Чи маю право я, нещасний старший лейтенант запасу з військовою кафедрою в далекому анамнезі, класичний «піджак», ще й антикварний, мати свою думку й, ще гірше, висловлюватися з приводу проблем війська? Нібито категорично ні, однак… Я не бував у космосі, але стверджую, що Земля кругла. Я не був залучений до схем із відкатами, але маю міркування з приводу корупції й способів її лікування. Я ніколи не робив хірургічних операцій, але знаю, що трансплантація серця успішно проводиться. В усіх цих випадках я покладаюся на чужу думку: або безпосередніх свідків, або авторитетних експертів, яким я довіряю. Виходячи з цього, я заявляю: для нашої держави, включно не лише з її керівництвом, а й військовим командуванням, солдати, які оце буквально зараз, у цю хвилину захищають мене від московського рабства, — бидло. Можливо кожен окремий із політиків і генералів так не думає, проте їхні солідарні дії про це свідчать. У нас не цінують солдата, не рахуються з його або її гідністю, не дбають про його або її долю, не відповідають за його або її майбутнє.
Ні, зараз скандал навколо «Енергоатома» мене не хвилює. Тобто хвилює, але до міри. Без мене фахівців вистачає й, до слова, вистачало до того, колеги про це пишуть із 2020-го року, тільки в загальних рисах, без явок-паролів. Тут, щоправда, є особливі смаколики — це коли одного міністра, не лише по маківку замазаного в поточному скандалі, а й дружбана каґебіста Андрія Деркача, на початку року перекинули з Міненерго на Мін’юст. Мін’юст, погодьтеся, це ну дуже красиво.
Але зрештою корупція є в кожній країні, питання лише в масштабах і зухвалості, для того, щоби тримати її в прийнятних рамках, потрібна політична воля, а також, у нашому випадку, десант непідкупних політиків, чиновників, менеджерів і правоохоронців, припустімо, з Альфи Центавра. А от становище вояків мене хвилює прямо і безпосередньо, бо, по-перше, мені не байдуже, обійдуся без зайвих пояснень. По-друге, я не хочу під москалів.
На випередження, уникаючи непорозумінь: в брутальних заходах ЦВК я не бачу трагедії, точніше, трагедія є, але не в їхніх діях, вони роблять те, що змушені робити в крайніх умовах. Волосся дибки стає від того, що за майже чотири роки не було налагоджено ефективну мобілізацію, бо Указ президента № 65/2022 від 24.02.2022, як ми переконалися, взагалі ні про що. Кожен із нас неозброєним оком бачить скрізь — від важких робіт з перекладання асфальту до спортзалу — безліч чоловіків товарної якості й квітучого віку, на інвалідів вони ніяк не скидаються. Тобто мобресурсу в нас реально до біса, задіяти його — лише питання яєць. Якщо хтось від самого початку боявся обвалити на цьому свої рейтинги, це політична меркантильність. Або тупо менеджерська неспроможність («тупо» в усіх можливих сенсах). Яйця потрібні й для того, щоби з усією суворістю законів воєнного часу карати нападників на ТЦК. Нагадаю, що у Фінляндії під час зимової війни за ухилення від призову автоматично забезпечували розстріл. Так само в інших країнах, просто Фінляндію ми весь час згадуємо як приклад спротиву Імперії зла.
Знаю багато про «художества» тецекашників і веелкашників (у різних місцях, до слова, по-різному, десь по-людськи, десь по-скотячому), але тих, хто повернувся з фронту на цю каторгу й має виконувати «план по валу», теж зрозуміти можна. Неможливо зрозуміти тих, хто цей план спускає й хто за 1362 дні (я не затинаюся про раніше, до шашликів) не спромігся налагодити якийсь пристойний алгоритм. Усі ці свіжі уточнення стосовно оформлення броні — на сьогодні паліатив, і на вчора теж. Я чув декілька зізнань від спритників, на жаль, офрек про те, як і, головне, за скільки можна відмазатися — так, це огидно, однак процедура це дозволяє, а якщо дозволяє, треба ламати процедуру. Однією рукою роздавати бронь, другою бусифікувати — це карикатура на державу. Але й це не найважливіше.
А найважливіше — те від чого тікають з війська у СЗЧ українці дрібними групами по 20 тисяч на місяць, і це за офіційними даними. Не тому, що всі вони без винятку мояхатаскрайники, хоча, безумовно, є такі. А тому, що в деяких місцях служби, підкреслюю, деяких, вони потрапляють у радянську армію, як колись співали, непереможну й легендарну. Легендарну, бо в ній кругле тягнули, а квадратне котили, фарбували траву, білили бордюри й чистили очко зубною щіткою — це в мирний час, а у воєнний кидали на укріплення з палицями замість гвинтівок сотнями тисяч. Ну а непереможну, бо вона не сконала з кінцем СРСР і дожила до наших днів, позбувшись хіба що найбільш диких своїх проявів. Під армією, ясна річ, я маю на увазі не сукупність людей в українських одностроях, яким я зобов’язаний життям, а суму засад, звичаїв і принципів взаємодії. Є частини, якими можна пишатися й звідки не тікають, їх знають усі, але вони існують не завдяки, а всупереч.
Ось дуже точний образ того, що діється: ви знаєте, що в кожній частині є до біса журналів обліку? Паперових! Вони регламентуються Наказом МО №81, Наказом МО №440… їх до фіга, тих наказів і до фіга журналів, вони ведуться ручками, точніше, ручкою, кульковою. Є, скажімо, «Журнал видачі зброї та боєприпасів», є журнал, точніше, перепрошую, «Книга обліку реалізованих боєприпасів». Ну й окремий шедевр, звісно, «Журнал ведення бойових дій», уявляєте? Твій підрозділ веде бойові дії, а ти маєш заповнити журнал. Якщо нема журналу або він неправильно заповнений, тебе …уть. А що? «Порядок должен буть!» Їх так навчали. Їх навчили, що вищестоящі завжди …буть нижчестоящих. Журнали, бордюри, шикування.
Шикування, курва! На початку місяця знову прилетіло по вояках «під час церемонії нагородження на відкритій місцевості», далеко не вперше. ГШ ніби заборонив, але командири інакше не вміють. Не всі, деякі. Легше від цього рідним загиблих? Солдата змушують тримати позицію в оточенні в роздовбаному селі, бо за відступ …атимуть нагорі, а збереження живої сили — то таке. Загиблого записують як пропалого безвісти, бо …атимуть, а за затримку виплати бойових не …атимуть. На другій лінії солдату нема де жити, за оренду хати-розвалюхи місцеві вимагають 20-30 тисяч гривень, начальству пофіг. Натомість сержант прийде перевірити, як ти тут підготувався до зими, зробить зауваження, що в тебе бронік посеред хати й запише в журнал.
Треба як слід усвідомити, що більшість, тобто абсолютна більшість українців уже встигла звикнути до особистої свободи. Ми можемо скільки завгодно іронізувати, але це справді наша родова відмінність від людиноподібних на схід від ЛБЗ. Коли нинішнього вільного українця змушують здавати нормативи (щоби що?), читають йому лекцію про дисципліну (явка обов’язкова) замість відпустити до дружини, яка приїхала його провідати, відправляють, як 40 років тому, в наряд на кухню, копання ям і заготівлю дров. Теоретично солдат уже може перевестися від тупого командира в частину, де його чекають і будуть йому раді, а практично це нереально, легше в СЗЧ, такі реалії.
Я хотів тут зацитувати моїх друзів, деяких я знаю років двадцять, усі з вищою освітою, всі добровольці від перших днів вторгнення, воюють у різних бригадах на різних ділянках, їхні розповіді збігаються до деталей. Потім вирішив, що не буду їх підставляти, їм ще служити. Але пару цитат все-таки наведу, анонімно. «…Між бойовими виходами тобі не дають покою. Тебе за…уть психологами, лекціями про дисципліну та здачею фізнормативів. Нащо?! Мене що з армії виженуть, як я їх не здам? Мене ж міняти ніким!.. Дорослі люди випрошуються на побачення з дружиною і прогулянку з дітьми… Зараз розмова коротка: або я йду спілкуватися з сім’єю, або в СЗЧ. Це працює… Армія заточена на строковиків — шикуйсь-струнко, строгість дисципліни виправдовується коротким терміном служби. Тобі буде гидотно, але недовго. Або на бидло. А тому увесь мед рівняє до ложки дьогтю. Контролює і карає. Нуль поваги, мінімум свободи і максимум контролерів, які теж отримують бойові… Є ще один нюанс, про який мало хто говорить: це те, з якою зверхністю тиловики ставляться до бойових. Бліндаж — це те, що викликає огиду. Зневага маскує страх. Розум полягає в тому, щоб попихати інших. В якийсь момент ти не витримуєш: ти теж не пальцем роблений, ти теж можеш попихати. Бо тебе нема ким замінити: доїзд на позиції надто небезпечний, літати дедалі складніше. А ще й зима… І нога жодного з командирів давно не ступала на ту ЛБЗ. І замінити там він тебе не тільки боїться, а й не може. І ніяким лектором він тебе не замінить: лекторів багато — воювати нікому…»
Я розумію, що армія – одна з найконсервативніших інституцій з-поміж усіх, які тільки можна уявити, в цьому її міцність і водночас її вразливість. От якби ж тільки це не мало наслідків у вигляді втрати боєздатності…
Коли кілометр фронту тримають два-три бійці, вже не до історичних екскурсів. Чоловік провів у окопі понад 150 днів. Це 5 місяців, майже півроку. Без зміни, без ротації. За це він отримав… грамоту від начальства, щоби заслужити нагороду, зазвичай треба загинути, а тилові офіцери ходять обвішані, немов новорічна ялинка. На грошове забезпечення скаржаться всі без винятку, приятель каже, що отримує менше, ніж охоронець у супермаркеті, це дуже мотивує. Тут уже не армійське начальство винне, це ті, хто керують бюджетом і забирають у столиці 7 мільярдів (і правильно роблять, нефіг асфальт на Харківському шосе перекладати), але далі замість підвищити виплати, будують… нову розв’язку на Одеській трасі й роздають по 50 тисяч на дитину на додачу до «вовиної тисячі» й національного кешбеку. Дитина – це завжди добре, от тільки було б кому її захищати.
Така політика означає тільки те, що солдат у них не в голові. Усе, що завгодно: законодавчо закріплені парковочні місця для батьків з двома дітьми (я не жартую), захист прав національних меншин (вітання від п. Колесникова!), регулювання ринку деревини, використання біоцидних продуктів, транспортування швидкопсувних харчових продуктів автотранспортом — детальніше на сайті ВР… Не піддається сумніву життєва важливість переліченого для існування держави, авжеж… швидкопсувні біоцидні продукти. Тільки це не про солдата в окопі.
Нарешті міністр оголосив, що МО розробляє нові типи контрактів. За дорученням президента. Там ніби все, що вимагали бійці та волонтери останні роки: чіткі терміни контракту, вибір частини та посади, додаткові бойові. Поки що розробляють, вони в процесі, через три роки й дев’ять місяців. Міністр, на жаль, не повідомив, що буде зроблено, щоби нарешті до солдат почали ставитися, як до людей.