«Як читач Шевченко протягом майже всього життя потерпав од книжкового голоду», — пише літературознавець Станіслав Росовецький. У в’язниці й на засланні відсутність книжок завдавала митцеві справжніх мук. Він кілька разів починав збирати свою бібліотеку і втрачав її через вилучення під час арешту. А проте, теоретик Гарольд Блум, який обґрунтував центральність постаті Шекспіра в «Західному каноні», був би втішений: для Шевченка Шекспір теж був улюбленим і часто цитованим автором. Хто ще з європейських письменників надихав Кобзаря на творчість і допомагав триматися?
Читач античної літератури
Один із перших збережених малюнків Тараса Шевченка — «Смерть Лукреції» 1835 року. Це в певному сенсі антична варіація сюжету про покритку, що не раз з’являтиметься в подальшій поетичній і малярській творчості Шевченка. Щоправда, давньоримський етос відрізнявся від морального кодексу українського села початку ХІХ століття, тому збезчещена Лукреція не стає вигнанкою, а заподіює собі смерть в оточенні своєї шляхетної родини. Ще один сюжет на подібну тему насильства над жінками в ранній творчості Шевченка-художника — «Смерть Віргінії». Дівчину — доньку плебея — запрагнув зґвалтувати римський можновладець, для цього він оголосив її рабинею свого клієнта. Щоб врятувати доньку від рабства і ганьби, батько вбив її і розпочав повстання.
1836-м роком датовано Шевченків акварельний малюнок із життя Олександра Македонського. У традиції радянського коментування його появу пов’язують виключно з «історичним живописом» в Академії художеств у Петербурзі. Якось не випадало провести лінію в давніші часи — раннє й пізнє середньовіччя, коли література Русі знала переклади повісті про Олександра Македонського в різних редакціях і списках. А переклад для книжної культури середньовіччя фактично означав власний твір за мотивами оригіналу.
Тарас Шевченко. Олександр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу, 1836
Зобразити «Смерть Сократа» (1837) — питомої постаті для української барокової культури — теж було логічним рішенням для Шевченка, обізнаного з літературою раннього модерну.
Тарас Шевченко. Смерть Сократа, 1837
Читайте також: Читанка, підробіток, переклад і розрада: Тарас Шевченко як читач давньої української літератури
Шевченко знав античну спадщину і вписував її у власні життєві сюжети. У щоденниковому записі 19 червня 1857 року Шевченко порівнює Авґуста, який заслав поета Публія Овідія Назона у скіфський край, зі своїм кривдником — Ніколаєм І: «Август-язичник, засилаючи Назона до диких гетів, не заборонив йому писати і малювати. А християнин Микола заборонив мені те й інше. Обидва кати. Але один із них кат-християнин!»
В автобіографічній повісті «Художник» він пише: «Я цілком усвідомив, яке необхідне вивчення антиків і загалом життя й культури давніх греків».
Митець вустами свого персонажа розповідає про свою лектуру: «Тепер читаю “Історію хрестових походів” Мішо. Вона мені подобається більше за всі романи, і Карл Павлович [Брюлов. — Авт.] теж так каже. Я накреслив ескіз, як Петро Пустельник веде натовп перших хрестоносців через одне з німецьких містечок, дотримуючись манери й костюмів Реча. Показав Карлу Павловичу, і він мені найсуворіше заборонив брати сюжети з будь-чого, окрім Біблії, давньої грецької та римської історії».
На час викупу з кріпацтва та під час навчання в Академії Шевченко простудіював Гомерову «Одіссею», Горацієве «Послання до Пізонів» — віршований посібник із поетики, знав міфологію та історію Давньої Греції й Риму. У його творах античні образи часом з’являються у високому, а не жартівливо-бурлескному регістрі, на відміну від його сучасників — Івана Котляревського і Петра Гулака-Артемовського, а часом — цілком у дусі гумористичного обниження, властивого ще творчості барокових київських спудеїв. Наприклад, у звертанні до музи в поемі «Царі»:
Старенька сестро Аполлона,
Якби ви часом хоч на час
Придибали-таки до нас,
Та, як бувало во дні они,
Возвисили б свій Божий глас
До оди пишно-чепурної,
Та й заходилися б обоє
Царів абощо воспівать.
Бо як по правді вам сказать,
То дуже вже й мені самому
Обридли тії мужики,
Та паничі, та покритки.
Хотілося б зогнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазаниках Божих…
Так що ж, не втну, а як поможеш
Та як покажеш, як тих птах
Скубуть і патрають, то, може,
І ми б подержали в руках
Святопомазану чуприну.
Покиньте ж свій святий Парнас,
Придибайте хоч на годину
Та хоч старенький Божий глас
Возвисьте, дядино. Та ладом
Та добрим складом хоть на час,
Хоть на годиночку у нас
Ту вінценосную громаду
Покажем спереду і ззаду
Незрячим людям. В добрий час
Заходимось, моя порадо.
Деякі з античних сюжетів поет сприймав у високому стилі, імовірно, за посередництва літератури європейського романтизму. Зокрема, «Прометей» Джорджа Байрона і «Прометей закутий» Персі Біші Шеллі могли надихати на написання «Кавказу»:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові —
Воно знову оживає
І сміється знову.
Шевченкові погляди на творчість і порахунки з юрбою стають краще зрозумілими, якщо врахувати його обізнаність із Горацієвими одами («До Мельпомени», «Ода дурній юрбі»), а образ перебенді розвиває традицію античного аеда.
З епістолярію здається, що Шевченко вживав античні образи, як дихав. Наприклад, у листі до Миколи Осипова від 20 травня 1856 року Шевченко писав: «Вашого листа, мій благородний, мій щирий друже, я отримав 16-го травня, і хоча Ви проміняли ліру на меч і променистого Феба на похмурого Арея, та невинна слабкість задумливих шанувальників муз — неуважність — залишилася при Вас».
Тарас Шевченко. Телемак на острові Каліпсо, 1856
Герой повісті «Художник» захоплено пише про свою програмну роботу, в основі сюжету якої — «сцена з “Іліадиˮ». А історіософську поему «Неофіти» Шевченко будує на епізоді з римської історії часів імператора Нерона (і не проминає нагоди нагадати, що в часи, коли в Україні-Русі читали роман про Олександра Македонського, Московії ще не існувало; «Рим ходив у Грецію до школи», — як напише згодом Леся Українка):
Не в нашім краю, Богу милім,
Не за гетьманів і царів,
А в римській ідольській землі
Се беззаконіє творилось.
Либонь, за Декія-царя?
Чи за Нерона-сподаря?
Сказать запевне не зумію.
Нехай за Нéрона.
Росії
Тойді й на світі не було.
Поема розповідає про сина римлянки Алкіда, який навертається до християнства після зустрічі з апостолом Петром і разом з іншими неофітами гине мученицькою смертю в Колізеї за часів Нерона. Ці події слугують алегорією на гоніння українських діячів — політичних в’язнів Російської імперії.
Згодом ранньохристиянські сюжети обиратиме для своїх драматичних поем і Леся Українка. Микола Зеров вважав, що в її творах вавилоняни та єгиптяни мають сучасну психологію, а Давній Рим, середньовічна Іспанія чи американські пущі — це більш-менш прозорі псевдоніми її рідного краю.
Читайте також: Паралелі, що перетнулися: ранні українські модерністи і В’ячеслав Липинський
Шекспір як центр Шевченкового канону
Одним зі способів пізнання європейської культури був театр. Шевченко міг бачити вистави за шекспірівськими п’єсами у Вільні та в Петербурзі, де йшли «Отелло», «Гамлет», «Венеційський купець», «Король Лір», «Річард ІІІ», «Віндзорські кумасі», «Коріолан».
У його доробку є композиція «Король Лір» 1843 року. Точилася дискусія, чи молодий художник механічно змалював шекспірівських персонажів із німецької гравюри, проте виявлені в альбомі ескізи постаті короля Ліра вказали на оригінальні авторські пошуки. На незбереженому, але описаному у спогадах ескізі Лір зображений в іншому епізоді — зі смолоскипом у руках, у нападі безумства з наміром підпалити замок.
Тарас Шевченко. Король Лір, 1843
У спогадах про Шевченка приятелі зазначають, що він часто цитував у розмові Шекспіра й Байрона.
У повісті «Музикант» Шевченко передає слова однієї з героїнь про те, що в бібліотеці в Качанівці вона перечитала всі наявні драми, зокрема «Гамлета». Розповідаючи про гостювання у Григорія Галагана в Сокиринцях, Шевченко називає священника Коношевича «своїм Просперо» — персонажем із шекспірівської «Бурі».
Вважається, що на образі Оксани з поеми «Сліпа» (1842), як і інших образах одурених жінок-покриток у творчості Шевченка, позначився вплив мотиву жіночого божевілля, натхненного образами Офелії з «Гамлета» Шекспіра та Ґретхен із «Фауста» Ґете.
У листі до Миколи Костомарова, відісланому з Борзни до Києва в лютому 1847 року, Шевченко просить забрати у художника Михайла Сажина серед інших речей і його примірник Шекспіра. Уже перебуваючи на засланні в Орській фортеці, Шевченко пише другові, нащадку козацької старшини Андрієві Лизогубу з проханням надіслати твори Шекспіра. Той відправив усі 13 випусків російськомовного перекладу, оправлені для зручності у дві книги. Ці видання було конфісковано 1850 року під час арешту, і в листі до іншого свого приятеля, чиновника Михайла Лазаревського, 1858 року Шевченко знову просить надіслати йому твори Шекспіра. Той відповів, що видання стало бібліографічною рідкістю й через те подорожчало, тож надіслати не може. Однак у посмертному описі речей Шевченка видання Шекспіра було, тож він таки дістав його — отримав у подарунок від перекладача Кретчера після повернення до Петербурга.
Ще одним містком до Шекспіра став Айра Олрідж, афроамериканський актор, якого Шевченко бачив під час його гастролей у Петербурзі — в ролі Отелло в однойменній драмі, в ролі єврея Шейлока у виставі «Венеціанський купець». Шевченко заприятелював із ним і зобразив два портрети Олріджа. У листі до Михайла Щепкіна від 6 грудня 1858 року Шевченко повідомляв: «У нас тепер африканський актер, чудеса виробляє на сцені. Живого Шекспіра показує».
Тарас Шевченко. Портрет Айри Олріджа, 1858
Коли гастролі завершилися, Шевченко серед 37-ми представників інтелігенції підписав петицію до Міністра імператорського двору з проханням продовжити термін перебування Айри Олдріджа в Петербурзі. Проте міністр Владімір Адлерберґ відмовив: влада розцінила захоплення публіки актором як натяк на суспільно-політичні проблеми та критику царських реформ.
Вочевидь, Шевченко симпатизував Олдріджу не лише за його акторський талант, а й за його долю: через расистські переслідування той був змушений залишити Америку, де народився, і переїхати до Європи.
Шевченко запрошував Олдріджа відвідати Україну, і актор таки приїхав, хоч і без супроводу свого приятеля — на той час уже покійного. У серпні 1861 року газета «Киевский телеграф» повідомила про його ангажемент у Київ на 8 вистав, і 25 серпня відбувся перший виступ Олдріджа в ролі Отелло в київському міському театрі. Пізніше він виступав із роллю Короля Ліра, а також гастролював восени 1861 року в Полтаві, Катеринославі та Одесі.
Шевченко — читач європейської класики
Про лектуру Шевченка дають інформацію описи його книжок — конфіскованих під час арешту і виявлених після смерті, а також згадки в його творах. Так у повісті «Варнак» Шевченко згадує Джованні Боккаччо, Лудовіко Аріосто, Торквато Тассо. У повісті «Нещасний» робить алюзію на «Мандри Гулівера» Джонатана Свіфта. З повісті «Художник» дізнаємося, що герой читав Діккенсів роман «Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі». У повісті «Близнята», описуючи хутір Олени Калити, автор зазначає, що на столі лежав томик, розгорнутий на романі «Девід Коперфілд» Чарльза Дікенса. Шевченко цінував Вальтера Скота як автора історичних романів (ним надихався і Пантелеймон Куліш, пишучи «Чорну раду»).
Дехто з тих, кого нині вважаємо світовими класиками, були Шевченковими сучасниками. Наприклад, Оноре де Бальзака Шевченко згадує в повісті «Музикант», де йдеться про бальзаківський тип — «красунь штибу героїнь покійного Бальзака, тобто красунь не першої свіжості».
Чимало Шевченкових образів є контамінацією народної, книжної української та світової культур. Таким, наприклад, є образ пекла в поемі «Іржавець», що має як фольклорні (апокрифічні) та книжні староукраїнські витоки, так і алюзії до Данте:
Боже мій з тобою!
Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
У повісті «Варнак» герой називає «Божественну комедію» «божественною книгою» і читає її напам’ять, у повісті «Музикант» оповідач, наслідуючи Данте, називає свого супутника «Віргілій мій» і пише про спорідненість душ і життєвих доріг. Зрештою в листах часів заслання Шевченко з гіркотою порівнює свою долю з долею флорентійського вигнанця, що також не міг повернутися на Батьківщину через заборону.
Часом літературні алюзії ховаються в несподіваних місцях. Наприклад, у відомому рядку з вірша «Г. З.» (1848), присвяченого коханій Шевченка Ганні Закревській:
Немає гірше, як в неволі
про волю згадувать.
Це парафраза монологу Франчески да Ріміні, котру разом з її коханим Паоло Малатеста кружляє вічний вихор у другому колі Дантового Пекла:
Немає більшого страждання,
Як згадувати любий щастя час
В біду…
(пер. Є. Дроб’язка)
Згодом, на засланні, Шевченко знову використає цю фразу в листі до Осипа Бодянського 15 листопада 1852 року: «А покійний Данте говорить, що в нашому житті немає гіршого горя, як у нещасті згадувати про минуле щастя. Правду сказав покійний флорентієць, я це тепер на собі щодня відчуваю. Хоч, теж, правду сказати, в моєму минулому житті не багато було радощів, принаймні, все-таки було щось трохи схоже на волю, а одна тінь волі людину підносить».
Теплі читацькі стосунки склалися в Шевченка з «Робінзоном Крузо» Даніеля Дефо. Образ покинутого долею Робінзона був близький поетові під час заслання, про що свідчить мотив «острівної» самотності, наявний у його повістях «Близнята» і «Прогулянка з задоволенням і не без моралі». Сюжет роману Дефо міг слугувати поетові розрадою й посібником із виживання у складних життєвих обставинах. Шевченко зобразив Робінзона на малюнку 1856 року, який надіслав для лотереї Михайлу Щепкіну— своєму приятелю, актору, також викупленому з кріпацтва. Робінзон на малюнку зображений самотнім і схиленим над Біблією. А 1859 року Шевченко підкреслив значення «Робінзона Крузо», подарувавши французький переклад книжки своїй небозі Єфросинії, доньці Варфоломія Шевченка, з підписом: «Любій Прісі на пам’ять од дядька Тараса Шевченка».
Тарас Шевченко. Робінзон Крузо, 1856
Стосунки з каноном
Шевченко пильно стежив за появою українських перекладів світової літератури. Наприклад, 1841 року в харківському альманасі «Сніп» була опублікована добірка «Єврейські співанки» — українські переклади з циклу «Єврейські мелодії» Джорджа Байрона, які виконав Микола Костомаров. Усього було опубліковано сім перекладів, серед яких «Журба єврейська» та «Погибель Саннахерибова». Надрукували лише частину виконаних Костомаровим перекладів; рукопис із рештою творів, надісланий для публікації у другому випуску «Снопа», було втрачено цензурним комітетом.
А от улюблені шекспірівські п’єси Шевченко не встиг побачити в українському перекладі. Лише 1882 року у Львові вийшли перші три твори в перекладі Пантелеймона Куліша — «Отелло», «Троїл і Крессіда» та «Комедія помилок». Того-таки 1882 року в Києві вийшов «Гамлет, принц данський» у перекладі Михайла Старицького. Загалом Пантелеймон Куліш планував перекласти 27 Шекспірових п’єс і видати їх у 9-ти томах. Із задуманого Кулішеві вдалося перекласти 13 драм. Лише три з них вийшли друком за життя перекладача, десять інших були опубліковані вже після його смерті за редакції Івана Франка.
До речі, сам Іван Франко у статті «Шевченко і критики» (1904) іронізував щодо спроб критиків заперечити літературні впливи на Шевченків доробок: «На перед розбирали вони життя поета і вишукували всякі подробиці, які їм показували, що читав поет, а опісля вишукували у відповідних письменників аналогії і порівнювали їх із текстами Шевченка. На кінці, виказавши так ріжні “впливи”, робили звичайно висновки, що, не вважаючи на запозичені ідеї, образи, речення, фрази, ба навіть поодинокі слова, ґеніяльний дух Шевченка змалював, одначе, все оріґінально і представив у новому освітленю, новому блиску, новому значіню і т. д.»
Нині вважається радше перевагою, аніж недоліком, коли автор перебуває в діалозі зі світовою класикою й сучасною йому літературою. Шевченко засвоював сюжети античності, середньовіччя, ренесансу, бароко, класицизму, романтизму й реалізму та творчо переосмислював їх в українському культурному й соціальному контексті. Авжеж, і чужого научався, і свого не цурався. Шевченкова творчість не вичерпується народно-пісенними джерелами. Тому-то кожен може знайти щось близьке для себе в його доробку.
Шевченко вражає. Одне з моїх свіжих вражень походить із повісті «Близнята»:
«Коли входить або виходить із села чи містечка полк, то це дві великі події, особливо ж, якщо полк, чого не приведи Боже, пробув на постої хоч кілька день: тоді вихід його викликає сльози й дуже часто сльози найщиріші. Я це говорю тілько про прекрасну стать, а про чоловіків і наречених не кажу ні слова. Нічого не скажу й про вихід згаданого кавалєрійського полку із згаданого міста П., хіба тілько те, що полк провожало багато мирних міщанок, хоч погода й не зовсім тому сприяла, бо все падав дощ — затяжний, чи то “єхидний”, як його назвав небіжчик Гребінка, сиріч дрібний і обложний. Та не зважаючи на той єхидний дощ, багато міщанок провожало прудивусів своїх до села N., інші — до містечка Боришполя, а деякі, і то найбезкорисливіші, аж до рубежів київських, себто до перевозу на Дніпрі. А коли полк щасливо перевізся на той бік, то вони й собі, трохи поплакавши, теж подалися за Дніпро й розпорошилися в великому місті Києві та й заховали свої вчинки й сором по глухих притулках усякої розпусти.
Отакі то наслідки дає довгий постій найліпше вихованого полку».
Біографи не знайшли свідчень, що Шевченко читав «Гордість і упередження» (1813) Джейн Остін. Можливо, роман про долю дівчат із родини Беннетів і наслідки перебування полку в Меритоні читали Шевченкові приятельки, адже французький і німецький переклади вийшли вже незабаром після публікації роману англійською? Про те, які тексти Тарас Григорович обговорював за столом чи біля каміна, гостюючи в маєтках українських аристократів, ми навряд чи довідаємось. Однак подібність життя еліт і близьке коло тем, що цікавили тогочасних митців, дає цікавий, ба навіть авантюрний матеріал для компаративістів.