Модернізм і постмодернізм — це ті два великі філософсько-мистецькі рухи, які дещо несиметрично поділили між собою ХХ століття. Модернізм, втім, почався ще десь в 1860-х і в певних формах тривав до 1960-х, а постмодернізм, виникнувши після Другої світової війни, доіснував ледь не до початку 2000-х. Тому резонно виникає принаймні два питання:
- Які чіткі показники завершення однієї доби і початку іншої?
- У яку ж добу ми живемо нині?
Дискусії про межі певного стилі — давня забавка культурологів різного штибу, де точність часових рамок дуже залежить від часової віддаленості дослідників від досліджуваної теми. Власне, тому найчіткіші показники — це вже радше те, що виникає за сто років, а то і більше (тому більш-менш обґрунтовано можна говорити про межі існування домодерністських стилів). І з цим безпосередньо пов’язана проблема постмодернізму як явище, яке ще перебуває занадто близько від нас, щоб ми могли його об’єктивно визначити. Та ще на початку 1980-х завирували розмови про те, що ж буде після панівного натоді постмодернізму, і в 1990-х уже з’явилася низка досліджень, в яких пропонувалися назви для того, що прийшло чи прийде на зміну Постмодерну. Науковиця Мері Голланд слушно зазначала, що наукові видання, де в назві є «після постмодернізму» («after postmodernism»), перетворилися заледве не на цілу індустрію. Тож відтоді, якщо спробувати хронологічно зафіксувати їхню появу, нам розповіли про таких можливих «наступників» постмодернізму:
- Імерсіонізм;
- Ультрамодерн/гіпермодерн (Артур Крокер, Девід Кук);
- Супермодернізм (Марк Оже);
- Авант-поп (Ларрі Маккаффері);
- Альтмодерн (Ніколя Бурріо);
- Постпостмодернізм (Тім Тернер);
- Транспостмодернізм (Михаїл Епштейн);
- Ремодернізм (Біллі Чайлдіш, Чарлз Томсон);
- Постміленіалізм (Ерік Ґанс);
- Трансмодернізм (Енріке Дюссель);
- Гіпермодернізм (Жиль Ліповецький);
- Автомодернізм (Роберт Самуелс);
- Реньюалізм (Джош Тот і Ніл Брукс);
- Перформатизм (Рауль Ешелман);
- Альтермодернізм (Ніколя Бурріо);
- Псевдомодернізм / діджимодернізм (Алан Кірбі);
- Автомодернізм (Роберт Семюелс);
- Метамодернізм (Тімотеус Вермюлен і Робін ван ден Аккер).
Деяких з цих пропозицій так і лишилися тільки у назвах монографій, інші ж (скажімо, як перформатизм) продовжують претендувати на дослідницьку увага. Та переможцем натепер видається метамодернізм, про який уже вийшло 14 наукових (і не дуже) праць, проводяться конференції, а ще про нього є тематичний сайт і кільканадцять блогів.
Чи будуть згодом називати нашу теперішню добу метамодерною — дізнаємося в найближчі 20-30 років, а поки ж Український тиждень розпочинає цикл із десяти статей Анатолія Денисенка про ті постпостмодерні стилі і феномени, які визначають сучасний світ. Перша публікація, зокрема, буде присвячена теорії діджимодернізму Алана Кірбі.