— Такі дорогі цукерки — й берете одразу три коробки. Кому і за які заслуги?
— Які там заслуги? Послуги.
— Зрозумів. Вони для нас усіх важливіші.
— Зрозуміти-то ви зрозуміли, та не все. Слухайте і розказуйте всім. Кілька днів тому прийшов я в аптеку. Дорогі, кажу, жінки чи дівчата — як вам більше подобається! Мені скоро вісімдесят років. Деякий час тому на лобі й носі почав висипатися якийсь мотлох. Лушпиння, коротше. Я його змию, а через якусь годину воно повертається. Я його здеру — і те саме. Ну, ви зрозуміли.
Вони заглянули в мою фізію, відійшли на пару кроків і почали обмінюватися думками. Переді мною діяв справжній консиліум, не більше і не менше. Двоє потім пішли, третя почала перебирати різні капсули.
— Чому ви, — питаю, — так довго їх роздивляєтесь і вчитуєтесь у те, що там написано?
— Шукаю щось, що вам справді допоможе і було б дешеве.
Уявляєте? Продавчиня шукає вам не що дорожче, а що дешевше! Хоча її про це ніхто не просить. Ну, нарешті я отримав якусь капсулу і відразу ж вичавив із неї щось біле і не вонюче на лоб і ніс. До вечора все лушпиння зникло. Повторив уранці, потім увечері. Подивіться тепер на мене і скажіть: чи бачили ви таке чисте, біле, свіже обличчя у старого? Рік після того, як почалась війна, я переховувався в Австрії. Я знаю, що воно у них таке, їхня охорона здоров’я…
Я теж бував, ба навіть роками жив у тих краях. Щось там і справді гірше, ніж в Україні, щось краще — і набагато, — але зараз я не про це. Прикметно і важливо, що охтирчани з деяким досвідом уже бачать підстави для спокійних порівнянь. Хтось каже, що краще там, хтось — що тут, удома. І все це таким тоном, як про ту-таки Охтирку і Миргород, або про Полтаву і Суми.
І я вже можу в ході свого звичного бурчання інколи ставити в один ряд Україну і «прочих шведов»… Ну, і розпатякувати про найбільшу для мене загадку всіх більш-менш розвинених народів. Літають в космос, і так уже звично, що не пам’ятають, із яких часів, а ось налагодити як слід охорону здоров’я, свого — не чужого, своїх дітей — не чужих, — не здатні! Що американці, що німці, що чехи. Інколи навіть подумаєш, що українці можуть обігнати всіх. Так подумавши, перший і посміхнешся, але ж було, було: подумав!..
У центрі Охтирки, навколо базару — вже 15 (п’ятнадцять!) аптек. Деякі — впритул, стіна до стіни. Продавчині-провізорки працюють там за сумісництвом лікарками, або врачихами, по-тутешньому. Їх ніхто до цього не змушує, не привчає, їхнє начальство їм це скоріше забороняє. Вони просто прислухаються до кожного, хто перед ними — доброзичливо і напрочуд уважно. Дуже обережно, з усіма застереженнями й відсиланнями до лікарів, можуть щось порадити. І багатьом цього достатньо, принаймні щоб прожити день у доброму настрої, не зважаючи на невтомні сирени повітряної тривоги.
Отож. Майже все продається без рецептів. Рецепти-то є у багатьох, хоч і не завжди на офіційних бланках. Це може бути простий клаптик паперу, але написано щось на ньому все ж таки лікарською рукою, тобто так, що вам не розібрати. Головне — що будь-яка «бомажка» для аптеки не обов’язкова. Скільки було балачок — та їх іще можна почути і зараз, — як це погано! Народ, мовляв, темний, легковірний, клює на рекламу, на чутки і плітки, тож залишати його без опіки н і з з я ніде. Слово «ніде» не вимовляється, але мається на думці, й у цьому вся підступність такої заклопотаності долею людства, а в даному випадку — його української частки.
Оця впевненість, що будь-який службовець (держава!) — не такий, як усі люди, що у тому, за що отримує казенні гроші, він кумекає краще, ніж будь-хто… Якби ж то справді було так! Якби ж то було так, я перший би волав за меритократію скрізь і в усьому — за владу добірних, під саму зав’язку освічених і обізнаних. А поки що… Та й народ не такий уже й дурний, яким іноді сам себе вважає. Я не спостерігав і не чув ні від тих-таки провізорок, ні від лікарів, щоб люди купували що попало і так нерозбірливо-жадібно, як колись, у часи совєцького дефіциту.
Куди і в якій справі не вийдеш із дому, згадуєш вираз: «людський матеріал». За цим виразом — довгі вчені роздуми над революціями, реформами і перебудовами — над тим усім, що називаємо шляхами людства. І запитання: чого одні й ті самі писані порядки в одній країні дають плюс за плюсом, а десь — такі мінуси, над якими тільки стогнати і сміятись? «Якість людського матеріалу» звучить не дуже приємно для вишуканого слуху, та нічого не поробиш. Наука більше думає про те, як точніше назвати явище, ніж про те, як догодити нашим самолюбствам.
І де ще його й спостерігати, той охтирський «людський матеріал», як не на базарі, на вулиці, де лагодяться чи міняються труби газо-, водо- і ще чогось -постачання, не кажучи про -відведення? І, звичайно, в аптеці — в одній, кажу, з п’ятнадцяти, що у тебе під рукою. Кожен день, кожна нова зустріч щось скаже про помітну українську суперечність. Рядовий особовий склад — хай то на будівництві, землеробстві чи ось у медицині — все-таки більш, так би мовити, здоровий, ніж командний, особливо верхній. Рядові в цілому старанніші — це головне, а ще ж і те, що з ними почуваєшся якось по-домашньому. Відвертість, прямота, хай не завжди і бажана.
Хай там як, я міг легко уявити, що може почути цей дідок, з’явившись у своїй віднині улюбленій аптеці з подарунками. «Віднесіть їх, діду, туди, де взяли». Бо хто, до того ж, знає, які ще обмеження могло вигадати аптечне начальство за останні кілька днів? Там же і зверху, і знизу, і зусібіч стирчать чи ховаються відеокамери…
— А я, якщо що, їх там відключу. Ось цими руками! Зумію, не хвилюйтесь. Або дізнаюся адреси тих дівчат і розвезу пакунки по квартирам.
Половина його життя припала на часи, коли тільки говорилось, що радянські люди особливо відзначаються тим, що вони одне одному «друг, товариш і брат». Може, саме тому старого так зворушує тепер кожен непідробний прояв чогось подібного. З таким моїм тлумаченням він охоче погодився, тільки додав, що й сам колись бував не останнім «хамлом» в Охтирці, на згадку про що зараз червоніє і скрегоче.
— Тобто тепер спокутуєте провину?
— Виходить, що так. І вам раджу.
Один у мені радів від цієї зустрічі, епізоду чи випадку. Що й казати — зворушлива історійка. Такі вони в ній усі свої рідні, зворушливо схожі: і цей дідок, і провізорші. Такі зрозумілі… З другим у мені було складніше. Він ніби переконував мене не дуже розпускати нюні, не так уже розчулюватись. Подумай, чому його це так розчулило? Він не очікував такого ставлення. Вісімдесят років пліч-о-пліч у рідному середовищі — і не набув такого досвіду, щоб не бачити в подібному людському ставленні до себе незвичного, особливого, щось таке, після чого він пішов у «Маркетопт» за найдорожчими солодощами.
Трансформацію радянської/пострадянської охорони здоров’я кілька років тому розпочала українка з Америки Уляна Супрун. Вона стала міністеркою, коли президентом був Петро Порошенко. Як лікарі — особливо лікарі, не кажучи вже про решту персоналу — кинулися паплюжити її з перших днів! Вже одне це одразу налаштувало мене на її підтримку. Якщо реформатор проклятий тими, кому завдає болю в першу чергу, то він свою справу виконує. За нового президента міністром стала ще одна людина, але, як не дивно, не все зупинилося. Для мене це теж вірна ознака життєздатності розпочатих перетворень.