зараз, сказати не може, а утримують його дружина й уже доросла дочка.
В порядку соціологічно-психологічного дослідження я якось візьми та й скажи в їхній присутності, чому б йому не зайнятись, наприклад, тваринництвом — заробляти на свинині власного виробництва. Тоді-то, не вірячи своїм вухам, і почув від нього, що в ці часи, у цій країні для такого діла у нього, сина колишнього парторга, «нє то воспітаніє».
— Усе годуєте його, годуєте, — сказав жінкам, коли його не було близько. — Навіщо?
— Чоловік, — озвалась одна.
— Батько, — зітхнула друга.
І ми втрьох зійшлись на темі, яка не зовсім відповідала нагоді, зате належала до тих, вся насолода від яких — в тому, що вони невичерпні і не мають ніякого сенсу. То була тема клятої благодійності, яка — під різними назвами — споконвіку виснажує людство. Зараз вона влаштувалась як ніколи зручно під вивіскою «соціальне забезпечення», більше того — «держава загального добробуту». Що заможнішою стає країна, то більше її поглинає, здається, одна турбота: потурати неробам так, ніби пани в суспільстві — якраз вони.
На слова, що їхня сім’я схожа на таку державу, одна знову сказала, що він їй чоловік, друга — що батько.
— Та що ж із того, дівчата?! Він же у вас тільки їсть, п’є вашу самогонку, сидить перед екраном і чортихає владу — як рідну, так і всесвітню.
І їх чимало в Охтирці й навколо, отаких синів парторгів і їм подібних. Не дочок, а чомусь якраз синів. Цілком здорові мужики. Як правило, сповнені неабиякого почуття власної гідності. Жінки утримують їх хто мовчки, хто — не без дорікань і галасу.
Що тут для мене головне, бо порівняно нове з історичної точки зору? Така жінка спокійно — чи виклично — почувається номером першим у сімействі. Ще цікавіше, що оточення це спокійно визнає і поважає. Колись помітні гроші приносив у двір чоловік. З плином часу внески подружжя зрівнялись. І ось тепер усе частіше бачиш, що жінка щось приносить, а чоловік — нічого.
А що ж Сергій Іванович Терещенко? Що з ним у хвилину, коли оце пишу? Днями взнав із районної газети, що він «відійшов у вічність». Також — що був не такий, як усі, інакше б не прозмагався на посаді колгоспного парторга скільки-то років, протягом яких зробив «незабутній вклад» у процвітання не тільки рідного села, а й району. На можливий запит юного читача, що таке колгосп, відповіді в некролозі не було, а хто такий парторг, пояснювалось досить докладно: це секретар, тобто керівник первинного осередку Комуністичної партії України (КПУ), друга особа в колгоспі після голови.
Власником, редактором і єдиним автором цієї газети є колишній товариш по чарці покійного із молодих — тоді молодих. Він був другим секретарем райкому комсомолу, вже бачив себе першим, і це збулось би, якби раптом не розпався Радянський Союз разом із його єдиною правлячою Комуністичною партією, а заразом і комсомолом. Комсомол — це Всесоюзний ленінський комуністичний союз молоді, ВЛКСМ, в Україні — ЛКСМУ, Ленінська Комуністична спілка молоді України.
Я, зрозуміло, поспішив у те село. Виявилось, що Терещенко поставив крапку в своєму житті з власної волі. Люди впевнені, що старому стало нестерпно дивитись на сина-неробу і до того ж брехуна, який знай розказує про свої, їм невидимі — бо банкові — мільйонні оборудки.