З 13 до 19 листопада в київському кінотеатрі «Жовтень» відбудеться 31-й фестиваль «Нове німецьке кіно». Пізніше фестиваль проведуть у Львові (20–23 листопада), Харкові (8–10, 14 грудня), Одесі (20–23 листопада), Чернівцях (27–30 листопада) та Дніпрі (17–20 листопада). Захід традиційно сфокусується на найбільш знакових цьогорічних творах німецького кінематографа як від визнаних режисерів, так і від дебютантів.
«Звук падіння» — драма Маші Шилінскі. Оригінальна назва фільму — «In Die Sonne Schauen» — означає «Вдивляючись у сонце», і вона якраз точніше передає враження від перегляду: хочеться дивитися, але побачене завдає болю. Десь так, як і фільми Міхаеля Ганеке, із яким критики порівнюють Шилінскі. Дія відбувається на фермі на північному сході Німеччини в чотирьох різних часах: перед Першою світовою війною, наприкінці Другої світової, в НДР в 1980-х і на початку ХХІ ст. Чотири різні сюжети об’єднує символічна травма, якої зазнають чотири головні героїні: Альма, Еріка, Анґеліка і Ленка. Їхні життя пов’язані радше метафізично, аніж фізично, і режисерка подає це як певні повторення, відлуння чи рими. Основна ідея — страх нікуди не зникає і здатен майже містично відроджуватися, коли навіть видається, що цим страхом просотується земля, з якої постійно виростають «квіти зла», спокушаючи персонажок. Спокуса в «Звуку падіння» — це завжди лиховісне повернення минулого, своєрідна помста. І відрізана кінцівка в фільмі стає тим умовним натяком на фантомний біль, який може втілитися в реальну постать і завдавати цілком реальні страждання.
«Світло» — психологічна драма Тома Тиквера. Це його аналіз сучасної німецької сім’ї, яка гостро переживає конфлікт батьків і дітей, що настільки чужі одне одному, що на початку фільму нам навіть і не показують їх як родичів. Парадоксально, що «ліки» для родини має сирійська біженка Фарра, яка й сама переживає важку психологічну травму. Проблема нинішньої людини, як це показує Тиквер, у тому, що вона ніби й піклується про інших, але ледве спроможна на щире спілкування. І цікаво, що Фарра, яка виявляє співчутливий інтерес до кожного члена родини, вислуховуючи проблеми, якими вони відмовляються ділитися один з одним, пропонує їм досить таку шарлатанську терапію, та не варто забувати про силу самонавіювання.
«Відображення №3» — драма Крістіана Петцольда. Чергове кіно про травму, цього разу — фізичну, адже головна героїня Лора дивом виживає після автотрощі, в якій втрачає свого хлопця. І потім Лора починає жити в домі своєї рятівниці Бетті. Чоловік і дорослий син Бетті спочатку опираються присутності Лори, та згодом вони вчотирьох поступово будують сімейний розпорядок дня та проводять кілька щасливих днів разом. Однак довго ігнорувати своїм минулим неможливо, тож Лора змушена стикнутися з реальністю. Важливу роль у фільмі відіграє музика, адже й назва драми — це назва сюїти Моріса Равеля. Лора якраз опановує фортепіано в Берліні, а тому зіграні нею музичні твори — це водночас і якнайточніші «відображення» її психологічного стану, і стіна, якою вона хоче відгородитися від шуму вулиць і загалом життя, яке у неї було раніше. Крістіан Петцольд зняв тонку і чуттєву мелодраму, яка вся зіграна на півтонах, але натякає на пристрасті, що вирують у глибині напозір гармонійних душ.
«Острови» — любовний трилер Яна-Оле Ґерстера. Історія про те, як на Канарах життя спочатку втрачає сенс, а потім його знаходить з нотками «Багаті теж плачуть». Колишній талановитий тенисист Том байдикує на острові: вживає наркотики, спить із туристками і запізнюється на уроки, живучи, як він сам вважає, «мрією», яка насправді є порожньою. Втім, як це часто буває, — одна зустріч змінює все, і це зустріч з родиною Мерфі, а точніше — з Енн. Критики порівнюють фільм з «Пригодою» Мікеланджело Антоніоні, бо тут теж відбувається зникнення і багато що тримається на сексуальному підтексті. Природа в трилері Ґерстера — один із важливих персонажів, бо саме на тлі цих казкових пейзажів проблеми героїв видаються дуже мізерними і неоригінальними, а рішення, яке приймає Том — це ніби те, що йому підказує острів, а не логіка сюжету, хоча режисер намагається тримати інтригу до останніх кадрів.
«Що знає Маріель» — комедія Фредеріка Гамбалека. Зав’язка у цього фільму наче у блокбастері від Marvel, але режисеру цікавіше дослідити побутовий аспект суперздібностей, показавши весь абсурд і комізм існування у світі, де хтось знає про тебе все. Школярці Маріель її подруга дає ляпаса за те, що вона назвала її повією, і ця травма дає змогу Маріель телепатично знати все, що роблять її батьки: таємні стосунки матері з колегою Максом, їхні розмови про секс і приниження її батька в офісі. Спочатку збентежена Маріель не знає, як позбутися своїх здібностей, але навіть батьки не можуть їй з цим зарадити, тому, зрештою, починають сприймати це як подарунок долі, що дала змогу відверто подивитися на їхнє життя. Тож гумористичний початок обертається доволі серйозним фіналом, який ставить питання про те, що таке правда і кому вона потрібна.