У столиці без надмірної помпи відкрився Музей українського авангарду, ось так! Точніше, музей існував близько року (його прихистив Музей історії Києва з уже покійною Діаною Поповою), але зараз він переїхав у власне приміщення, невеличкий, але розкішний старовинний особняк аж на Липській, у тому ж будинку — офіс Інституту національної пам’яті, промовисто.
Перша ж подія, точніше, відразу дві події — бомба. Виставка, дві в одній, присвячена 100-річчю об’єднання «АРМУ» — Асоціації революційного мистецтва України, та «Культур-лізі» — асоціації єврейських митців. Перше об’єднання проіснувало сім років, до 1932-го, коли, як відомо, все зацементували, друге — шість. Друга виставка трохи скромніша, хоча на ній є кілька перлин: зокрема, аж три картини Шагала з приватної колекції, мистецька якість виняткова. А перша — взагалі сенсація. Учасниками АРМУ були Бойчукісти, а також Єрмилов, Пальмов, Богомазов, Бурлюк, Хвостенко-Хвостов, Касіян — називаю лише тих, хто останнім часом нарешті на слуху. І всі вони представлені тут, знову-таки фантастичні роботи, жодної прохідної. Всі твори подаровані приватними колекціонерами, тепер це частина фондів музею. Уявити загальну вартість музейного зібрання вже на самісінькому старті неможливо, це космічні суми, якщо міряти грошима (те, що донедавна в світі називали «російським авангардом», досі в ціні), а щодо культурного значення — поготів. Нагадаю, виставка «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні (In the Eye of the Storm. Modernism in Ukraine) 1900’s-1930’s» із колекції НАМУ проїхалася провідними музеями Європи з грандіозним резонансом, і це, схоже, тільки початок.
Про всяк випадок нагадаю, що користуються двома майже рівнозначними термінами: «модернізм» як певний період у світовому мистецтві й «авангард» як його найбільш радикальна, бунтівна частина. Мені особисто ближче поняття «модерн» — не як якесь конкретне явище, а саме як вектор, напрямок розвитку й сам розвиток, пошуковість, відкритість у рамках цілої Нової доби. Але хай буде авангард, так звучить енергійніше й атрактивніше. Тим більше, що світ таки, схоже, нарешті визнав українську інтелектуальну власність. Гаразд, у москалів хай залишаються Лєнтулов із Кандінскім, а от Малевич із Татліним — то вже наше, нема про що сперечатися. І віднедавна словосполучення «український авангард» у Європі сприймається нарешті як належне.
Тиждень неодноразово писав про значення українського модернізму як у світі, так і в нашій власній країні в сенсі самовідчуття й, так би сказати, саморозуміння. Авангард — це трохи більше, ніж один із реперів ідентифікації. Це ще й про частину того самого фатального трикутника Юрія Шевельова: «Москва-Кочубеївщина-провінційність», який становить для нас смертельну загрозу. З Москвою зараз борються ЗСУ, з кочубеївщиною — СБУ та ГУР, а от провінційність чи то, як сам Шевельов писав, провінціалізм залишився безгоспним. Ніякі державні кампанії з виробництва того чи іншого духопідйомного продукту, хай це буде «1000 годин контенту» самі по собі питання не вирішують, вони можуть хіба що допомогти за умови грамотного менеджменту, не більше. А відсутність провінції, креативність і, як наслідок, самодостатність — це вже результат глибших процесів. Наявність у нашому минулому проривних культурних явищ всесвітнього масштабу, їхнє усвідомлення й продовження традиції таким чином є однією з умов подальшого виживання України як спільноти, саме так! А для цього хтось має тим займатися, тобто нагадувати, освічувати, розповсюджувати. Комусь треба про це думати в режимі 24/7. Альтернатива в нас донедавна вимальовувалася така: або визнання в якості ментальної домінанти, прости Господи, сусіднього соціально-культурного утворення, тобто пізнього СРСР, ще й у кастрованому вигляді, або глибоко архаїчна, вторинна, старосвітська естетика, яка породжує таку саму свідомість: оці нові щоразу образливо-примітивні пам’ятники Кобзареві в повітових містах, оця агресія проти будь-яких маніфестацій модерності у великих центрах на кшталт Львова — її наочний прояв, але не кінцевий прояв. Примітив — це ще й архаїчна поведінка. Не лише несмак у вигляді золотих унітазів, а й життєві стратегії: нахапати й заховатися, але то вже надто глибокий психоаналіз. Тобто авангард як тенденція, як здатність вийти за межі площини має переструктурувати мізки хоча би в еліт, стимулювати унікальну пропозицію мінімум для Європи, тим більше, що на таку пропозицію зараз є попит, і водночас зміцнювати українську ідентичність як частину європейської.
Спробую примазатися: коли я свого часу погоджувався на роль голови комітету Шевченківської премії, в мене було два мотиви: по-перше, висунути двох кандидатів, яких я безмірно шаную й вважаю гідними нагороди (точніше, трьох, але з третім це виявилося зовсім нереально), по-друге, спробувати далі просувати своє уявлення про Тараса Григоровича як, власне, предтечу української модерності, що визначив її подальший активний пошуковий характер. На щастя, тепер це вже не сприймається як єресь, і величезна кількість нинішніх художників, режисерів, музикантів чудово вписуються в європейський контекст, як там і були весь час, хоча уявити це ще років тридцять тому було, м’яко кажучи, сміливо.
Коли пливеш проти течії, навіть у питаннях, які не зачіпають інтереси багатьох людей, рано чи пізно нариваєшся на спротив і знецінення. Рушій цілого музейного проєкту Юрій Комельков так само не всіма в тусовці сприймається приязно, дехто йому пригадує, що той не закінчував факультет мистецтвознавства, а за першим фахом всього лише лікар-хірург, а те, що він багато-багато років оре ниву вітчизняної культури, не переконує. Це, звісно, більше каже не про самого Комелькова, а про його доброзичливців, тим не менше, звичаї у фаховому середовищі відбиває. А він продовжує фанатично втілювати свою мрію, запустивши непідйомний фестиваль «Avangard Kyivfest 2025», зібравши чималу команду таких самих навіжених і створюючи точку кристалізації подальшої активності в масштабах країні.
Комусь вочевидь здаватиметься, й небезпідставно, що такі проєкти не на часі, коли йдеться про те, чи бути Україні взагалі. Я би теж так вважав, якби не помічав інші красномовні приклади розпорошення енергії та грошей: про новий асфальт, розв’язки й плитку не писав тільки лінивий, а днями з’явилося повідомлення, що звитяжний Київзеленбуд висадив якусь там шалену кількість декоративних злаків у якомусь там сквері на Контрактовій, щоби воно виглядало як природне середовище, дикий лук. Дикий лук на Контрактовій площі. Це на додачу до мільярда дерев. Тут же, в музеї й навколо музею, навпаки, бюджетами не пахне: щоправда, музей таки державний, точніше, муніципальний, і приміщення з невеличким штатом дісталися громаді не просто за так, але весь рух тримається на ентузіазмі, волонтерстві й меценатстві.
Зараз буде непопулярна тема. Ще вчора здавалося, що московська імперія ось-ось вичерпається, надірветься й здохне. Зараз дедалі ясніше проглядається перспектива того, що найближчим осяжним часом нам доведеться йти на компроміс, напів-поразку (пожертвувати так чи так доведеться багато чим, хай навіть тимчасово), напів-перемогу, бо людиноподібним не вдалося головне: знищити Україну як державу, як суб’єкт і як ідею. От у цей момент, який неминуче супроводжуватиметься депресією та зневірою, не кажучи про агресію, спрямовану всередину, потрібні будуть острівці сенсів, що допомагатимуть вижити не лише фізично, а й ментально. Сквер зі злаками цьому сприятиме вельми умовно, а от живе свідчення тяглості й духовної перспективи — поза всяким сумнівом.