Війна — це біль і щоденні важкі переживання. Ті, хто втрачають на фронті рідних, проходять через нестерпне випробування: прийняти жорстоку звістку, усвідомити невблаганну реальність і вчитися жити далі — зі спогадами, невідомістю і новими обережними сподіваннями…
«Не думала, що життя так поєднає: і радість, і горе — все в один день»
— Коли починала ходити на заняття з арттерапії, я обирала лише темні кольори. А сьогодні зловила себе на думці, що потроху звертаюся до світлих, змішую ясніші відтінки. Коли промальовуєш свої емоції, думки на папері, стає психологічно трохи легше. Дуже вдячна за таку підтримку. Без допомоги психолога важко було б зібрати себе в одне ціле, — каже Анастасія, дружина полеглого українського воїна.
Ми познайомилися в Житомирському центрі підтримки сім’ї «Карітас-Спес Україна». Жінка відвідує тут заняття з арттерапії. Такі сеанси, за спостереженнями психологів, здатні підтримати, допомогти тим, хто переживає втрату. Засоби мистецтва, творчість — один із інструментів, до яких, зокрема, вдаються в таких випадках. У день, коли ми відвідали Центр, учасниці заняття малювали квіти…
Анастасія — мама двох дітей. Доньці сім років, син на сім років старший. «Ми так із чоловіком і мріяли, що спочатку у нас народиться хлопчик, а потім дівчинка. І знаєте, що цікаво? Те, що ми в житті з ним планували, — збулося. А мрії… Наші мрії залишаються. І тепер я сама з нашими дітками намагаюся їх втілювати».
Розмовляємо в перерві сеансу арттерапії. Анастасія розповідає про свого чоловіка Михайла — згадує, яким він був, їхнє знайомство, зворушливі історії з життя, ділиться думками про майбутнє…
— Я дуже вдячна Міші. Мала з ним щасливих 14 років. Жили душа в душу. Але війна… І все, що сталося з нами… Нікому такого не побажаєш. Це дуже моторошно. Особливо коли повідомляють страшну звістку. Коли військові прийшли до нас додому і сказали, що Міші більше немає … Я до останнього не вірила.
Поліна, наша доня, народилася в день народження Міші. І так вийшло, що коли Полінці виповнилося п’ять, зранку того дня я привітала донечку, а о пів на четверту поїхала в морг на опізнання чоловіка. Міші мало бути 36 років. Але, на жаль, тепер йому назавжди 35…
Ніколи не думала, що життя так поєднає… І радість, і горе. Все в один день.
…Цікаво, що нас із Мішею доля зводила рази чотири. Але ми не розуміли сигналів долі. А на п’ятий раз уже сиділи поруч, так як ми зараз із вами, і розмовляли. Звідтоді вже не розлучалися. Перший раз я їхала в Житомир на навчання, і він допоміг мені сумку піднести. А потім якось гуляла ввечері після роботи з подружками, а він із друзями йшов назустріч. Поспілкувалися гуртом і розійшлися. А якось у підземному переході (єдиному на все місто) стояв. У нього була травма: працював на підприємстві з гранітних виробів, пошкодмиив ногу і ходив із паличкою. І я звернула на нього увагу. Сподобався мені. Тоді ближче познайомилися — і більше не розлучалися. Спочатку це була дружба, симпатія, а потім народилося почуття — прекрасне, світле кохання .
«Було відчуття, ніби з мене душу виймають…»
— Що мені найбільше подобалося в моєму чоловікові? Міша був прямолінійною людиною. Небагатослівний, людина конкретних справ. Чесний, не мав фальшу. А ще був дуже ніжним, романтиком. Любив готувати вечері на двох. Коли я щось порала по господарству, ніколи не залишався осторонь. Ми завжди все робили вдвох. Навіть якщо я прала руками, він допомагав полоскати. Ми були справді подружжям — рука до руки, постійно поруч, — ділиться Анастасія. — На жаль, не так багато часу ми разом прожили. Але я вдячна долі за те, що зустріла таку людину, що в нас є діти, є продовження роду. Дуже це ціную.
Ми планували разом зустріти старість. Думали: як це буде, коли наш син Іван прийде і скаже: «Мамо, тату, я закохався…». Тепер, на жаль, я переживатиму ці моменти сама.
Востаннє спілкувалися з Мішею в день, коли він загинув. Розмовляли по телефону. Міша був атовцем, служив ще до початку повномасштабної війни. Тож бачила його востаннє 26 жовтня 2021 року, о пів на шосту ранку.
…16 серпня 2022 року ми з ним говорили по телефону в обід. А ввечері, з пів на одинадцятої до пів на дванадцяту, коли Міша загинув, я це відчула дуже сильно. Було таке відчуття, ніби з мене душу виймають. Це не передати словами. Коли ми з ним спілкувалися, я завжди казала: тільки будь обережний. Він завжди говорив коротко: не буду на зв’язку тоді-то й тоді. І я розуміла, що чоловік на завданні. Знала, що він нас захищає, робить усе, щоб ми спали спокійно. І коли ми розмовляли востаннє, тривоги не відчувала. Говорили про звичайні речі. Про дітей. Про те, що важливо зробити.
А потім я йому телефонувала — виклики йшли, але Міша вже не відповідав. Почала тривожитись, бо він завжди виходив на зв’язок. Але про погане не думала взагалі… Мій чоловік загинув біля Слов’янська, в населеному пункті Іванівка. Був командиром, старшим сержантом. Умів відчувати ситуацію. Сказав побратимам, що сам піде на завдання, а їх залишив на місці. Вони потім розповідали, що почався артобстріл, і коли побратими приїхали на позицію, думали — там лише поранені. Загинув тільки Міша. Було пряме влучання… Я дякую Богу тільки за те, що мій чоловік не мучився. Все сталося миттєво. І що ми змогли з ним попрощатися, провести в останню путь…
…Сьогодні я забрала Поліну зі школи, і перед тим, як іти сюди, в Центр підтримки сім’ї, ми зазирнули в кав’ярню. Сіли біля вікна. Повертаю голову — і бачу столик, за яким ми з Мішею сиділи в перший вечір знайомства. І сьогодні якраз 2,5 роки від дня, коли Міша загинув. Відчула в цьому певний символізм. Подивилась, згадала наше знайомство, емоції, які часто мене переповнюють… Я дуже любила свого чоловіка, він назавжди в моєму серці… Сум — так, він є. Але водночас є і світлі моменти. Ось це місце в кав’ярні — воно наше… Люди просто проходять повз, а для мене воно таке важливе. Є про що розповідати дітям. Бо вони підростають і цікавляться: а як ви познайомилися з татом? Сину 12 років — він уже запитує про наше перше побачення. Хлопчик дорослішає, йому все цікаво: «А як тебе тато запросив на побачення, куди водив, про що ви розмовляли?». Звісно, хотілося б, аби Міша сам розповідав про все Івану. Але розповідаю тепер я…
— Які проблеми найбільше турбують сьогодні? Я ж дружина військового, тому загартована. Фізично даю раду, бо звикла… Так, спочатку, коли чоловік пішов воювати, було дуже важко фізично. Поліні ще року не було. Але потім звикаєш до всього. Найважче — морально… Раніше я знала, що хоч Міша там, далеко, але я йому подзвоню, зможу порадитися. Ми всі питання вирішували разом. На відстані, але разом. Коли Міші не стало, я дуже важко пережила це морально. Себе не можеш зібрати, а тут діти… і все нахлинуло в один момент. Ось це найважче. Тепер усі питання вирішую сама. Знаю, що можу помилятися. Син росте, йому тато потрібен. І розумію, що я тата не заміню, хоч би як хотіла.
Що дає мені сили? Надія і віра в майбутнє. Віра в те, що війна закінчиться і що наші воїни, наші чоловіки полягли на полі бою недаремно. Що мій чоловік — і не тільки він (у мене і брат загинув, під час АТО, у 2015 році)… що їхня смерть не була марною. Бо, не дай Боже, станеться інакше — я цього не витримаю. Дуже багато життів віддано за нашу свободу. І дуже багато болю навколо.
Мрію про час, коли настане справжній спокій і нарешті можна буде вимкнути додаток «Тривога» в телефоні. Ми з дітьми недавно їздили за кордон, то вони питали: «Мамо, а що, ми можемо так просто гуляти ввечері й не чути сирену? Можемо спокійно сидіти в “Макдональдсі” і не бігти в укриття?»
Мене тримає на світі надія, що в дітей усе буде добре. Маю поставити їх на ноги. В пам’ять про Мішу.
Нам, рідним полеглих воїнів, дуже важливе спілкування. Важливо, щоб нас чули… І розуміли.
Війна — це дуже страшно. Колись бабця моя казала: все переживемо, головне, щоб війни не було. Я тоді дивувалася — що вона таке говорить? Хіба думала я тоді, що своїм дітям і — дай Боже — онукам казатиму: все переживемо, головне, щоб війни не було…
З часом звикаєш до нових реалій. Розумієш, що треба жити далі. Але щоразу, коли настає вечір, я дивлюся на небо, думаю про свого чоловіка. І знаю, відчуваю, що він поруч зі мною….