Піппа проходить. Чули таке? Д. В. Ґріффіт (режисер, який згодом зніматиме ну дуже проблематичне і дражливе «Народження нації») 1909 року екранізував вірш Роберта Браунінґа 1841 року «Піппа проходить». Нині це не найвідоміша, але впливова стрічка з чорно-білого золотого архіву. Піппа — юнка, у неї добрий настрій, вона наспівує пісеньку (гімн на славу Божу) і ніде надовго не зупиняється. Люди, повз яких проходить Піппа, — від природи не порочні й не злі, просто зараз заплуталися і роблять або планують щось за межею прийнятного. Аж раптом чують спів Піппи й осягають: те, що штовхає їх на погані вчинки, — це насправді самотність і зневіра. Відтак отримують осяяння і стають на шлях чесноти. Дружина власника шовкової мануфактури, студент-художник, революціонер, священник… А передовсім спів Піппи приводить до тями агресивних п’яничок і родинних аб’юзерів.
Наративна формула, в якій герой чи героїня мандрує, зустрічається з незнайомцями, впливає на їхнє життя й іде собі далі, існувала й доти. По суті, вона належить до одного з «архітектурних» компонентів міфу. Але після кіна Ґріффіта її певний час так і називали — «Піппа проходить». Нині мені захотілося її — ту Піппу, що проходить — згадати, бо саме ця назва страх як пасує побудованому за тим самим принципом роману Єлизавети Бурштин «Мене звати Дуся». І навіть інфантилізовані дівчачі імена — італійська Піппа й українська Дуся — на диво тут співзвучні. Є юна жінка, яка йде через село, контактує з місцевими людьми і не-людьми, міняє щось базове в їхніх життях і зникає. І при тому, що її вплив на людей колосальний, про саму жінку відомостей катма: біографічну інформацію треба не просто збирати з уламків, а часом і вигадувати.
Дуся — це інваріант Піппи, дівчинка з міфу й водночас із Закарпаття. Хіба що ця янголиця(?)-посланниця не співає, а їсть — ні, не годує, а саме споживає, причащається. Розділити трапезу, а тим паче прийняти від когось їжу — акт не менш містичний і не менш ритуальний за своєю природою, ніж спів-разом, визнаймо це.
Одного дня в селі з’являється дівчина років двадцяти чотирьох — Дуся. Вона не розуміє, що вже доросла жінка, а не маленьке дівчатко, аж поки, ставши митися, не побачить свої розвинені груди. Єдиний спогад, який вона має, — це хрестини: їй тоді здалося, що її хочуть утопити. Дуся вдягнена у нічну сорочку і має в руках іграшкового динозавра, а ще в неї дуже брудні, аж чорні долоні, але виглядає, що той бруд бачить лише вона: «Певно, ніхто ніколи не бачив людини з такими світлими очима і такими чорними руками». Ці чорні долоні відбиваються на шиї білосніжної корови, котру Дуся зустрічає і бере з собою. В усіх перехожих дівчина питає, чи знають вони дім із великою сливою на подвір’ї — там вона живе. Її спрямовують до Василя Кажана, якого Дуся призначає своїм батьком. Тепер, раз вона доросла, Дусі треба заміж — так їй каже чоловік на високому стільці уві сні. Перша спроба виявляється невдалою: місцевий священник одружуватися з Дусею не хоче, хоч Баба й позичила їй гарну весільну сукню. З другого разу щастить, і дівчина швидко одружується з планокуром Аркадієм, батькам якого терміново треба онуки. Але шлюбне життя Дусі не пасує, тож вона переїздить до Марії, котра щойно відправила на фронт коханця Андрія… В принципі, все ясно і прозоро. Як я й обіцяла, ця місцева Піппа своїм втручанням змінить вектори життя всіх названих і незваних мною персонажів.
Дія роману відбувається на Закарпатті — це можна зрозуміти з говірки місцевих і зокрема зі слова «вареш». І приблизно так я розумію семантичне поле слова (хоч і сходила по пояснення в угорські словники і закарпатські медіа): воно повторюється в романі Бурштин надто часто, до того ж фактично ним роман і закінчується, тож, певно, «вареш» — щось більше, аніж просто «місто». Поїздка в місто надто лякає, просто-таки жахає автохтонів-селян: із міського автобуса виходять ті, кого вважали мертвими й на кого вже не очікують. «Вареш» — за межею, насамперед між живим і мертвим. Так, у романі є пара персонажів — чоловік і жінка, — які непорушно сидять на лавці на зупинці приміського автобуса. Нічого не їдять, поки Дуся не приносить їм слив і бринзи для почастунку, ні з ким не розмовляють — навіть між собою, нікого не торкаються. Вони чекають. Яка маркесівська за колоритом пара! До них зрештою приїде син, який повернувся з фронту. Чи радше таки не повернувся, бо статус у села, де опинилася Дуся, скоріше потойбічний, аніж посейбічний. «Їхати до вареша/йти у місто», як я зрозуміла з пояснень, означає зокрема й вийти на люди, бути готовим, що тебе споглядатимуть і оцінюватимуть ті, хто про тебе нічого не знає, але вмить складає про тебе свою (упереджену) думку. Це є, згрубша, «вихід у публічну сферу» з «простору дому», мета і спосіб переходу. Думаю, десь таке значення цього слова резонує в романі Бурштин (виправте мене, носії угорської, якщо я помилилася, добре?).
У назві рецензії я послалася на «Рукавичку» — вибачте, але це вона (чи будь-яка схожа за морфологією казка) і є. Дуся збирає в собі долі й історії всіх, кого зустрічає, поки, переповнена ними, не розійдеться по швах.
«Дуся, певно, вперше відчула себе частиною землі. Не кожен здатен зробити це за життя. Зазвичай тільки після смерті з’являється можливість відчути землю повно. Земля — це люди. Виходить, що одні люди тримаються на інших людях. А це хиткий стан. Дуже нестабільний». Що забезпечує Дусі цей стан — змогу стати «вмістилищем» інших людей? Їжа мертвих.
Ми ж бо пам’ятаємо з міфів якого завгодно народу, що в інших світах не можна нічого їсти, бо назад звідтам не повернешся? О, в романі це ілюструє такий красивий момент. Почалась війна, напруга шалена, про це ніхто не хоче говорити — натомість усі говорять, що бринзу тепер із міста везти страшно і незручно, вона в дефіциті й шалено подорожчала. Ну краса ж!
А ще сливове варення — воно тут буде першим. Мовляв, того дня закінчилося сливове варення і дід. Перший еротичний досвід Дусі пов’язаний зі сливовим варенням. Пироги зі сливами, які не схожі на десерт, бо занадто кислі, але мусять бути десертом. Слива, котра росте на подвір’ї, де слива — там дім. Іще безіменна корова, котра виявиться тезкою дівчини, харчується сливами у дворі Кажана — батька, якого обрала Дуся. Дуся принесе відро слив у подарунок і на прощання Марії. (Такого в романі багато, це лише кілька прикладів.) Дуся не любить меду, а натомість любить сливи. Слива — незайманість, юна сексуальність, її квітка розпускається до того, як з’явиться листя. Часто в давніх ритуалах саме на сливових полінах розпалювали весільні вогнища, хоча мед, якого Дуся не любить, має чіткішу прив’язку до сексу і весільних обрядів. Слива тут — незайманість, яку треба втратити, але залишитися невинною (так, непорочною). Дуся сама дивується, чому липкість меду їй огидна, а сливи — прийнятна. Ну бо мед — ласощі богів. А слива — почастунок тих, хто богом бути втомився. Слива тут — осінній плід з кісточкою, була б інша кліматична зона — був би гранат (який з’їла Прозерпіна) чи виноград (яким спокушали Інанну). Головне, що він означає кінець циклу: останній перед довгим періодом неплідності й має кісточку, що проросте в нове дерево. Слива — це щось на кшталт метонімії бога, який помирає і народжується. Ні, Дуся не богиня, вона — жриця такого божества.
А ще ж суп, «подушечки» з молоком, риба, часник, м’ясо, каша, тощо, абощо — і в кожного почастунку свій контекст і символіка. Окрім очевидності того, що вся їжа в світі «Дусі» — ритуальний частунок переходу.
От узяти той-таки сухий сніданок. «Подушечками» харчується Кажан, який щойно втратив матір — більше немає людини, яка піклувалася б про його здоров’я і переймалася б харчуванням дорослого чоловіка, то він і їсть «подушечки», котрі все життя любив, тепер без нагляду дорослих. На ранок Дуся снідає його «подушечками» і визнає Кажана за батька. Той, розлючений, дівчину проганяє. Правда ж, очевидна історія про батьківські постаті й ролі?
А от печеня. Дуся і Марія живуть разом. Андрій, якому Марія носила обіди й себе, поїхав. Аж от повернувся — й тепер їх троє. Марія береться запікати м’ясо з овочами, і поки очищає шматок м’яса від зайвого жиру і крає на порції, Дуся й Андрій влаштовують сварку. Вони обоє кохають Марію, вона кохає їх обох. Вечерю їдять мовчки. Хто тут здобич, іще не ясно, але полювання почалося. Отой жир, тиша і напруга в повітрі натякнуть, що перед нами — сцена гекатомби. Тим паче що в ключовому епізоді (коли Дуся щось згадає) ледь не зарізали її білу священну корову.
І насправді таких епізодів у «Мене звати Дуся» — сила-силенна.
Якщо читати цю історію як відгомін казки про перехід між світами, то Дуся, яка в фіналі збирається поїхати в те страшне місто, котре всіх лякає і звідки приїздять лише бійці, які свого часу пішли на фронт, — має в той момент лишень народитися, перейти у сей світ із того. Тому і відсутність пам’яті у неї — не втрата, а ще не здобуті спогади. Це якщо читати твір як омаж казці.
Надто очевидна річ — «Дуся» написана виключно в теперішньому часі. Попри простоту такого підходу, нині в романному письмі теперішній час трапляється нечасто, і тому є причина. Він створює ефект колосальної тривожності, котрий важко витримати поза жанрами трилера, наприклад. Щось, що триває тут і зараз, не має ані наслідків, які міг би знати читач, ані причин — цього не можна змінити, але й не видно прямих результатів. А ми, люди, якщо щось передбачаємо, то схильні лише до поганих прогнозів, а коли нас змушують щось згадати, то згадуємо лише сумне і некомфортне. Цей теперішній час «Дусі» — про простір без пам’яті, а наразі й без спогаду.
Як красивезно сказав один розумний чоловік: «Спогад спроможний доповнити те, шо є неповним (щастя) і зробити неповним те, що було закінченим (страждання)» (це слова Вальтера Беньяміна, якщо комусь цікаво). Дуся не пам’ятає, але поволі згадує окремі сцени зі свого минулого, і нам їх показують такими собі кліпами-флешбеками, нічого в них не пояснюючи. І головним питанням стає: те-що-Дуся-забула, корисне для чого — для щастя чи для страждання, воно доповнює неповне чи відбиває лишку в переповненого?
Читати «Дусю» в цьому контексті можна у два способи. Можна пристати на умови цього світу і тинятися разом із Дусею від сніданку до вечері, від названого батька до придбаної дитини (що я досі й робила). А можна спробувати відтворити ланцюг подій особистої історії Дусі, який залишився поза сюжетом. То будуть дві різні книжки — одна з них мені суб’єктивно здається цікавішою, — але таки комплементарні.
Дуся зростає у великій родині. Вона в ній наймолодша, будинок переповнений, на подвір’ї здіймається велика слива, під якою граються малі. Дім відкритий, Дуся взаємодіє з сусідами, всі живуть «на видноті». Поволі старші члени родини відходять: помирає бабця, їде на заробітки мати, зникає батько, йде з дому через скандал (мені здалося, через камінґ-аут) брат, виїздять на навчання і виходять заміж сестри, іде до війська інший брат, тощо тощо. Зрештою Дуся залишається в будинку сама з дідом. Дід із бабою фактично виховали Дусю, бо ж мати зайнята роботою і старшими дітьми. Дід і баба — функціональні алкоголіки. Коли Дусі здається, що всі дорослі її кидають, треба читати це так: усі на певному етапі отримують можливість порятуватися втечею. У дисфункційних родинах — кожен, хто втікає не озираючись і не завдає собі на плечі додаткового тягаря у вигляді молодшої сестри з особливими освітніми потребами (так, у цій реальності Дуся не дивачка, а людина з порушенням розвитку).
Взаємодія Дусі з іншими героями роману — це реалізація поведінкової стратегії «дорослі діти алкоголіків» (от просто як за алгоритмом патерну, описаного Джанет Воцтиц). Якщо коротко — агресивний самосаботаж і фантазія про втечу. Діти алкоголіків часто фантазують про втечу з дому: позаду залишиться життя, де небезпека і сором, будь-де буде краще, ніж удома, де лише біль… На одній із перших сторінок роману селяни обговорюють велику пожежу на хуторі неподалік — чи не підпал то, бува, чи не згорів там хтось, кого тишком убили перед тим. А у Дусі — чорні руки, наче в попелі, мовби попечені до кісток. І до кінця роману дзижчить над вухом питання: що ж такого Дуся наробила в тому житті, яке їй так сильно захотілося забути?
«Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин — зовсім не легке читання (попри місцями грайливий тон). Проте це дуже симпатична книжка, в якій наївність оповідача сполучається з архетипно-казковим сюжетом, а за всім цим — глибоко проблемна соціальна проза. Ніби казка знову повернулася до початкової місії: попередити слухача, куди ходити небезпечно. Біда в тому, що небезпечно у запропонованих обставинах, схоже, всюди. Тому краще гучно співати, щоб попереджати про небезпеку: Піппа Дуся, бач, тут проходить.