У 1909-му викладач Львівського університету Михайло Грушевський опублікував статтю «Малі діла», де міркував про психіку галичан: «Мені здається, що історична доля Галичини віками впливала на пониження в тутешній українській людності елементів ініціативи, смілості, активності і заступала їх прикметами пасивної витривалості, пасивного завзяття, упертості».
Галичина вже тоді позитивно вирізнялася серед західноукраїнських земель — не лише порівняно з Волинню, що належала Російській імперії, а й із Буковиною та Закарпаттям, які перебували в межах імперії Габсбургів. Ба більше, перед тим галицькі українці продемонстрували неабиякі зразки боротьби — студенти, виступаючи за українізацію університету, захоплювали приміщення ректорату та вивішували на будівлі синьо-жовтий стяг. Під час виборчих протистоянь проливалася кров, а в квітневу неділю 1908-го українець Мирослав Січинський на аудієнції розстріляв цісарського намісника графа Анджея Потоцького.
Чи треба ще яких доказів революційності?
Грушевський не лишив це поза увагою: «Але, повторяю, виїмковість тільки підчеркувала загальну нездібність галичанина до терористичних актів, до агресивності активної боротьби. Революційна тактика на галицькім ґрунті неможлива».
Як розуміти ті події й наступні, що трапляться незабаром? За кілька років тут створять добровольчий легіон — Українських Січових Стрільців. Частина з них потрапила в російський полон, і в 1917-му в Києві сформували галицько-буковинський курінь Січових Стрільців, який назвуть найкращим відділом Армії УНР…
1 листопада 1918-го відбулася взагалі нечувана подія — переворот у краї, що ознаменувався перебранням влади українцями, а на львівській ратуші замайорів синьо-жовтий прапор. Оті вчорашні «тірольці Сходу», що були бастіоном Габсбургів, забили й свій цвях у домовину імперії. «Кожний з нас бачив, що мусимо зачинати сьогодні, або ніколи. Але, вибираючи це друге, чи могли би ми тоді зватись нацією?» — описував ніч з 31 жовтня на 1 листопада один із організаторів «зриву» Дмитро Паліїв.
А як бути з Українською військовою організацією, зокрема її двома замахами на перших осіб Польщі? Після останнього, в 1924-му, польські президенти не відвідували Львова, навіть коли на цю посаду обрали ректора Львівської політехніки Ігнація Мосціцького, що очолював державу з 1926 по 1939 рік…
Листівка з підсудними у Варшавському процесі «Бандери та товаришів», 1935-36 рр. На ньому було засуджено молодих українців-членів ОУН, що організували замах на міністра внутрішніх справ Польщі
А як щодо чисельних бойових акцій ОУН, зокрема й замаху на міністра внутрішніх справ Польщі, що відбувся посеред дня у центрі Варшави? Між іншим, це трапилося в 1934-му — рівно за 25 років після статті Грушевського. На відстані однієї генерації…
Ще за якихось десять років це покоління творитиме Повстанську армію, а через іще одне десятиліття — опиниться в таборах ГУЛАГу, де підніматиме повстання. Для бунтарів там існував окремий термін — «західні українці» або «бандери».
Шпальта віденського тижневика «Das Interessante Blatt» з зображення боротьби українських та польських студентів у Львівському університеті. Тоді, в липні 1910, в сутичці загинув українець Адам Коцко.
Тож як сталося, що саме тій частині України, якій відмовляли в революційності, судилося стати найреволюційнішою?
Шлях революціонерів був еволюційним. Все почалося за «бабці Австрії». Трохи лібералізму й освіти для народу створили ґрунт для самоусвідомлення маси, яку назвали «давно похованою нацією». Та в другій половині ХІХ століття край опинився в руках поляків, і хоч за вірність Габсбургам галичан кликали «тірольцями Сходу», ті розпочали боротьбу за виборчі права та українізацію університету. На вістрі боротьби опинилися здебільшого студенти — на той час невелика частина суспільства (найвища чисельність українських студентів складала 1 786 осіб у 1913-му).
Пам’ятний хрест-кенотаф одного з організаторів «листопадового зриву» Дмитра Палієва. Через чверть століття він стане одним із творців Дивізії «Галичина».
Далі все пішло по спіралі. Власна формація в складі австрійської армії — УСС. «Листопадовий зрив», що, по суті, відбувся без активної участі усусів — свідчення, що критична кількість українців, зокрема військових, була більшою за полк УСС. А вже за кілька місяців, у польсько-українській війні, Галицька Армія налічувала понад 120 тисяч вояків!
Попри програні визвольні змагання, далі вже працював закон переходу кількісних змін у якісні. Звісно, що не автоматично — непокора потребує підживи в заборонах, переслідуваннях і репресіях. У цьому польська влада не відмовляла своїй найбільшій національній меншині. Сучасники зауважили, що, попри поліцейську природу, Річ Посполита залишала простір для розвитку громадсько-політичних рухів — ще один рецепт формування українського бунту. Галичину називали «Ірландією над Сяном», і навіть поляки порівнювали це з власними революційними подіями ХІХ століття.
Попри стихійний опір, поруч формувалися й нелегальні структури. Чого варта згадка про Тайний університет, що діяв у Львові впродовж першої половини 1920-х! Заклад на півтори тисячі студентів з’явився через заборону українцям вступати до львівського університету.
Опір зменшувався, коли з’являвся простір для свободи. Тоді колишні вояки творили «Маслосоюз» і відправляли бочки масла із зображенням конюшини по всьому світу, засновували різноманітні товариства чи як члени легальних партій потрапляли в польський парламент… Та, як жартували в 1930-х в Галичині: «Польська поліція створила більше патріотів, аніж “Просвіта” за всі роки свого існування».
«Батьки» польської державності описували, як в імперії Романових під тиском русифікації революціонерами ставали ще з гімназійної лави. Загадкою лишається, чому тими самими методами вони «виховували» українську молодь — революційне покоління українців зародилося в гімназіях. Його символом став Степан Бандера, народжений у рік виходу «Малих діл».
Революційний рух став масовим, а його апологети здобували популярність пригніченого народу. «Кожен молодий українець мріяв сісти за українську справу», — стверджував адвокат політв’язнів Степан Шухевич.
Повстанці. Рух опору в Західній Україні охопив велику кількість місцевого населення, а останній бій націоналістичної боївки датується 1960 роком.
Тож коли над Галичиною замайорів червоний прапор — галицьке населення було національно зріле й самоорганізоване. Віступаючи, «перші совіти» залишили по собі маси вбитих і закатованих, і молодь, що не належала до підпілля, охочіше йшла до лісу, аніж пасивно чекала повернення «визволителів». Приклад Галичини був заразним для сусідніх західноукраїнських регіонів, насамперед для Волині. В 1930-х польська влада навіть створила невидимий внутрішній, так званий «сокальський», кордон — преса та організації, що офіційно діяли в Галичині, підлягали забороні на Волині. Та це не допомогло.
На початку 1950-х радянська влада прозвітувала про упокорення західних областей. Офіційна цифра — 500 тисяч репресованих: вбитих, засуджених і вивезених навічно з України — виявилась колосальною для невеликого краю. Та це була піррова перемога. Уже тоді Солженіцин описував «бацилу бунту», яку західні українці принесли до ГУЛАГу. Боротьба з прислужниками режиму й хвиля повстань визначили долю спецтаборів. А пам’ять про жертв, що фактично не оминули жодної родини, стала ферментом майбутнього спротиву.
Принаймні через століття після появи «Малих діл» в історії пануватиме думка, що саме Грушевський був позбавлений «елементів смілості та активності», а галичани — навпаки, стали символом активного резистансу.