Словосполучення «читацький клуб» лунає в Україні дедалі частіше. Платна реклама в соцмережах запрошує на комерційні читаці клуби за участі відомих літературознавців, власні читацькі клуби проводять книгарні і продають для них читацькі щоденники, медіа презентують нові клуби на книжкових фестивалях, ба навіть Міністерство внутрішніх справ сповістило, що провело читацький клуб. Водночас примноження кількості поки не свідчить про якісні зміни, адже в українському культурному просторі термін «читацький клуб» набув дещо викривленого значення. Під цією назвою сьогодні часом функціонують монологічні події (панельні дискусії, експертні лекції для мовчазних слухачів), які є, по суті, маркетинговим інструментом, а не практикою діалогу чи простором для взаємодії. Тим часом читацькі клуби у своєму природному середовищі — в бібліотеках — ще не стали повсюдними в Україні.
Тамара Сухенко
Головна мета читацького клубу полягає у створенні безпечного середовища для горизонтального спілкування. Цей формат може слугувати цінним інструментом побудови стійкої спільноти та джерелом відчуття належності. Про творення інфраструктури діалогу у громадах і роль бібліотекарів у цьому процесі розповідає Тамара Сухенко — співзасновниця благодійного фонду «Бібліотечна країна», психологиня, фасилітаторка. Далі — пряма мова.
Культура діалогу
Коли ми говоримо про читацький клуб, то уявляємо невелику групу людей, яка обговорює прочитану книжку. У світовій практиці поширені приклади, коли учасники, наприклад, мешкають в одному будинку, мають спільну бібліотеку і збираються для обговорень. Натомість в Україні під «книжковим клубом» часто хибно розуміють монологічні практики, як-от презентація книжки або панельна дискусія за участі двох-трьох осіб, де аудиторії відведена лише можливість поставити кілька запитань.
Читацькі клуби можуть стати лабораторіями розвитку культури діалогу. На жаль, у наших реаліях культура діалогу часто зводиться до «срачів» у фейсбуці чи чатах ОСББ, але справжній діалог потребує зустрічей наживо, методу, професійної модерації, та інфраструктури. Це громадські простори, де люди можуть зустрітись і поговорити — поза домом і роботою.
У великих містах існують привілейовані можливості для неформального спілкування та обговорень, але в невеликих містечках, селищах та селах ця інфраструктура майже відсутня. В умовах реформи децентралізації, коли повноваження та ресурси спускаються на нижчий рівень, а залучення громадян до ухвалення рішень зростає, виникає потреба в форматах та соціальних просторах для опанування нових поведінкових практик. Здатність обговорювати складні питання не з’являється одномоментно з ухваленням закону; це поведінкова практика, яку необхідно розвивати.
Проголошені де-юре громади не стають такими де-факто без розвитку відносин між жителями громади, створення спільнот за інтересами та активного долучення до життя громади. Цей процес ускладнюється залишками тоталітарної радянської культури, де панувала лише одна правильна думка. Тим часом як практики діалогу є поверненням до питомих для нас ще з ранньомодерних часів практик порозуміння через дискусію.
Саме читацькі клуби можуть стати лабораторіями розвитку цих навичок, коли можуть зустрічатися різні точки зору, а людина може почути і сприйняти неочевидні для себе ідеї. Бібліотека може бути місцем, де невеликі групи жителів громади можуть обговорювати книжки і вчитися чути інших, що набагато легше, ніж обговорювати конфліктні соціальні теми. Ключова передумова успіху — це психологічна безпека, коли учасники розуміють, що не мають бути експертами-філологами, щоб обговорювати книжки. І насамперед важливо, що саме цій людині відгукнулося і як історія впливає особисто на неї. Такий людиноцентричний підхід ( а не експертноцентричний) полегшує долучення до клубу, розвиває мислення, допомагає прожити власні життєві ситуації, якщо історії героїв мають схожі виклики, а з часом — формує відносини між людьми і створює читацькі спільноти. Книга слугує приводом для розмови про себе через героїв, саме тому має потужний бібліотерапевтичний вплив, що особливо важливо під час війни. Для людей, які змінили місця проживання, бібліотеки можуть бути тим простором, де можна знайти свою спільноту. Коли я досліджувала, як бібліотеки в Європі промотують читання, я часто зустрічала на сайтах запрошення жителів та гостей міста долучитися до однієї з багатьох різних спільнот.
Ця культура не є масовою в Україні, але поширена в інших країнах, де значна частина дорослого населення є членами різних типів клубів, включно з читацькими. У такий спосіб участь у спільнотах, не пов’язаних із роботою, стає частиною демократії, розбудовуючи сітки взаємодії та довіру до інших людей, що є важливим елементом розвитку громадянського суспільства.
Читайте також: Культурні сили: гартування духу війська та формування нової ідентичності
Новий формат взаємодії
Аналіз подій, які проводять українські бібліотеки, показує, що найбільш поширеними форматами залишаються книжкові виставки (спадок радянських часів), презентації книжок, зокрема за участю авторів, тематичні лекції, майстер-класи для дітей. Ці події є важливими, проте переважно монологічними. Формат дискусійного книжкового клубу, який би модерували бібліотекарі, — рідкісне явище для наших бібліотек.
Тому «Бібліотечна країна» вирішила започаткувати регулярний читацький клуб для самих бібліотекарів, щоб дослідити, як відгукнеться такий фасилітований формат, і в разі успіху заохотити до його впровадження. Звісно, подія, відвідана наживо, є кращою для побудови довіри та психологічної безпеки, необхідної для відкритого обговорення, проте ми зупинилися на онлайн-зустрічах для залучення людей із різних регіонів України та з бібліотек за кордоном (наприклад, Токіо, Відня). Клуб є довготривалим проєктом — зустрічі відбуваються майже щомісяця, і це дає змогу спостерігати за динамікою: з часом обговорення стають відвертішими, зростає залученість.
Головна мета проєкту — надихнути учасниць проводити читацькі клуби у своїх закладах. Однією з перешкод для бібліотекарів є те, що вони можуть не вважати себе компетентними, наприклад, через брак філологічної освіти, тому бояться модерувати дискусію, або бояться виходу дискусії за рамки, коли вони не зможуть впоратися з напругою або конфліктом. Застосування фасилітаційного підходу допомагає подолати ці бар’єри, оскільки фокус уваги зміщується з вимоги усе знати на побудову самого процесу обговорення, а знання методів допомгає відчувати себе більш впевнено.Для цього ми провели окремий методологічний семінар із фасилітації читацьких клубів. Метод, який використовується в наших читацьких клубах, походить з Америки, де після Другої світової війни колишній військовий капелан та університетська викладачка мистецтва запропонували новий формат обговорень серед студентів, який вони назвали — бесіда про мистецтво. Доти традиційно мистецький твір розглядали на лекціях експертно, що потребувало від учасників спеціальних знань і мінімізувало залучення до розмови. Коли змінили фокус на особисту реакцію — як картина «розмовляє» з тобою — стала можливою глибоко особистісна розмова про сприйняття мистецтва. Цей підхід каталізував обговорення та значно підвищив залученість. Згодом метод був описаний, поширений серед лідерів громад, а потім перенесений у бізнес і отримав назву сфокусованої розмови (детальніше про цей метод у книжці «The Art of Focused Conversation»). Він дає змогу зробити обговорення більш діалогічним, надаючи простір для емоцій та суб’єктивної думки, яка не конче має бути «правильною». Структура розмови побудована на декількох етапах, що відображають природний процес мислення: від фактів (що людина бачить чи відчуває органами чуття) до емоцій та перших реакцій, потім до осмислення сенсів і, нарешті, до спонукання до дій чи змін.
Цей підхід відповідає ширшій ідеї: щоб біліотеки як інституція модернізувалася, вони мусять змінити фокус із книг на людей та стати більше залученими в життя громади. Я часто чую скарги від своїх друзів, які вперше зайшли в місцеву бібліотеку, що їх не зустріли привітно та гостинно, що не дозволили попрацювати зі своїм ноутбуком, поки чекали дітей зі школи, відмовили у використанні простору для розмовоного або читацького клубу, що не погодилися обговорити з громадською організацією можливості співпраці, що режим роботи бібліотеки не дозволяє туди потрапити ввечері або в однин із вихідних днів.
Попри те, що проблеми бібліотек є широко обговорюваною темою, самі розмови не змінюють ситуації. Тому є сенс говорити про найкращі практики та підтримувати тих бібліотечних лідерів, хто ефективно працює в дуже складних умовах, попри низьку зарплатню та недостатню підтримку на рівні держави і громад. Необхідно висвітлювати та підтримувати успішні кейси, які можна масштабувати на всю країну.
У нашому фонді ми прагнемо залучати найактивніших учасників бібліотечної спільноти — тих, хто читає і готовий обговорювати книжки, прагне професійно зростати.
У нашій реєстраційній базах за минулий рік до клубів долучилося близько тисячі учасників (із повторами реєстрацій) з 15 областей України. Серед активних регіонів та установ, які долучалися найчастіше, були: Полтава та Полтавська область, Дрогобич, Білгород-Дністровський, Харків, Київ, Костянтинівка Донецької області, Запоріжжя, Херсон. Доєднуються не лише міські, а й сільські, обласні, шкільні (наприклад, Лозівський ліцей), університетські та наукові бібліотеки. Це свідчить, що формат заходить і ми раді, що склад учасників такий різноманітний за регіональним складом та типами установ.
Читайте також: Мобільні бібліотеки Херсонщини: переносний простір для безпечного дитинства в прифронтових селах
Соціальні функції бібліотек
Якщо говорити про регіональні особливості, то Львів демонструє сучасний і системний підхід до модернізації своєї мережі. Леотека, Сенсотека, Мистецька бібліотека — такі цікаві рішення, які знайшли підтримку не тільки у львівян, а й стали туристичними об’єктами для гостей міста. Існує ще декілька міст та громад, де було знайдено модель бібліотечної модернізації, де оновлені не тільки приміщення та фонди, а й формати роботи з відвідувачами. Але це радше виняток, адже досі в багатьох куточках України ви можете знайти застарілі бібліотеки без опалення та інтернету, де 50–80% фонду становлять радянські книжки.
Хотілося б, щоб кожна громада провела якісний аудит поточної ситуації з бібліотеками і напрацювала власну модель їхньої модернізації. Це критично важливо, оскільки громади суттєво відрізняються географічно (через розтягнутість, складність доїзду до центру тощо) та фінансово (багато наявних мереж просто не можуть бути утримані).
Крім того, необхідно чесно визнати, що вимога щодо кращої бібліотеки не є первинним запитом жителів до органів місцевого самоврядування. Люди вимагають ремонту доріг, опалення, медичного забезпечення, шкіл та садочків. Це означає, що для підтримки бібліотек необхідне стратегічне мислення з розумінням, що інвестиції в культуру не принесуть миттєвих електоральних бонусів, але є питанням національної безпеки та внеском у розвиток людського капіталу регіону.
Читайте також: Гуманітаристика у війні за сенси і території
Часом закриття бібліотеки минає непомітно, і ніхто не висловлює протесту. Це свідчить про те, що не сформувався запит від громади, бібліотека не посідала в її житті вагомого місця. У Великій Британії є рух «Друзі бібліотек», з десятиліттями напрацьованою практикою: волонтери підтримують бібліотеки, лобіюють їхні інтереси, допомагають за потреби. Якщо немає спільноти, яка підтримує бібліотеку і потребує її, вона стає вразливою.
Натомість багато українських бібліотеки під час війни почали виконувати нові функції — стали гуманітарними штабами, волонтерськими центрами, центрами психо-соціальної підтримки. У Хмельницькій області військовий зайшов до бібліотеки, бо потребував просто поговорити; на київській Солом’янці, попри руйнування після обстрілу, бібліотека стала місцем спільного оговтання для жителів сусідніх будинків, а вже наступного дня там облаштували гуманітарний штаб. Бібліотекарі часто перебувають на «передньому краї» взаємодії з людьми, які потребують підтримки та уваги. Тому цю соціальну функцію необхідно системно інтегрувати у програми навчання та підвищення кваліфікації бібліотечних працівників. Часто відвідувачі приходять до бібліотек насамперед для розмови, і лише згодом може з’явитися запит на книжку, яку їм порадять. Ми розробили бібліотерапевтичну базу книжок, щоб бібліотекарі, спілкуючись із відвідувачами, могли відчути тему або життєву ситуацію, яка їх турбує, і запропонувати книжку, де герої проживають схожий досвід. На основі цієї ідеї двічі була проведена акція «Книга за рецептом» на «Книжковій країні». Відвідувачі підходили до стійки, за якою працювали психолог і бібліотекар; психолог спілкувався, визначав запит, а бібліотекар виписував три книжкові «рецепти». Цей формат добре спрацював і, наприклад, у Дніпрі бібліотекарі і далі використовують його для публічних виїзних подій. У сучасних умовах книжка має рухатися до людей: промотувати читання, показувати, що це може бути інструментом підтримки. З огляду на це ми нещодавно провели тренінг для бібліотекарів із психологами для формування навичок первинної розмови, оскільки ці знання є необхідними.
До бібліотекарів високі очікування, однак держава не забезпечує їх необхідними знаннями та навичками. Навчання, ресурси та нові книжки надаються вибірково, переважно через фонди та організації, а не через центральні чи місцеві державні програми. Ми не можемо вимагати багато, коли не надаємо гідних умов праці, приміщень з опаленням чи необхідного навчання.
Шлях діалогу
Автором методу «Діалог» є Девід Бом — учень Айнштайна, американський фізик-теоретик, філософ і один із найглибших мислителів XX століття. Він бачив його як спосіб колективного мислення, що дозволяє групам усвідомити власні припущення, упередження та приховані структури мислення.
Перетворення людини у відповідального громадянина потребує інфраструктури діалогу — тих просторів, де люди практикують обговорення суспільно важливих тем. Для відкритих інклюзивних обговорень Нансенівський центр миру та порозуміння розробив формат Публічного діалогу, який передбачає, що будь-який громадянин може долучитися до обговорення з теми, яка актуальна для нього та його громади. Це базовий формат розмови в колі без лекцій та виступів, який дозволяє краще зрозуміти проблему чи тему, різні перспективи та позиції, що надалі дає можливість будувати кращі відносини з іншими та є підґруням для кращих рішень.
Існують інші методи діалогу, і ще більше методів фасилітації, які дозволяють обговорювати важливі пиатання в великих групах людей. Світовий тренд полягає в тому, що практики фасилітації є частиною успішних практик в в освіті, управлінні, бізнесі й навіть у війську. Наприклад, групи рівних, або метод After Action Review — обговорення військової операції після її завершення для осмислення негативного й позитивного досвіду — є, по суті, фасилітаційним. Або шведські «Кола знань» — специфічна методологія створення навчальних та пізнавальних процесів, коли дорослі об’єднуються в невеликі гурти задля вивчення певної теми чи обміну досвідом (з 10 млн населення в Швеції в «Колах знань» бере участь 1,5 млн), і цей підхід залученості та діалогу формує якість життя як для окремих спільнот, так і для цілого суспільства.
Читацькі клуби, попри їхню зовнішню простоту, є потужним соціальним інструментом. У природному бібліотечному середовищі вони здатні виконувати роль лабораторій діалогу — місць, де люди не лише обговорюють книжки, а й тренують навички слухання, висловлення власної думки, осмислення складних тем, проживання особистих переживань і формування довіри. У країні, яка переживає війну й масштабні соціальні трансформації, така інфраструктура діалогу стає надзвичайно потрібною.
Бібліотеки — це не просто сховища книжок, а соціальні інституції, які здатні стати простором взаємодії, підтримки, інклюзії й культурної згуртованості. В Україні, де культура діалогу довгий час була ослаблена тоталітаризмом та браком фізичних просторів для зустрічей, читацькі клуби відкривають можливість формувати демократичні навички через регулярну практику обговорення. Саме вони можуть стати першою сходинкою до активної громадянської участі.