В останньому своєму творі — «Ecce homo» (1889) — Фридриху Ніцше з усією точністю випало визначити власну інтелектуальну місію: «Я не людина, я — динаміт» (Ich bin kein Mensch, ich bin Dynamit). І, справді, його не завжди і не для всіх збагненні вибухові ідеї породжували цілі грона негаданих інтерпретацій. Ба більше, притаманні йому провокативні помисли зчаста підсилювали вже поширені доктрини та переконання, що нуртували в суспільстві. А те, що ніцшеанство нерідко використовувалось у подобі своєрідного каталізатора думки, хоча й епізодично, проте відверто вдалося показати Христі Алчевській-молодшій, яка залишила чималу поетичну, драматургічну, літературно-критичну, публіцистичну та перекладацьку спадщину.
Народилася вона у Харкові (1882) у багатодітній родині заможного промисловця та банкіра Олексія Алчевського, на честь якого було названо місто Алчевськ. Її мати — теж Христина — заснувала жіночу приватну школу, брала участь у багатьох освітніх організаціях, які провадили активну діяльність на ниві педагогіки. Попри те, що родина була російськомовною, батькове меценатство скеровувалося на підтримку української культури, зокрема, на заснування харківської «Громади». Завсідниками в їхньому домі були Борис Грінченко, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Пантелеймон Куліш, Тадей Рильський, Микола Вороний та інші. Христя навчалась у харківській жіночій гімназії та закінчила вищі педагогічні курси в Парижі. Відвідувала художню школу та драматичну студію. Її ранні твори написані російською. Проте під упливом Ольги Кобилянської вона почала писати й українською. Після трагічної загибелі батька (офіційна версія — самогубство) Христя займається викладанням і розповсюдженням українських творів, а з 1902 року — друкується у літературних виданнях. У 1906 році дістає запрошення долучитися до галицької «Молодої музи». Втім у 1917 році більшовики позбавили сім’ю Алчевських їхнього будинку. Хоч у совєтські часи Христя й продовжує видавати свої твори, та жити їй уже не було за що. А у 1931 році невдовзі після інциденту на вокзалі, коли дверима їй прищемило одяг і потяг протягнув її по перону, Алчевська померла.
Чи не найголовнішою лейттемою творчості «дівчини Христі», як іноді вона підписувала свої поезії, є величезна спрага до життя. Для прикладу, це позначилося на вірші «Люби життя», що потрапляє до збірки «Пісня життя» (1910).
Люби життя: в нім є краса,
Хоч люди й журяться похилі,
Хоч горе бачать небеса
І тане мрія в небосхилі…
Люби життя за боротьбу,
Люби його у громі бурі,
Люби відродження добу
І хмари гніву, й роки хмурні!
Неважко помітити, що тема невпинного піднесення сповненого борні віталізму складає основу Ніцшевого філософування, скерованого на викриття всього, що перешкоджає життєствердним імпульсам. Як сказано у його філософській поемі «Так мовив Заратустра»:
Нехай же ваша любов до життя буде любов’ю до вашої найвищої надії: а ваша найвища надія хай буде найвищою думкою життя!
(Eure Liebe zum Leben sei Liebe zu eurer höchsten Hoffnung: und eure höchste Hoffnung sei der höchste Gedanke des Lebens!).
Та це не єдина спільність між обома цими спорідненими душами, позаяк Алчевська поділяє також і ніцшеанський ідеал самотності. Знову згадаймо Ніцшевого «Заратустру»:
Утікай, друже мій, у свою самотність! (Fliehe, mein Freund, in deine Einsamkeit!)
Так і Христя закликає рятуватися самотою та захоплюватись усім велично-небезпечним:
Працьовниче, не бійсь лишатися самим
І не жахайсь тоді ні бурі, ні громів!
Ні слів людей лихих, ні шумування хвиль,
Бо в бурі є краса і в них надії спів!
Одначе в Алчевської легко запримітити й елементи народництва, що таки відрізняє її позицію від ніцшеанської. Та попри все, у цім і проявилась особливість її ніцшеанства, здатного синтезувати різні ідеї.
Зрештою, зацікавлення філософією Ніцше в Алчевської не випадкове. Вона переймає його в Ольги Кобилянської. Так, у листі від 23 жовтня 1904 року слобожанка пише приятельці-буковинці:
В тутешньому товаристві жінок одна з поважних харків’янок чита кожну п’ятницю про Нітшого й дещо з історії етнографії України.
Своєю чергою Кобилянська зазначає в листі від 18 квітня 1905 року:
…тішусь, що читаєте Ніцше. Він чудовий, правда? Лише подекуди темний, і через те треба його частіше перечитувати. Знайте, що він був, властиво, великий романтик, а духом сам великий аристократ…
І хоча багато покликань на Ніцше у Алчевської не знайти, та все ж, увагу привертає її допис «Два вороги міщанства» у п’ятому номері «Української хати» (1909), де авторка розглядає два типи героїв, які породжені двома літературами — українською та російською. У першій — це надмірно ідейна людина; у другій — тотально безпринципна.
На роль ідейного персонажа пасує художник Кривенко з п’єси «Memento» (1909) Володимира Винниченка. Він індивідуаліст і прихильник особи сильної духом і тілом, а тому — типова ніцшеанська натура. Бувши «чесною з собою» та прагнучи розвитку, вона силкується звільнитися від усього старого та зайвого, себто здійснює переоцінку цінностей. Але закид Алчевської полягає у тому, що Кривенко за своїм індивідуальним «Я» не годен угледіти «Я» своєї товаришки Антонини. Хай скільки такий індивід удосконалюється, та не помічаючи Іншого, тим паче близького, він оприявнює лише свавілля, бо вчиняє насильство над сумлінням іншої людини та не зважає на її самостійність. А відтак і не шанує світу своєї щойно народженої дитини, котра ще не здатна піклуватися про себе. Таким чином, образ сильного персонажа відразу тьмяніє, а на його місці постає звичайнісінький страхополох, якому кортить опікуватися тільки собою.
Другий персонаж — це герой роману Міхаіла Арцибашева «Санін» (1907). Власне, Саніна Алчевська називає «квазі-індивідуалістом» і «квазі-анархістом». У житті він увиразнює лише свою насолоду. Проте ні до чого іншого, крім паразитування, це не веде. Хоч у собі самому цей герой розпізнає викривальника міщанства. Скажімо, свою матір уважає конформісткою, бо вона приймає геть усі соціальні вимоги до людини. На думку Алчевської, проблема Саніна полягає акурат у тому, що йому забракло розрізнення двох якостей — домірності та конформізму. Для нього вони — однакові прояви міщанства. Натомість українська письменниця висновує, що Саніна самого варто визнати за типового міщанина у «московській літературі».
Вочевидь, обидва типажі, що в українському, що в російському письменстві, симпатій у читача не викликають. Адже в одному проглядається мішанка ніцшеанських і соціалістичних ідей, у другому — ніцшеанських із анархістськими. А втім, обидва вони нарочито заперечують свободу: Кривенко відсутністю поваги до Іншого, а Санін — абсолютним егоїзмом. Отож Алчевська наполягає, що вони скоріш антигерої, тоді ж як читач очікує на пророка-письменника, котрий у своєму героєві поєднає художність, правдивість і красу.
Дехто сприйняв Нітшого за возвістителя нової правди, за свого пророка, дехто узнав його «міщанином» і цікаво, що таким його визнали і прихильники матеріялістичного розуміння історії, наші вузько партійні люди, і такі безпринципні особи, як міщанський герой арцибашівського роману, що не зміг Нітшого читати: «Санин хотел читать “Так говорил Заратустра”, но с первых страниц ему стало досадно и скучно. Напыщенные образы не трогали его души»…
Декому Нітше щось дав, декому — нічого; дехто позичив у Геґеля думку, що «все існуюче є — розумне» заразом з тим; можливо, що й існування Саніна, яко людини, декому до вподоби через прихильність взагалі до виправдання всього існуючого… В філософії розбиратися лишаємо кожному читачеві зокрема!..
Отже, не беручись за остаточне визначення ролі ніцшеанських ідей у літературі, Алчевська лише злегка натякає, що Ніцше судилося перетворитися на філософа, котрого будь-хто готовий використати для витлумачення чи підсилення своєї думки, а то й просто перетворити на пугало, з яким асоціюється різного ґатунку екстравагантна бентега. Напевно, головна проблема критиків ніцшеанства полягає в тому, що за поверхневим епатажем вони не здатні побачити серцевину цього філософування — повносилої любові до життя.