Моя близька знайома встрягла в чергову/безкінечну дискусію про місце і роль української мови у східній Україні, написавши такі слова: «Якщо б мене запитали, який фактор є вирішальним для використання чи навіть переходу на якусь мову, то я б сказала, це соціальний престиж».
Коли я сів за комп’ютер, щоб написати свою колонку, то побачив кілька цікавих новин у контексті тієї теми, за яку я сьогодні взявся:
- «Народжений в Канаді автор Девід Салаї отримав Букерівську премію-2025 (Міжнародну премію Букера, провідну літературну нагороду, що вручається за художні твори, опубліковані у Великій Британії англійською мовою) за книжку “Flesh”» (Canadian Broadcasting Corporation, CBC).
- «Народжений у Канаді автор Девід Салаї здобуває Букерівську премію за роман “Flesh”» (The Globe and Mail, Канада).
- «Угорсько-британський автор Девід Салаї здобув Букерівську премію-2025 за свій роман “Flesh”» (The Guardian, Велика Британія).
- «Угорсько-британський автор Девід Салаї переміг Кіран Десаї і здобув Букерівську премію-2025 за роман “Flesh”» (The Tribune, Індія).
- І мабуть найповніша новина, яку я знайшов:
- «Народжений у Канаді угорсько-британський письменник Девід Салаї здобув Букерівську премію за свій роман “Flesh”. Вона зображає бурхливе життя угорця Іштвана з моменту його підліткового віку до середніх років.
Девід Салаї народився 1974 року в Монреалі, Квебек, через рік родина переїхала у Велику Британію, він навчався в Оксфорді, жив у Лондоні, Бухаресті, нині живе у Відні».
Цікаво, як би я міг змодифікувати таку інформацію щодо моєї скромної особи: «Єжи (Юрій) Онух, народжений у Любліні (Польща), художник, куратор і дипломат українського походження, який нині живе в Канаді».
Однак я поки не здобув жодної важливої нагороди, щоб у якійсь країні намагалися написати про мене так, ніби я невід’ємна частина її культури. Словом, я не зайняв жодного «престижного» місця в культурній ієрархії держав, з якими я себе більшою чи меншою мірою ідентифікую.
Учора я слухав інтерв’ю із Салаї, він говорив вишуканою англійською, якою зазвичай послуговуються випускники Оксфорда з вищого класу. Тож теза про те, що мова, в цьому випадку «висока англійська» — це додатковий «престиж», здається цілком слушною.
Далі в інтернет-дискусії моя знайома розвинула свою тезу про вагу престижу у використанні мови на якійсь території, в якійсь країні, в якійсь культурі:
«Диглосія із “народною” та “високою” мовою — це стандарт у лінгвістиці, а не навпаки. Інколи це окремі мови (латина/англійська/французька — місцева говірка або креольська мова, інколи в межах однієї мови — класична латина і вульгата, «оксфордська» англійська і кокні). Є навіть випадки триглосії в деяких суспільствах, всяких прихованих мов і т.д.
І так, імперії завжди штовхають мови підкорених народів в «народні», а той, хто хоче робити карʼєру, отримувати якісну освіту або просто підкреслювати соціальний статус — має переходити на «високу».
Відголоски цього зберігаються в Україні — тому україномовні діти переходять на російську в спілкуванні зі зросійщеними, а не навпаки. Це ж слуга намагається звертатись до колонізатора «маса», а не колонізатор буде вивчати пару слів на суахілі…»
Я дивлюся українську дискусію про використання української мови в Україні зі своєї дуже специфічної перспективи. Я народився в Польщі у сполонізованій родині українських автохтонів, яка раніше була русифікована (дідусь служив у імперській російській армії, а батько народився на території імперії у Фергані, нині Узбекистан). Коли після Великої війни на початку 1920-х років вони повернулися на свої рідні землі (Холмщина), моєму батьку було 7 років, і він не знав польської, знав лише російську й базову домашню українську. Після Другої світової війни родина залишилась у Польщі і пройшла практично цілковиту полонізацію, принаймні мовну. Я функціонально був польськомовним і лише після еміграції в Канаду, почав серйозно вивчати мову своїх предків. Українська мова стала для мене lingua franca в контактах із іншими українцями. 13 років, проведених у Києві на зламі 1990 і 2000-х, дозволили мені опанувати українську мову так, що вона стала моєю другою мовою після польської і перед англійською. Нині я функціонально білінгв, а навіть трилінгв. Українська — це моя lingua franca у розмовах із іншими українцями на батьківщині і в діаспорі незалежно від країни, в якій вони оселилися. Я не виніс із дому комплексу меншовартості на тлі польської мови (колись імперської), а тим паче російської (досі імперської). Те, що я виніс — це свідомість, що ставлення до мови може бути дуже різним і дуже особистим, і хай так воно й залишається.
Приклад Девіда Салаї настільки повчальний, що він здобув високу (престижну) позицію як письменник, який пише імперською мовою, сучасною світовою lingua franca. Те, що він зробив у своєму новому романі, це описав історію героя, що як і сам Салаї, є угорцем. «Flesh» розкриває історію Іштвана — привабливого, таємничого й емоційно холодного чоловіка — від його юних років у типовому угорському житловому районі до світу ультрабагатіїв Лондона.
Тож як зробити свою власну мову, яка не є імперською, престижною?
Не достатньо досконало її знати і щодня її вживати, треба ще мати щось, що можна розповісти нею про себе, про своїх рідних, про світ, з якого ми зродилися, і розповісти це так, що це буде близьким і зрозумілим для інших, навіть тих, хто живе в зовсім іншій культурі, в іншій мові чи мовах. Тоді наша мова здобуде реальний престиж, навіть якщо треба буде з неї перекладати на інші мови, зокрема імперські.
«Monkey See, Monkey Do» — це вислів, який виник на Ямайці на початку XVIII століття, в а англосаксонській традиції з’явився на початку 20-х років XX століття. Цей афоризм стосується способу навчання чогось через наслідування, без розуміння, чому це працює, чи без побоювань про наслідки.
«Monkey See, Monkey Do» — так діти вчаться рідної мови, так це працює й приносить багаті на плоди наслідки.