Листопад 2019 року. Нью-Йорк. До мене звертається незнайомий нігерієць і показує на дорозі в кущах зображення розчленованих тіл, відрізаних кінцівок, розірваних і закривавлених торсів, трупів, складених у кузові пікапа або на візках. Вражений тим, що я бачу і що він мені розповідає, негайно вирушаю до Лагоса. Бойовики фулані, союзники Боко Харам, що належить до ІДІЛ, примчали вночі на мотоциклах з довгими сідлами. Вони їхали по троє на мотоциклах, з вигуками «Аллах акбар!» і спалювали, вбивали, катували, тероризували й залякували християнське населення. Я готую репортаж для наших колег з Paris Match. Пишу перший розділ книги «На шляху людей без імені», видавництво Grasset. Продумую перші епізоди фільму «Інше бачення світу», присвяченого найжахливішим забутим війнам сучасності і, в даному випадку, кривавій Нігерії, де мертвих більше, ніж живих, де церкви систематично спалюють, а священиків розпинають.
Я буду відстоювати нігерійців у Єлисейському палаці. У Білому домі. На телебаченні. До цілковитого знесилення. Держава Нігерія, яку очолює військова хунта, що спокусилася ідеями радикального ісламізму та вирішили закрити очі на ці жахливі події, порушує судову справу. Міністерства закордонних справ говорять про «інциденти між громадами». Африканісти публікують статтю, в якій використовують привід «давніх конфліктів» між невизначеними племенами. Постає загроза нової Руанди. Мученикам з Джоса і Кафанчана не допомогло те, що вони були християнами. Вони нікого не цікавлять. А світ, до того ж у розпал Covid, дивиться в інший бік.
Судан. За останні двадцять п’ять років я зробив три великі репортажі з Судану. Один – у 2000 році для Le Monde. Інший – також для Le Monde, з центру охопленого вогнем Дарфуру, у 2007 році. І ще один – для Paris Match, минулого літа, його передрукував Wall Street Journal. Цього разу жертви не є християнами. Але зображення, які я привіз, не залишають жодних сумнівів. У Дарфурі відбувається справжній геноцид. У Нубії це організований голод, повільна, наполеглива, безжальна етнічна чистка. В інших частинах країни – масові вбивства, серійні зґвалтування, цілі міста, стерті з лиця землі, одна з найвищих цивілізацій світу, ще давніша за єгипетську, методично розграбована. Але й тут знову тиша.
Увага світу прикута до Гази, до позірної окупації, пропагандистського геноциду, голоду, організованого Хамасом. А щодо зруйнованого Хартуму, щодо свідчень тих, хто вижив і розповів мені про знущання бойовиків генерала Хеметті, про зображення масових поховань, про які розказує мій попутник, фотограф Марк Руссел, щодо середньовічної облоги Ель-Фашера, котра закінчилася масовими стратами, жорстокість яких перевищує уяву, – перед цією війною, більш смертоносною, ніж усі війни на Близькому Сході разом узяті, перед «найбільшою гуманітарною кризою у світі», за словами самої ООН, попри доведений штучний голод, ми не бачимо жодних вуличних демонстрацій, жодних протестів в університетах, жодних транспарантів чи скандувань, жодних маршів, нічого. Мусульмани вбивають інших мусульман. Немає жодного способу звинуватити у цьому євреїв. Нема євреїв, нема новин.
Чи йдеться про наслідок перемир’я в Газі? Чи може це бути «інтегроване видовище», що втомило всіх, навіть тих, хто любить демонізувати євреїв? Чи мова – про впертість свідків, яка врешті-решт дала свої плоди, і про очевидність жахіть, що вразила навіть найсліпіших? Хай там як, упродовж останніх тижнів, а може й днів, спостерігається певне потепління, початок пробудження, легкий, дуже легкий порух душ і сердець. Так, ніби душа цілого нашого світу, заціпеніла від місяців вибіркового обурення, погоджується знову відкрити очі.
Так, ніби Захід побажав згадати, що існують й інші пекла, інші закатовані народи, інші обличчя голодних дітей, яких не показують на екранах. Повторюю, це лише шепіт. Ледь помітне просвітління. Ми ще не бачили суданського чи нігерійського прапорів на чолі маршів обурених протестувальників у Нью-Йорку, Римі чи Парижі. Але, що стосується Нігерії, то саме американські газети відкривають для себе Кадуну і Джос, Конгрес бурхливо реагує, а імпульсивний і гамірний президент Трамп між двома примхами у своїх соціальних мережах згадує про можливість військового втручання.
Щодо Судану, це сором, збентеження, відновлення цікавості, редакційна стаття тут, телевізійна програма там, твіти французьких недержавних громадських організацій, що починають поширюватися, а відважні репортери повертаються до Порт-Судану та Ель-Фашера. І ось ці дві забуті війни, що зникли з радарів, повертаються у суспільний простір, щоб стати темою розмов, об’єктом дебатів і проявитися, хоч би на мить, у всесвітній свідомості. Історія ніколи не є остаточно дописаною. Ми завжди маємо право, незважаючи на всі причини, сподіватися. Щодо мене, то я продовжую боротьбу.